Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/3056/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/3056/20 Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Шляхтицького О.І., суддів: Домусчі С.Д., Семенюка Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2020 по справі № 420/3056/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог. У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.02.2020 № 37-20, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що за результатами розгляду особової справи, прийнято рішення від 21.02.2020 року № 37-20, яким позивачці відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивачки, вказане рішення не містить обґрунтування причин, що слугували підставою для відмови у наданні статусу біженки. Позивачка вважає рішення ДМС України неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення для неї та її сім`ї, а тому звернулась до суду з зазначеним позовом. Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив, у якому вказав, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та вказано, що позивачка не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. На думку відповідача, перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов, передбачених пунктами 13,14 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12 червня 2020 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 21.02.2020 № 37-20, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язав Державну міграційну службу України вирішити питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. В іншій частині - відмовив. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погоджуючись з даним рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення: - судом першої інстанції не об`єктивно зазначено, що ненадання доказів, щодо підтвердження обставин, які відповідач вважає встановленими є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а відтак протиправним; - судом першої інстанції не взято до уваги, що причиною виїзду з країни громадської належності та звернення за захистом заявниця називає погрози та переслідування , пов`язані виключно з професійною діяльністю її сина, однак не надає детальної інформації щодо цього та ДМС також після проведених співбесід вважає ці твердження не правдоподібними; - серед фактів, повідомлених заявницею, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про необхідність її задоволення. Обставини справи. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Афганістану, місце народження: провінція Капіса (Афганістан), адреса проживання на період вибуття: Афганістан, м.Кабул, район Хейр Хона, за національністю - таджичка, віросповідання іслам (суніт), володіє рідною мовою дарі, освіта середня, невійськовозобов`язана, вдова (а.с.52). 25.07.2018 виїхала з країни постійного проживання легально, на підставі паспортного документу разом з невісткою прямуючи до Таджикистану, де отримавши візу на в`їзд до України прибули до м. Київ (Україна). В інших країнах за наданням притулку або за наданням статусу біженця не зверталась. 27.09.2018 ОСОБА_1 звернулась до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У своїй заяві заявниця просить визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з професійною діяльністю її сина. Причиною виїзду з країни громадянської належності та звернення за захистом заявниця називає погрози та переслідування, пов`язані включно з професійною діяльністю її сина. Також, заявниця зазначає, що її син є військовослужбовцем, а саме належить до співробітників Служби безпеки Афганістану, тобто, Сил національної безпеки Афганістану (ANSF), у складі Національного директорату безпеки NDS/NDSA). В зв`язку з загрозою її життю та життю родини, позивачка була змушена виїхати з країни походження та просити про надання їй захисту та визнання її біженцем в Україні. УДМС в Київській області заяву прийнято до розгляду та документовано заявницю довідкою про звернення за захистом в Україні № 009229. 12.10.2018 з позивачкою проведено співбесіду, яку відображено в протоколі співбесіди (а.с.61 - 63) та додаткову співбесіду від 03.09.2019 року (а.с.68-70). 24.01.2020 головним спеціалістом відділу шукачів захисту ДМС України О.Борисенко складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.71-81). 21.02.2020 № 37-20 ДМС України прийнято рішення, яким відмовлено позивачці у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.81 зворотній бік) та зазначено, що умови передбачені пунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" стосовно заявниці відсутні. 05.03.2020 № 73 ДМС України направлено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.83). Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими. Висновок суду першої інстанції. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ненадання доказів, якими мотивується рішення (висновок) міграційної служби є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним. В той же час, суд дійшов висновку, що слід відмовити у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що суд не може перебирати на себе повноваження інших органів. Проте з вказаним висновком погодитись не можна з огляду на наступне. Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду. За змістом статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Порядок подання та розгляду заяв про визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентований Законом України №3671-VI та Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила №649. Відповідно до частин 1,7 статті 7 Закону України № 3671-VI така заява подається особисто іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною 12 статті 7 Закону України № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також, зокрема, проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву; заповнює реєстраційний листок та інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України № 3671-VI орган, який прийняв до розгляду заяву, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Розділом ІV Правил № 649 встановлено порядок попереднього розгляду заяв. Згідно з пунктом 4.1. розділу ІV Правил № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Відповідно до частини 4 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Частинами 6,7 статті 8 Закону України №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які можуть бути визнані біженцями або потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. При цьому заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої апеляційної скарги скарги, колегія суддів виходить наступного. Як вбачається із матеріалів справи, позивачка, під час надання пояснень зазначила, що потребує додаткового захисту у зв`язку з професійною діяльністю її сина: таліби погрожували йому вбивством та розправою над його родиною, до складу якої входить заявниця. Судом першої інстанції, з урахуванням дослідженої інформації відповідачем, встановлено, що, міграційною службою під час прийняття рішення відносно заявниці, використано матеріали особових справ її сина ОСОБА_2 та невістки ОСОБА_3 . У висновку ДМС України відносно ОСОБА_1 зазначено, що з матеріалів особової справи сина заявниці (о/с 2018КУ0233) зокрема, ОСОБА_2 , стверджує, що є військовослужбовцем, а саме належить до співробітників служби безпеки Афганістану, тобто, Сил національної безпеки Афганістану (ANSF), у складі Національного директорату безпеки (NDS/NDSA). ОСОБА_2 повідомляв, що тривалий час працював у НДБ на різних посадах, зокрема керівних: з 2011 по 2014 - заступник командира 34-го департаменту; до обов`язків входив контроль дій усіх департаментів НДБ у відповідності до законодавства Афганістану; з 2014 по 2018 (до моменту виїзду) - заступник начальника 5-го району Кабульського управління; до обов`язків входить попередження здійснення терактів у Кабулі, виявлення і арешт обвинувачуваних у незаконній торгівлі зброєю та наркотиками. З протоколу співбесіди від 21.12.2018 (о/с 2018КУ0233) слідує, що син заявниці у період: 2011-2012 - займав посаду заступника директора 34-го департаменту: 2013- 2014 - керівник 220-го департаменту; 2014- 2018 (до моменту виїзду) - заступник начальника 5-го району Кабульського управління. При цьому, відповідач у своєму висновку зазначає, що відомості, надані ОСОБА_2 (о/с 2018КУ0233), частково підтверджуються ІКП та інформацією з відкритих джерел: «Національний директорат безпеки Афганістану (N08А), зокрема те, що є головною розвідувальною службою Афганістану. Він був заснований як основне внутрішнє та зовнішнє розвідувальне агентство Ісламської Республіки Афганістан у 2002 році і вважається правонаступником Служби державної безпеки періоду Демократичної Республіки Афганістан (КНАО), яка була попередньою розвідувальною організацією до громадянської війни в Афганістані 1996-2001 р. НДБА входить до складу Сил національної безпеки Афганістану (Afghan National Security Forces - ANSF, також відомі як Afghan National Defers cr Security Forces - ANDSF) і підзвітний безпосередньо Офісу Президента. (неофіційний переклад); Окрім того, матеріалами особової справи зафіксовано твердження ОСОБА_2 про те, що коли він працював, директором НДБ був ОСОБА_4 , а на момент співпівбесіди 21.12.2018 директор, зі слів ОСОБА_2 - Насрулла ОСОБА_5 . Однак на думку відповідача ІКП заперечує твердження сина заявниці: « У липні 2010 ОСОБА_4 був призначений главою N03 [...]. Цей новий директор, пуштун з провінції ОСОБА_6 , був близький до Президента ОСОБА_7 , з 2004 року відповідає за охорону президентського палацу. [...] У серпні 2012 року ОСОБА_8 , пуштун з провінції Казні [...], став главою N03. У грудні 2012 року він був важко поранений під час випадку і терористами-смертниками. Стверджують, що через талібів його замінив його попередник ОСОБА_4 . Останній був підтверджений на своєму посту президентом ОСОБА_9 в січні 2015 року. Він подав у відставку в грудні 2015 роки після критики президента Афганістану. Колишній директор по операціях для N03, таджик ОСОБА_10 , з провінції ОСОБА_11 , був призначений виконуючим обов`язки директора N03 11 грудня 2015 року. Адіб Фахім (син маршала Мухаммеда Касима Фахима , колишнього директора N03) став заступником голови УОЗ в червні 2015 року. З травня 2016 року ОСОБА_12 є новим главою N03» (неофіційний переклад); Також, син заявниці стверджує, що працював в НДБ у період з 2010 року до моменту виїзду країни громадянської належності, однак, як зазначає відповідач, на запитання про директора організації називає лише двох осіб, зазначаючи при цьому ім`я одного з них невірно ( ОСОБА_13 замість ОСОБА_12 ). Заявниця зазначила, що погрози та переслідування, в тому числі з боку талібів, почалися після арешту її сином лідера злочинного угрупування. Крім того, зі слів сина заявниці відомо, що у 2015 році у рамках своїх посадових обов`язків він разом з іншими співробітниками здійснив арешт лідера злочинного угрупування особу на ім`я ОСОБА_14 . Позивачка вказує, що вказані обставини є невід`ємною складовою причин погроз та переслідування її як члена родини ОСОБА_2 . З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується із доводом апелянта, з того приводу, що серед фактів, повідомлених заявницею, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновками апелянта про те, що побоювання позивачки стати жертвою переслідувань у країні походження не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивачки, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання стати жертвою переслідувань, з огляду на встановлені обставини. Колегія суддів звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Також колегія суддів зазначає, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом у постановах від 10.06.2020 у справі № 420/3127/19 (адміністративне провадження № К/9901/102/20), 06.03.2019 у справі № 826/14576/16 (адміністративне провадження № К/9901/35992/18) та у постанові від 06.03.2019 у справі № 815/2505/17 (адміністративне провадження №К/9901/18404/18). При цьому судом апеляційної інстанції було враховано матеріали по країні походження позивачки, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивачки, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що вона може стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту може бути доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, оскільки відповідачем було проаналізовано додаткову інформацію про країну походження позивача. Крім того, колегія суддів враховує той факт, що згідно з інформацією, викладеною у звіті ЕАSO «Керівництво по країні Афганістан» за червень 2019 року на території Афганістану різний рівень загрози - є регіони, де реальний ризик зазнати серйозної шкоди недостатньо високий або взагалі відсутній. Також, як вбачається із доводів апеляційної скарги - тривалий час перед виїздом заявниця проживала у різних районах м. Кабул, де, згідно з вищевказаною інформацією, не вибіркове насильство не сягає такого рівня, щоб існували підстави вважати про наявність ризику для заявниці зазнати серйозної шкоди у випадку повернення до країни походження. Колегія суддів зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивачки будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивачки є реальними. Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивачка не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За такого правового врегулювання та обставин справи, апеляційний суд зазначає про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивачка за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються. З огляду на викладене, відповідач, приймаючи оскаржуване рішення відносно позивачки діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з додержанням принципів чинного законодавства яке регулює вказану сферу правовідносин. Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні справи неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, а тому, керуючись пунктом 1 частини 1 статті 317 КАС України, постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволенні адміністративного позову слід відмовити. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Домусчі С.Д. Семенюк Г.В.