Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/23243/19

Справа № 127/23243/19 Провадження № 22-ц/801/1860/2020 Категорія: 68 Головуючий у суді 1-ї інстанції Медяна Ю. В. Доповідач:Сало Т. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2020 рокуСправа № 127/23243/19м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Ковальчука О.В., Якименко М.М., секретар Кирилюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 серпня 2020 року, ухвалене суддею Медяною Ю.В., в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, встановив: У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив: - визнати за ним право власності на 1/2 ідеальну частку квартири, що розташована в АДРЕСА_1 ; - визнати за ним право власності на 1/2 ідеальну частку автомобіля HYUDNAI ACCENT, 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , номер шасі № НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 . У шлюбі в сторін народилась дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час шлюбу 18.04.2011 сторони за спільні кошти придбали квартиру в АДРЕСА_1 . У договір купівлі-продажу покупцем вказано дружину, а він надав згоду на її придбання. Неможливість в добровільному порядку вирішити питання про поділ вказаного вище майна стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 серпня 2020 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири в АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1934 грн 17 коп. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Скарга мотивована тим, що матеріалами справи встановлено, що майно, на яке претендує позивач придбано за власні кошти відповідача, тому є її особистою приватною власністю; надані позивачем докази щодо здійснення його батьком підприємницької діяльності не могли бути взяті судом до уваги, оскільки не підтверджують особистий дохід позивача та не підтверджують факту приймання участі батька в утриманні свого сина; суд безпідставно критично поставився до показань свідка ріелтора; сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, про що стверджується в постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №209/974/15-ц та від 24.10.2018 у справі №214/1520/15-ц. Відзив на апеляційну скаргу не надійшов. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні за позивачем права власності на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу не оскаржується, а тому апеляційним судом відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України в цій частині не переглядається. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Визнаючи за позивачем право власності на 1/2 ідеальну частку квартири суд першої інстанції прийшов до висновку, що придбана відповідачем квартира відповідно до положень ст. 60 СК України є спільною сумісною власністю сторін. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Встановлено, що 04.11.2006 сторони зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 від 04.11.2006, актовий запис №3134 (а.с.11 т.1). У шлюбі в сторін народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.12 т.1). Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 10.04.2009, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Циц Н.А. зареєстрованого в реєстрі за №527, 10.04.2009 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 купили в 1/2 частці кожний квартиру під АДРЕСА_2 . Продаж вчинено за 231 000 грн, що еквівалентно 30 000 дол. США (а.с. 83). 16.04.2011 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відчужили квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 16.04.2011, за ціною 75 962 грн (а.с. 84) Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 18.04.2011, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Циц Н.А. та зареєстрованого в реєстрі за №560, відповідач ОСОБА_1 за письмовою згодою чоловіка ОСОБА_2 , набула у власність квартиру під АДРЕСА_3 . За домовленістю сторін продаж вчинено за 78 615 грн (а.с. 85-86). Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та у постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідач стверджує, що перед придбанням спірної квартири у 2011 році вони з позивачем продали квартиру АДРЕСА_2 , яка хоча і належала їм в рівних частинах, однак, грошові кошти на її придбання вона отримала від своєї бабусі ОСОБА_4 , яка в свою чергу продала належну їй у м. Львів квартиру. На підтвердження вказаних обставин в суді першої інстанції було допитано у якості свідка ріелтора ОСОБА_5 , а також надано нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно критично поставився до свідчень свідка ріелтора ОСОБА_5 та не взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_4 . Однак, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 06.04.2009, ОСОБА_4 відчужила квартиру АДРЕСА_4 за 14 631 грн, а квартиру у 2009 році сторони придбали за 213 000 грн, яка більше ніж в десять разів перевищує вартість квартири ОСОБА_4 ОСОБА_1 , зазначаючи про те, що її бабуся фактично продала належну їй квартиру за 35 000 доларів, не пояснила, чому в договорі купівлі-продажу квартири від 06.04.2020 ціна продажу зазначена 14 631 грн. Колегія суддів враховує, що ОСОБА_4 безпосередньо в судовому засіданні не допитувалася, про відповідальність за завідомо неправдиві показання судом не попереджалася, а тому суд критично ставиться до її письмових пояснень по суті вимог позову. Що стосується показів ріелтора ОСОБА_5 , то ним не підтверджено жодними доказами (договір про надання послуг, укладений між ним та ОСОБА_1 чи ОСОБА_4 , оплата послуг тощо), що саме він допомагав здійснити продаж належній бабусі відповідача квартири у м.Львові, та, відповідно, що її продаж було здійснено за іншу ціну, ніж зазначена в договорі купівлі-продажу (35 000 доларів). Натомість, згідно договору купівлі-продажу від 18.04.2011, відповідач ОСОБА_1 отримала письмову згоду чоловіка ОСОБА_2 на укладення цього договору, яка засвідчена 18 квітня 2011 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Циц Н.В. за реєстровим №559 (п. 1.6. договору купівлі-продажу), що свідчить про виконання подружжям вимог статті 65 СК України щодо розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (у даному випадку грошима, спрямованими на придбання спірної квартири), виключно за взаємною згодою, а тому доводи відповідача про придбання квартири за власні кошти колегія суддів сприймає критично. Твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не міг брати до уваги наданні позивачем докази, які стосуються його батька, а також покази батька позивача, відхиляються колегією суддів, оскільки вони не покладені в основу мотивації оскаржуваного рішення. Крім того, посилання апелянта на недоведеність фінансової участі позивача у придбанні спірного майна не має правового значення, оскільки набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує, поки не спростована. Норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. У даному випадку, саме на відповідача, який не погоджується із поширенням правового режиму спільного сумісного майна на квартиру, покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна. Посилання апелянта на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №209/974/15-ц та від 24.10.2018 у справі №214/1520/15-ц є правильним, однак, у даному випадку відповідач не довела, що квартира придбана за кошти, які належали їй особисто. З огляду на викладене, суд першої інстанції, врахувавши наведені вище положення закону, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що спірне нерухоме майно сторонами набуто за час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки доказів на підтвердження того, що зазначене майно придбано за особисті кошти відповідачки ОСОБА_1 суду не надано. Відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності на вказане майно, не надала належних доказів на підтвердження своїх доводів про те, що майно, яке є предметом спору, придбане за її власні кошті. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність, а тому не можуть бути прийняті до уваги. Положеннями ч. 1 ст. 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що судом першої інстанції повно з`ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору по суті, тому підстави для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги відсутні. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 05 листопада 2020 року. Головуючий Т.Б. Сало Судді О.В. Ковальчук М.М. Якименко