Постанова 4857 № 380/2637/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 жовтня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/2637/20 пров. № А/857/9805/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді: Матковської З.М., суддів: Бруновської Н.В., Довгої О.І., при секретарі судового засідання: Герман О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року у справі №380/2637/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправною бездіяльність, скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (головуючий суддя першої інстанції - Карп`як О.О., час ухвалення - 16.25 год., місце ухвалення - м. Львів, дата складання повного тексту - 13.07.2020р.),- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнати протиправною умисної бездіяльності Головного управління Національної поліції у Львівській області по залишенню без розгляду його заяви від 19.02.2020 року про продовження відпустки; визнання протиправним та скасування наказу начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 04.03.2020 року №69о/с в частині: «звільнити відповідно до Закону України «Про державну службу» за ч. 1 ст.86 (за власним бажанням) ОСОБА_1 , державного службовця 5-го рангу, старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області звільнено з роботи з 05.03.2020 року, відрахувавши із заробітної плати надлишково використану основну відпустку за період з 07.11.2019 по 05.03.2020 року у кількості 5 календарних днів»; визнання протиправним та скасування Наказу начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 17.03.2020 року №79о/с в частині перенесення зазначеної в наказі від 04.03.2020 року № 69о/с дати звільнення ОСОБА_1 , а саме - з 17.03.2020 року, у зв`язку з перебуванням на лікуванні з 04 по 16 березня 2020 року; зобов`язати Головне управління Національної поліції у Львівській області поновити ОСОБА_1 , державного службовця 5-го рангу, старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області, на роботі з 17.03.2020 року; зобов`язати Головне управління Національної поліції у Львівській області виплатити ОСОБА_1 , державному службовцю 5-го рангу, старшому слідчому відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу: з 17.03.2020 року по дату фактичного поновлення на роботі; судові витрати покласти на відповідача. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 04.03.2020 року №69о/с позивача звільнено з роботи з 05.03.2020 року та відраховано із заробітної плати надлишково використану основну відпустку за період з 07.11.2019 по 05.03.2020 у кількості 5 днів. Наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 17.03.2020 року №79о/с внесено зміни до вище вказаного наказу №69о/с. Позивач вважає оскаржувані накази протиправними з огляду на наступне. 14 січня 2020 року позивач подав заяву про надання чергової щорічної та додаткової відпустки з 20.01.2020 року. Також позивачем було написано заяву про звільнення з 02.03.2020 року. Відповідачем видано наказ № 10о/с від 20.01.2020 року про надання відпустки позивачу з 20.01.2020 року по 04.03.2020 року включно. Під час відпустки позивач перебував на листку непрацездатності про що повідомив відповідача та просив продовжити відпустку на 15 днів, вважає, що фактично відкликав свою заяву про звільнення з 02.03.2020 року. 02 березня 2020 року позивач вийшов на роботу, вважає, що таким чином підтвердив своє бажання працювати. Однак приступити до виконання службових обов`язків не зміг, оскільки був повідомлений, що відповідно до наказу перебуває у відпустці. Позивач повторно потрапив до лікарні, де перебував до 16.03.2020 року. В подальшому листом позивачу було надіслано наказ Головного управління НП у Львівській області «По особовому складу» від 04.03.2020 року №69о/с, яким його звільнено з посади з 05.03.2020 року та наказ про перенесення дати звільнення позивача, хоча заявою від 19.02.2020 року про продовження відпустки фактично відкликав заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Просить позов задовольнити. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, та з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню. Суть доводів апелянта зводяться до того, що він не просив його звільняти з 05.03.2020 року; подавши 19.02.2020 року заяву про продовження відпустки, він фактично відкликав свою заяву про звільнення з 02.03.2020 року; на підставі вказаної заяви від 19.02.2020 року ГУНП зобов`язане було продовжити відпустку на час його перебування на лікуванні - на 15 днів; 02.03.2020 року він вийшов на роботу і цим підтвердив факт відкликання заяви про звільнення; станом на 05.03.2020 року перебував на лікуванні і заборона звільняти під час тимчасової непрацездатності працівника прямо передбачена у нормах КЗпПУ. Однак, ГУНП допустило протиправну бездіяльність, протиправно залишивши вказану заяву від 19.02.2020 року в частині продовження відпустки без розгляду, порушило право на продовження відпустки і відкликання заяви про звільнення, 04.05.2020 року видало незаконний наказ № 69о/с в частині звільнення, а також в подальшому - наказ №79о/с, датований 17.03.2020 року, щодо уточнення дати звільнення. Вважає, що суд першої інстанції неповно дослідив усі обставини справи, при винесенні рішення у справі фактично взяв за основу нав`язані йому Відповідачем доводи про відповідність його дій вимогам Закону, які не відповідають фактичним обставинам справи, і поклав ці доводи в основу оскаржуваного рішення. З урахуванням наведеного просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Відповідачем поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що відповідач діяв виключно у в межах та у спосіб, наданими йому повноваженнями та згідно вимог діючого законодавства, а тому вимоги позивача про скасування спірних наказів є необґрунтованими, відтак підстав для поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу немає, оскільки підстави незаконного звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є надуманими, необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи та доказам, долученим відповідачем до матеріалів справи. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги позивача висновків суду першої інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а також відсутня невідповідність висновків суду обставинам справи. Отже, ГУНП у Львівській області вважає, що судом першої інстанції правильно і повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги позивача не спростовують доказів, наявних у матеріалах справи. Також зазначає про те, що із Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування слідує, що позивачем 18.03.2020 подано декларацію за категорією «Перед звільненням», охоплюваний період декларування, який не був охоплений раніше поданими деклараціями зазначено: з 01.01.2020 - 05.03.2020, Вчинення позивачем таких дій також підтверджує те, що він знав про своє звільнення з 05.03.2020, враховуючи задоволені йому заяви про відпустки та про звільнення. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. В судовому засіданні апеляційного розгляду справи, позивача та його представник апеляційну скаргу підтримали з підстав наведених у скарзі, просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Представник відповідача в судовому засіданні апеляційного розгляду справи проти апеляційної скарги заперечив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне. Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що позивач ОСОБА_1 працював на посаді державного службовця 5-го рангу, старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління Головного управління Національної поліції у Львівській області. 14 січня 2020 року позивач подав заяву про надання чергової щорічної та додаткової відпустки з 20.01.2020 року. Одночасно позивачем було написано заяву про звільнення з 02.03.2020 року. В подальшому Відповідачем видано наказ № 10о/с від 20.01.2020 року про надання відпустки позивачу з 20.01.2020 року по 04.03.2020 року включно. Наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 04.03.2020 року №69о/с ОСОБА_1 , державного службовця 5-го рангу, старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області звільнено з роботи з 05.03.2020 року. Під час відпустки позивач перебував на листку непрацездатності з 27.01.2020 року по 10 лютого 2020 року про що повідомив відповідача заявою від 19.02.2020 року та просив продовжити відпустку на 15 днів. Відповідно до наказу № 10о/с від 20.01.2020 року позивач перебував у відпустці до 19.03.2020 року включно. Позивач повторно потрапив до лікарні, де перебував в період з 04 березня 2020 року до 16 березня 2020 року. Наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 17.03.2020 року №79о/с перенесено дату звільнення позивача, зазначену в наказі від 04.03.2020 року №69о/с, а саме - з 17.03.2020 року, у зв`язку з перебуванням на лікуванні з 04 по 16 березня 2020 року. Позивач вважаючи, що винесення вищевказаних наказів протиправними та такими, що підлягають скасування, звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції в зажоволенні позову відмовив з тих підстав, що усі заяви позивача щодо продовження відпустки у зв`язку із перебуванням на лікуванні розглянуті відповідачем, перенесено щорічну основну відпустку та дату звільнення. Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам справи з огляду на наступне. Законом України «Про Національну поліцію» визначено правові засади організації та діяльності Національної поліції, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України. Частиною 1 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. У частині четвертій 4 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» зазначено, що видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень визначених законом. Відповідно до ч. 5 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» Порядок підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції встановлює Міністерство внутрішніх справ України. Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Відповідно до частин першої та другої статті третьої Закону №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Дія цього Закону поширюється на державних службовців: 1) Секретаріату Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевих державних адміністрацій; 4) органів прокуратури; 5) органів військового управління; 6) органів дипломатичної служби; 7) державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені статтею 91 цього Закону; 8) інших державних органів. Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом ( ст. 5 Закону України «Про державну службу»). Виключний перелік підстав для припинення державної служби визначений частиною 1 статтею 83 Закону №889-VIII: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України Про очищення влади; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону). Відповідно до ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу», державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. Отже, за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двохтижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошено іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Водночас, працівнику надається право відкликати раніше подану заяву про звільнення за власним бажанням і це є безумовним правом працівника, що виключає підставу для звільнення. Судом встановлено, що відповідно до заяви позивача від 14.01.2020, зареєстрованої 17.01.2020 за вх. №Зв-92 Управлінням кадрового забезпечення, позивач просить звільнити його з роботи з 02.03.2020 року. Наказом Головного управління НП у Львівській області від 04.03.2020 № 69о/с «По особовому складу», враховуючи таке волевиявлення та ініціативу ОСОБА_1 , було прийнято рішення про звільнення позивача з роботи з 05.03.2020 року. Наказом Головного управління НП у Львівській області від 20.01.2020 №10 о/с-в «По особової складу», у відповідності до ЗУ «Про державну службу», позивачу надано 45 календарних днів відпустки, в т.ч.: 30 календарних днів основної щорічної оплачуваної відпустки з 20.01.2020 до 18.02.2020 та 15 календарних днів додаткової відпустки з 19.02.2020 до 04.03.2020, з виплатою грошової допомоги для оздоровлення у розмірі середньомісячної зарплати. Під час відпустки позивач перебував на листку непрацездатності з 27.01.2020 року по 10 лютого 2020 року про що повідомив відповідача заявою від 19.02.2020 року та просив продовжити відпустку на 15 днів. Відповідно до наказу № 10о/с від 20.01.2020 року позивач перебував у відпустці до 19.03.2020 року включно. Позивач повторно потрапив до лікарні, де перебував в період з 04 березня 2020 року до 16 березня 2020 року. Наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 17.03.2020 року №79о/с перенесено дату звільнення позивача, зазначену в наказі від 04.03.2020 року № 69о/с, а саме - з 17.03.2020 року, у зв`язку з перебуванням на лікуванні з 04 по 16 березня 2020 року. Отже, позивач подав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням від 14.01.2020 року, заяви про відкликання вищевказаної заяви не подав, звільнений 17.03.2020 року за власним бажанням з врахуванням поданих ним заяв про надання відпустки та продовження її у зв`язку з перебуванням на лікарняному листку. Протягом 14 календарних днів з моменту подання заяви про звільнення за власним бажанням, а саме з 14.01.2020 року, у позивача було право змінити своє рішення про звільнення за власним бажанням, гарантоване як Законом України «Про державну службу», так і Кодексом законів про працю України. Факт подання заяви про продовження відпустки на час його перебування на лікарняному не свідчать про його бажання продовжувати державну службу на посаді старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області. Позивач подаючи заяви про продовження відпустки жодним чином не вказав про відкликання його заяви про звільнення. Щодо доводів позивача про написання заяви про звільнення під тиском то вказане не підтверджується жодними доказами, поясненнями свідків. Колегія суддів апеляційного погоджується із поясненнями відповідача про те, що твердження позивача щодо тиску відносно нього спростовується тим, що відповідач не вчиняв жодних заходів щодо перешкоджання у наданні тривалої відпустки, що надана позивачу у кількості 45 календарних днів, враховуючи особливість здійснення діяльності та посадових (функціональних) обов`язків та покладення відповідальності, адже позивач обіймав посаду старшого слідчого відділу розслідування злочинів загально кримінальної спрямованості слідчого управління ГУНП у Львівській області, супроводжуючи досудові розслідування у кримінальних провадженнях. Крім цього, у випадку здійснення тиску, позивач не був позбавлений можливості звернутись із відповідними заявами до правоохоронних органів чи рапортами до керівництва. Також позивачем не обґрунтовано неможливості подання заяви про відкликання заяви про звільнення, в тому числі шляхом скерування такої поштою. Усі заяви позивача щодо продовження відпустки у зв`язку із перебуванням на лікуванні від 21.02.2020 та від 17.03.2020 розглянуті відповідачем: у період з 27.01.20 по 10.02.2020 перенесено щорічну основну відпустку з 11.02.до 04.03.2020 (наказ від 08.05.2020 №136 о/с); у період з 04.03.2020 до 16.03.2020 перенесено дату звільнення на 17.03.2020 (наказ від 17.03.2020 №79о/с). Таким чином, з урахуванням наведених вище обставин справи, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про визнання протиправною умисної бездіяльності відповідача по залишенню без розгляду його заяви від 19.02.2020 про продовження відпустки є необґрунтованими та безпідставними, оскільки наказом від 08.05.2020 №136 о/с перенесено щорічну основну відпустку з 11.02.до 04.03.2020 за результатами розгляду такої заяви. Щодо позовних вимог про визнання протиправними та скасування наказу від 04.03.2020 №69о/с в частині «звільнити відповідно до Закону України «Про державну службу» за ч. 1 ст.86 (за власним бажанням) ОСОБА_1 , державного службовця 5-го рангу, старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУ НП у Львівській області звільнено з роботи з 05.03.2020 року, відрахувавши із заробітної плати надлишково використану основну відпустку за період з 07.11.2019 по 05.03.2020 року у кількості 5 календарних днів», то суд першої інстанції також дійшов вірного висновку про те, що такі до задоволення не підлягають, оскільки обставин наявності тиску при написанні заяви від 14.01.2020 судом не встановлено, жодних доказів наведеного позивачем не подано, заява про звільнення за власним бажанням позивачем не відкликалась. Що стосується позовних вимог про визнання протиправним та скасувати Наказу начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області «По особовому складу» від 17.03.2020 року №79о/с в частині перенесення зазначеної в наказі від 04.03.2020 року № 69о/с дати звільнення ОСОБА_1 , а саме - з 17.03.2020 року, у зв`язку з перебуванням на лікуванні з 04 по 16 березня 2020 року, то в цій частині висновки суду першої інстанції також є правильними та вірними, оскільки при прийнятті такого відповідачем враховано всі подані позивачем заяви ( про звільнення за власним бажанням, про надання відпустки, про продовження відпустки) та дату звільнення визначено з врахуванням періодів перебування на лікуванні та у відпустці. Підстав для скасування вказаного наказу судом не встановлено, тому вказана позовна вимога задоволенню не підлягає. Отже, фактично усі доводи апелянта зводяться до того, що позивач не просив його звільняти подавши заяву про продовження відпустки, а вважав свою таку заяву фактично відкликанням заяви про звільнення. Як уже зазначалось вище, колегія суддів апеляційного суду вважає такі доводи апелянта невірними та необґрунтованими, з урахуванням наведених вище висновків суду про те що, на час прийняття наказу про звільнення - 04.03.2020 року позивач не виявив наміру анулювати таке своє волевиявлення про звільнення. Факт подання заяви про продовження відпустки на час перебування позивача на лікарняному не свідчить про його бажання продовжувати державну службу на посаді старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління ГУНП у Львівській області. Позивач, подаючи заяви про продовження відпустки, позивач жодним чином не вказав про відкликання його заяви про звільнення, а також позивач з моменту подання заяви про звільнення за власним бажанням з 14.01.2020 року був праві змінити своє рішення про звільнення за власним бажанням, гарантоване як Законом України «Про державну службу» так і КЗпП України, при тому, що шляхи подання такої заяви позивачем могли бути різними, як через канцелярію ГУНП, так і засобами поштового зв`язку. Таким чином, з урахуванням того, що судом не встановлено підстав для скасування спірних наказів, відтак підстав для поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу немає, оскільки такі вимоги є похідними. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Перевіривши оскаржені позивачем дії та рішення відповідача, апеляційний суд вважає, що такі відповідають критеріям, визначеним ст. 2 КАС України, а представлені відповідачем на заперечення позовних вимог докази у своїй сукупності не дають підстав вважати що рішення чи дії відповідача є протиправними, а натомість вказують на те, що такі прийняті відповідачем обґрунтовано, з дотриманням вимог Конституції та законів України, в межах повноважень та спосіб, передбачений чинним законодавством України та підстав для визнання їх протиправними та скасування не вбачається. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 317 КАС України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року у справі №380/2637/20 справі №380/1311/20 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий суддя З. М. Матковська судді Н. В. Бруновська О. І. Довга Повне судове рішення складено 09.11.2020