Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/2213/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/2213/20 Головуючий першої інстанції Потоцька Н.В. Час та місце ухвалення судового рішення «--:--», м. Одеса Повний текст судового рішення складений 15.05.2020р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Крусяна А.В., суддів Градовського Ю.М., Яковлєва О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: 16.03.2020р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою»; зобов`язання надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 0,1100 га для ведення садівництва, що розташована на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (згідно графічного додатку); зобов`язання подати до суду звіт про виконання судового рішення; стягнення моральної шкоди в розмірі десяти мінімальних заробітних плат. В обґрунтування позову зазначено, що відповідач прийняв протиправний наказ від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ «Про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою» на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19 (набрало законної сили 25.11.2019р.) про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути його заяву від 02.05.2019р. та вирішити питання про надання або відмову у наданні йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,11га на території Таїровської селищної ради (у межах населеного пункту) Овідіопольського району Одеської області за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, та додаткового рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19 про визнання протиправними дій Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у ненаданні адміністративної послуги по його заяві про надання дозволу на розробку проекту землеустрою від 02.05.2019р., відповідно до п.5 ст.10 Закону України «Про адміністративні послуги». При цьому, підставною для відмови стала відсутність погодження Таїровської селищної ради щодо можливості надання йому дозволу на розроблення документації із землеустрою, що не передбачено ч.7 ст.118 ЗК України. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.05.2020р. у задоволенні позову відмовлено з підстав того, що позивачем заявлено позовну вимогу щодо захисту прав, свобод, та охоронюваних законом інтересів, які стосуються питання виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19. Суд дійшов до висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту свого порушеного права, оскільки суд не може надавати оцінку виконанню судового рішення Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області. Не погоджуючись з ухваленим у справі судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та порушення норм матеріального, процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Апелянт посилається на те, що ним оскаржується наказ від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», який не був предметом розгляду справи №420/3784/19, а тому він у передбаченому законом порядку звернувся до суду з позовом щодо захисту своїх прав. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 02.05.2019р. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки для подальшої передачі у власність в межах норми безоплатної приватизації для ведення садівництва, орієнтовною площею 0,11га за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населених пунктів). /а.с.21-24/ Листом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 31.05.2019р. №С-5310/0-3372/0/37-19 повідомлено ОСОБА_1 про відмову у задоволенні заяви на підставі того, що на виконання доручень Уряду України Головне управління Держгеокадастру в Одеській області здійснює заходи щодо передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, в тому числі і земельної ділянки, яку він бажає отримати у власність. /а.с.25/ В подальшому, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19 (набрало законної сили 25.11.2019р.) визнано протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 02.05.2019р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,11га на території Таїровської селищної ради (у межах населеного пункту) Овідіопольського району Одеської області за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення; зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.05.2019р. та вирішити питання про надання або відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,11га на території Таїровської селищної ради (у межах населеного пункту) Овідіопольського району Одеської області за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, з урахуванням встановлених судом обставин. /а.с.26-34/ Додатковим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19 визнано протиправними дії Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у ненаданні адміністративної послуги по заяві про надання дозволу на розробку проекту землеустрою ОСОБА_1 , учаснику АТО, від 02.05.2019р., відповідно до п.5 ст.10 Закону України «Про адміністративні послуги». На виконання вказаних судових рішень, наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір земельної ділянки 0,11га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, з підстав відсутності погодження Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою. /а.с.35/ Не погоджуючись з наказом відповідача щодо відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, позивач звернувся до суду з даним позовом. Перевіривши матеріали справи, судова колегія приходить до наступних висновків. Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (надалі ЗК України) та Законом України «Про землеустрій». Відповідно до п.«б» ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності. Відповідно до ч.ч.1, 2, ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному ч.1 ст.128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. При цьому, з огляду на зміст пп.«в» ч.3 ст.116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Згідно п.«в» ч.1 ст.121 ЗК України визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара. Таким чином, ОСОБА_1 , як громадянин України має право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 0,12 га, за умови, що такого права він не використав раніше. Стаття 118 ЗК України встановлює порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Частиною 6 ст.118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Приписами абз.1 ч.7 ст.118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови. Так, наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір земельної ділянки 0,11га, із цільовим призначенням для ведення садівництва з таких підстав: відсутність погодження Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою. /а.с.35/ Як вбачається з оскаржуваного наказу, його видано на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19. Разом з тим, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.10.2019р. у справі №420/3784/19 (набрало законної сили 25.11.2019р.) зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.05.2019р. та вирішити питання про надання або відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,11га на території Таїровської селищної ради (у межах населеного пункту) Овідіопольського району Одеської області за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, з урахуванням встановлених судом обставин. /а.с.26-34/ Отже, вищезазначеним рішенням Головне управління Держгеокадастру в Одеській зобов`язано повторно розглянути заяву позивача і прийняти рішення передбачене чинним законодавством (надати або відмовити у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою). Підставою прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки слугувала відсутність погодження Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що не було предметом адміністративної справи №420/3784/19, а тому не може бути розглянуто в порядку судового контролю у вказаній справі. Водночас, ОСОБА_1 , при зверненні до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для садівництва подав необхідні документи, передбачені нормами ст.118 ЗК України. Проте, відповідач відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки, з підстав відсутності погодження Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою. Частиною 7 ст.118 ЗК України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме: - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. З іншого боку, подання зацікавленою особою документів, необхідних для розгляду клопотання, не в повному обсязі або виявлення у документах, поданих замовником, недостовірних відомостей об`єктивно перешкоджають розгляду та винесенню законного рішення про надання дозволу/вмотивованої відмови на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У разі надання особою пакету документів, необхідних для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з недоліками щодо комплектності, форми чи змісту, відповідний орган має право звернутися до заявника з пропозицією усунути виявлені недоліки. Така дія є правомірним способом поведінки органу і має на меті створення громадянам умов для реалізації їх прав на землю. Зазначена пропозиція щодо усунення недоліків не може вважатися «відмовою у наданні дозволу» у розумінні ч.7 ст.118 ЗК України. Проте, звернення з такою пропозицією не звільняє відповідний орган від обов`язку прийняти рішення щодо надання дозволу (або відмову) в межах встановленого законом місячного строку. Відсутність рішення про надання дозволу або відмову у наданні дозволу в межах встановленого законом місячного строку свідчить про протиправну бездіяльність відповідного органу і надає особі право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу відповідно до абз.3 ч.7 ст.118 ЗК України. Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду від 1712.2018р. у справі №509/4156/15-а; від 06.12.2019р. у справі №813/4498/16. Правовий статус Головних управлінь Держгеокадастру в областях визначено відповідним Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, яке затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016р. №333 (надалі - Положення №333). Слід зазначити, що оскільки спірна земельна ділянка належить до категорії земель сільськогосподарського призначення, то розгляд питання про надання дозволу чи відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки у власність, віднесено до компетенції Головного управління Держгеокадастру у Одеській області. Отже, відповідач є спеціально уповноваженим органом на розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення. Разом з тим, віце-прем`єр-міністром - Міністром регіонального розвитку будівництва та житлово - комунального господарства України надано Держземагентству України доручення від 08.10.2014р. №37732/0/1-14 про обов`язкове направлення на розгляд місцевих рад питань щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності на етапі надання згоди на розроблення відповідної документації із землеустрою за зверненнями юридичних та фізичних осіб щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які не перебувають у їхньому користуванні. На виконання вказаного доручення, Держземагентством України прийнято наказ від 15.10.2014р. №328 «Про введення в дію рішень колегії Держземагентства України від 14.10.2014р.», зокрема - рішення колегії Держземагентства України №2/1 «Про обов`язкове направлення на розгляд місцевих рад питань щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності», яким запроваджено з 15.10.2014р. обов`язкове врахування позиції органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності. Рішенням колегії №2/1 передбачено обов`язкове направлення на розгляд місцевих рад питань щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності на етапі надання згоди на розроблення відповідної документації із землеустрою, і у разі надходження у десятиденний строк від органу місцевого самоврядування мотивованих заперечень стосовно надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, які безпосередньо передбачені законом, зокрема ч.7 ст.118 та ч.3 ст.123 ЗК України у задоволенні відповідного клопотання може бути відмовлено. Отже, вказане рішення колегії Держземагентства України №2/1 фактично визначає ще одного суб`єкта земельних правовідносин при вирішенні питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, яким є сільська рада. Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає посилання відповідача у оскаржуваному наказі від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ, як на підставу відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, на відсутність погодження Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, необгрунтованим, оскільки перелік законних підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, передбачений ч.7 ст.118 ЗК України є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, підстава для відмови, яка була зазначена відповідачем, нормами ЗК України не передбачена, а тому наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 03.01.2020р. №15-44/13-20-СГ є протиправним та підлягає скасуванню. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.10.2018р. у справі № 813/1943/17; від 09.12.2019р. у справі №813/4498/16. При цьому, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005р. (заява № 38722/02)). Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні ст.13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату. Тому, є безпідставними доводи відповідача, що зобов`язання повторно розглянути заяву шляхом надання дозволу на розробку проекту землеустрою є втручанням в його дискреційні повноваження та виключну компетенцію з наступних підстав. Згідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980р. під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання відмови у його наданні, регламентовано ч.6 ст.118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, тому зазначені повноваження не є дискреційними. В даному випадку не є втручанням суду у дискреційні повноваження Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, а є обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача, оскільки позивач звертався до відповідача з питанням щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, проте відповідач протиправно надав ОСОБА_1 безпідставну відмову. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №825/602/17, від 26.02.2019р. у справі №802/721/18-а та від 05.03.2019р. у справі №2040/6320/18; від 02.07.2020р. у справі №825/2228/18. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку щодо обґрунтованості зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 0,1100 га для ведення садівництва, що розташована на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (згідно графічного додатку). Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною 1 ст.22 Цивільного кодексу України установлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до ст..23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд звертає увагу, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається до суду із таким позовом. Відповідно до ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Однак, позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до п.9 ч.2 ст.129 Конституції України, обов`язковість судового рішення є однією із основних засад судочинства. Згідно зі ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Відповідно до ст.370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Відповідно до ч.1 ст.382 КАС суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У справі Горнсбі проти Греції від 19.03.1997 року Європейський суд з прав людини зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» наголошує, що право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов`язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні. Тому необґрунтована тривала затримка виконання обов`язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов`язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню (рішення Європейського суду з прав людини у справі Савіцький проти України, nо.38773/05, від 26.07.2012 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України»). Дана правова позиція викладена у відповідності до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018р. (справа № 800/592/17). Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення заяви позивача про встановлення судового контролю за виконанням постанови у даній справі. На підставі викладеного, оскільки судом першої інстанції при вирішенні справи неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції в порядку ст.317 КАС України підлягає скасуванню. Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року скасувати. Ухвалити у справі постанову, якою визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 03.01.2020р. № 15-44/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою». Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір земельної ділянки 0,11га, із цільовим призначенням для ведення садівництва. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області подати до суду у місячний строк звіт про виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року у справі 420/2213/20. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Головуючий суддя Крусян А.В. Судді Градовський Ю.М. Яковлєв О.В.