Постанова Донецький апеляційний суд № 266/625/20

22-ц/804/2864/20 266/625/20 Єдиний унікальний номер 266/625/20 Номер провадження 22-ц/804/2864/20 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2020 року м. Маріуполь Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Принцевської В.П., Баркова В.М., секретар судового засідання Грішко С.В., сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі, у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи, апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Терпелюка Євгенія Володимировича на заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 липня 2020 року, повний текст складений 23 липня 20202 року, ухвалене у складі судді Шишиліна О.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності. В обґрунтування позовних вимог вказала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік та батько відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Після його смерті відкрилася спадщина за законом на 1/5 частину квартири АДРЕСА_1 , на 1/2 частини гаража, розташованого на автостоянці «Автолюбитель-25» по вул.Червонофлотській в м. Маріуполі, та на 1/2 автомобіля «Москвич 412», 1971 року випуску. Позивач та відповідач є спадкоємицями першої черги. Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя від 31.01.1997 року на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 присуджено грошову компенсацію в рахунок вартості частки спадкового майнам 1/10 частини вищевказаної приватизованої квартири, 1/4 майна гаражу та 1/4 частини автомобіля. Тобто, в резолютивній частині вказаного рішення зазначено, що за ОСОБА_2 визнано право власності на частку у вищевказаному спадковому майні на 1/10 вищевказаної квартири, 1/4 гаражу та 1/4 автомобіля, за яку їй з ОСОБА_1 присуджено компенсацію. Позивачем ОСОБА_1 сплачено зазначену в рішенні суму грошової компенсації на користь ОСОБА_3 . Позивач протягом більш ніж 20 років після смерті спадкодавця постійно проживає у вищевказаній квартирі, і не реєструвала право власності на відповідну частку у спадковому майні, оскільки добросовісно вважала, що вже має її на праві власності, а відповідач, в свою чергу, з часу вирішення судового спору між ними не зверталася до відповідних органів стосовно реєстрації права власності на належну їй за законом частку у спадковому майні, оскільки отримала за неї грошову компенсацію. Від державного реєстратора позивач дізналася, що право власності на 1/10 частину спірної квартири вона не може зареєструвати, оскільки рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 31.01.1997 року визначено частку у спадковому майні ОСОБА_2 , а з ОСОБА_1 стягнуто грошову компенсацію за частку, що не може бути виділена в натурі, проте не зазначено, що після сплати належної компенсації у ОСОБА_1 виникає право власності на спадкове майно, а отже відсутня правова підстава для реєстрації за нею права власності. Тому, посилаючись на положення ст.562 ЦК Української РСР та на ст. 392 діючого ЦК України, просила визнати за нею право власності на 1/10 частину квартири АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 липня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/10 частку квартири АДРЕСА_1 відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням суду, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій посилається на те, що судом помилково тлумачено зміст рішення суду, що привело суд до неправильного висновку про безпідставність вимог позивача. Так, в рішенні зазначено про обов`язок позивача виплатити компенсацію відповідачу за частку у спадщині, але немає висновку про те, що за ОСОБА_1 визнається право власності на цю частку, за яку вона виплатила таку компенсацію. Суд не в повному обсязі з`ясував обставини справи, не застосував норми права, що регулюють дані правовідносини. Більш того, суд помилково застосував норму статті 344 ЦК України, на яку позивача не посилалася. Позивач вказала лише, що протягом тривалого часу проживає в квартирі, на яку відповідач не претендує, оскільки остання отримала грошову компенсацію за це майно. Апелянт вважає, що суд невірно встановив, що право власності на спірне майно належить відповідачу. Але такі висновки не ґрунтуються на правовідносинах, що склалися між сторонами, і не встановлені вірно судом. Просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Відповідач до суду не явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином рекомендованою поштою та оголошенням на сайті судової влади про розгляд справи. Позивач до суду не явилася також, про розгляд справи повідомлена через представника. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача адвоката Терпелюка Є.В., який підтримав доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що в 1997 році ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна. Вказувала, що помер її батько ОСОБА_4 , після його смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , 1/2 частину гаражу і 1/2 частину автомобілю. Просила визнати за нею право власності в порядку спадкування на 1/4 частину від всього спадкового майна, виділивши їй в натурі гараж та автомобіль, а ОСОБА_1 виділити однокімнатну квартиру в цілому. 31 січня 1997 року рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя №2-406/97 визнано за ОСОБА_2 право індивідуальної власності на спадщину за законом, а саме на 1/4 частку майна в гаражі на автостоянці «Автолюбитель -25» по вул. Червонофлотській в м.Маріуполі, на 1/4 частку автомобіля «Москвич 412» 1971 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та на 1/10 частку квартири АДРЕСА_1 ; і вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за спадкове майно у сумі 1 473 гривні 75 копійок, та за проведення експертизи 125 гривень, а всього на 1598 гривень 75копійок та на користь держави держмито у сумі 73гривні 70 копійок. Рішення було отримано сторонами, не оскаржувалось, набрало законної сили. ( а.с.16). З копії виконавчого листа виданого Приморським районним судом м. Маріуполя Донецької області 11.02.1997року № 2-406/1997 (оригінал якого міститься в справі №2-406/97) вбачається, що вказане рішення суду виконано в частині виплати грошової компенсації, про що свідчить напис виконавця. ( а.с.19). Ці обставини підтверджуються матеріалами цивільної справи №2-406/97. Звертаючись до суду, представник позивача вказав, що фактично при ухваленні рішення в 1997 році суд, присуджуючи грошову компенсацію ОСОБА_2 , зокрема за 1/10 спірної квартири, не вирішив питання, що відбудеться з цією часткою після виконання рішення суді: чи перейде частка спадщини у власність ОСОБА_1 після виплати компенсації. В послідуючому ОСОБА_1 виконала рішення суду та сплатила ОСОБА_2 компенсацію належній їй 1/10 часки спірної квартири і набула фактично право власності на цю частку, але зареєструвати її не має можливості, тому іншим чином реалізувати свої права ніж за рішенням суду не може. Вирішити це питання позивач намагалася, звертаючись до суду із заявами про роз`яснення рішення від 31.01.1997 року, про виправлення описки, але їй було відмовлено. З заявою про ухвалення додаткового рішення ОСОБА_1 не зверталася. Суд першої інстанції, вирішуючи справу, виходив з того, що спір між сторонами щодо спадкового майна у виді 1/10 частки спірної квартири вирішено, відповідно, закріплено право власності за відповідачем ОСОБА_2 . Згідно зі ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, тому немає підстав для тлумачення рішення будь-яким іншим чином, оскільки є титульний власник спірного майна. Таким чином оскільки позивач не є власником частки спірної квартири, то такі обставини, в свою чергу, виключають застосування правового механізму захисту її права власності на спірну частку квартири на підставі ст. 392 ЦК України шляхом визнання права власності. Перевіривши справу, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, повно, всебічно та обґрунтовано встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України. Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального права у зв`язку із вищенаведеними висновками суду аналогічні поясненням представника позивача в суді першої інстанції. Обставини, на які він посилається у скарзі, були предметом перевірки суду, їм надана відповідна мотивована правова оцінка. Твердження позивача в апеляційній скарзі зводяться до незгоди із висновками суду щодо оцінки доказів, однак обставин, встановлених судом, не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Разом з тим, неможливо не погодитися із доводами апеляційної скарги про те, що суд припустився помилки, аналізуючи обставини справи з точки зору положень статті 344 ЦК України, оскільки позивач таку підставу позовних вимог не вказувала, на вказану норму матеріального права не посилалася. Судом встановлено, що позивач мешкала у спірній приватизованій квартирі разом із своєю сім`єю: чоловіком ОСОБА_4 та дітьми, користувалась житловим приміщенням і продовжила ним користуватися після смерті свого чоловіка та після розподілу спадкового майна між нею та відповідачем ОСОБА_2 в 1997 році, зокрема і 1/10 часткою квартири, належній ОСОБА_2 .. Але позивач посилалася на такі обставини в контексті підтверджень того, шо вона фактично користується спадковим майном, за яке виплатила компенсацію, і на яке не претендує відповідач. Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову, передбачених статтею 344 ЦК України, є зайвими, оскільки позовна заява не містить таких підстав. Тільки у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 однозначно мотивувала свої позовні вимоги статтею 392 ЦК України, яка виключає можливість застосування й статті 344 ЦК України. Згідно з ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції необхідно змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення висновки щодо правовідносин, які регулюються статтею 344 ЦК України, в решті рішення скасуванню або зміні не підлягає. Керуючись ст.374, 367, 376, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Терпелюка Євгенія Володимировича - задовольнити частково. Заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 липня 2020 року змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення висновки щодо правовідносин, які регулюються статтею 344 ЦК України. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Повний текст постанови складений 04 листопада 2020 року. Судді Є.Є. Мальцева В.П. Принцевська В.М. Барков