Постанова 4855 № 826/17606/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/17606/14 Суддя (судді) першої інстанції: Мазур А.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 жовтня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Коротких А.Ю., суддів: Сорочка Є.О., Чаку Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року позов задоволено повністю. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Офіс Генерального прокурора звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права. 20 серпня 2020 року на адресу Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив від позивача, в якому він просить апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора відхилити в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо скасування незаконного наказу Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року та поновлення позивача на посаді, а в частині розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити (за текстом відзиву). У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Згідно з ч.ч. 1, 5 ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу. Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року на п`ятнадцять днів. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 21.05.2012 року №1176ц позивач з 21.05.2012 року обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України, а відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 16.07.2014 року №1521ц з 16.07.2014 року - посаду заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України. 16.10.2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади». 21.10.2014 року позивачем подано на ім`я Генерального прокурора України заяву про відсутність підстав для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною третьої статті 1 вищевказаного Закону. Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 року №2500-ц відповідно до статті 15 Закону України «Про прокуратуру пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та на підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади». Відповідно до частини 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною 1 статті 4 цього Закону. Відповідно до частини 4 особи, зазначені у частинах 3, 5-7 статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду. Пунктами 7 та 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» відповідно передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймали посаду (посади): керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату), зокрема, Генеральної прокуратури України; керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Позивач у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року сукупно більше одного року (1 рік 9 місяців) обіймав посади, визначені пунктами 7 та 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», що обґрунтовується матеріалами його особової справи, відповідно до якої він перебував на посадах, які за правилами пункту 7 частини 1 статті 3 згаданого Закону віднесено до категорії «керівник, заступник керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України». За результатами вивчення особової справи позивача щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» Генеральною прокуратурою України, відповідачем складено довідку від 17.10.2014 року, в якій зазначено, що у період з 21.05.2012 року по 22.02.2014 року ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України. Вказана обставинами підтверджується також наказами Генерального прокурора від 21.05.2012 року №1176ц та від 16.07.2014 року №1521ц з 16.07.2014 року і не заперечується позивачем. Згідно з пунктом 2.1 Регламенту Генеральної прокуратури України, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 12.04.2012 року №35, самостійний структурний підрозділ Генеральної прокуратури України - це Головні управління, управління, відділи, що відповідно до затвердженої структури Генеральної прокуратури України не входять до складу інших підрозділів і підпорядковуються безпосередньо заступнику Генерального прокурора України або Генеральному прокурору України. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вищевказаного Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10-й робочий день з дня отримання таких документів. У відповідності до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Положеннями ст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Відповідно до ч. 2 ст. 61 та ч. 1 ст. 62 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У Проміжному висновку Венеціанської комісії від 16 грудня 2014 року № 788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади» (далі - Проміжний висновок) зазначено, що люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створення життєздатної вільної демократії шляхом використання суб`єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації». Таким чином, люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може бути винесене тільки за минулу злочинну діяльність на основі Кримінального кодексу і у відповідності з усіма процедурами і гарантіями кримінального переслідування. Натомість в Остаточному висновку Венеціанської комісії щодо Закону України «Про очищення влади» від 19 червня 2019 року № 788/2014 (далі - Остаточний висновок) зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв». Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Венеціанська комісія наголошує на тому, що відповідно до концепції «демократії, здатної захистити себе» держава має право відстороняти від доступу до зайняття державних посад осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі та/або показали себе негідними служити суспільству. Водночас ЄСПЛ зазначив у справі «Жданока проти Латвії», що «щоразу, коли держава має намір покладатися на принцип «демократії, здатної захистити себе» для виправдання втручання у права особистості, вона повинна ретельно оцінювати масштаби та наслідки цього заходу, щоб переконатися у тому, що <...> рівновагу буде досягнуто». Таким чином, правова норма, яка накладає обмеження на доступ до державних посад, має бути чіткою й обґрунтованою за характером та повинна дотримуватися принципу пропорційності. У п. 50 Остаточного висновку Венеціанська комісія зазначила, що частинами першою-другою ст. 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено дискваліфікацію певних осіб на основі того, що вони обіймали посади під час президентства ОСОБА_2 у 2010-2014 роках або під час подій Майдану на рубежі 2013-2014 років. Дискваліфікація, заснована виключно на посаді, яку обіймала особа, a priori не суперечить міжнародним стандартам, за умови, що мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винних у серйозних випадках халатності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в частинах першій-другій статті 3, відповідають цій вимозі. Однак вона відзначає, що українська влада може краще оцінити, які з державних установ відігравали значну роль у недемократичних процесах упродовж двох зазначених періодів. Верховний Суд у постанові від 18 червня 2020 року у справі № 826/18250/14 констатував, що складність правових питань, які постали перед судами та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, оскільки доводи позивачів серед іншого ґрунтуються на доводах про неконституційність положень Закону України «Про очищення влади», зокрема в частині суперечності його норм приписам ст. 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності. Разом з тим, конституційні подання Пленуму Верховного Суду України та сорока семи народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень ч.ч. 3 і 6 статті 1; ч.ч. 1, 2, 3, 4, і 8 ст. 3, п. 2 ч. 5 ст. 5; п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» залишаються невирішеними на час апеляційного розгляду справи. Водночас Європейський суд з прав людини 17 жовтня 2019 року ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України», яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади». У цій справі Європейський суд з прав людини констатував порушення, зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року (право на повагу до приватного життя) щодо усіх п`яти заявників. Суд відзначив, що закони про люстрацію, які він розглядав у своїх попередніх справах, стосувалися підозрюваних співробітників тоталітарних служб безпеки. На відміну від цього, чотири перших заявники працювали в апараті держави, яка як мінімум в принципі заснована на демократичних конституційних принципах. До того ж заходи, передбачені Законом України «Про очищення влади», виглядали як форма колективної відповідальності за роботу у часи Президента України ОСОБА_2 , незважаючи на роль, яку відігравала та чи інша особа, та її зв`язок з певними антидемократичними явищами. Тому, на переконання Європейського суду з прав людини, не можна виключити, що ухвалення Закону мало на меті помсту особам, які працювали на попередні уряди. Це зумовлювало політизацію державної служби, яка суперечить проголошеній меті законодавства про очищення влади. У практиці Європейського суду з прав людини є усталеним принцип, що люстрація не може використовуватися як засіб покарання, відплати або помсти. Цей принцип застосовується й до згаданого Закону. Також Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України. Європейський суд з прав людини констатував, що заходи, застосовані до заявників, були дуже жорсткими і широкими у їхньому застосуванні. Щоб виправдати застосування таких заходів без оцінки індивідуальної ролі заявників, потрібно було б навести дуже переконливі причини. Однак Уряд не продемонстрував, що такі причини обговорювалися в рамках парламентських дебатів, які передували прийняттю Закону України «Про очищення влади». Крім того, на думку ЄСПЛ, цей Закон створює враження невідповідності між проголошенням презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності серед основних його засад і тим, як Закон застосовувався на практиці. Під час розгляду і вирішення справи колегія суддів враховує, що основні засади очищення влади були визначені у ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Відповідно до ч. 2 ст. 1 вказаного Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Разом з тим, інші норми Закону України «Про очищення влади» вказують на те, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади пов`язується із самим лише фактом зайняття певних посад незалежно від того, чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини. Визначений у п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» підхід до виявлення осіб, на яких поширюються відповідні заборони та до їх звільнення не передбачає потреби та можливості врахування індивідуальних дій чи зв`язку особи з антидемократичними подіями в Україні. Крім того, суд бере до уваги в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, № 59099/16, №23231/18 та №47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади», і в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента ОСОБА_2, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції Суду в рішенні у справі «Полях та інші проти України» є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент ОСОБА_2. Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників. Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закну України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента ОСОБА_2, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. В контексті викладеного, колегія суддів звертає увагу, що в ході судового розгляду даної справи судом не здобуто доказів, які б у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а, відповідно, й про протиправність оскаржуваного наказу про його звільнення. При цьому, на час початку роботи позивача не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаної ним посади, а відтак та в силу положень статті 58 Конституції України позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем. Тобто, в даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання у зв`язку з прийняттям оскаржуваного наказу основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади», що зумовлює висновок суду про недоведеність відповідачем правомірності прийняття цього наказу із зазначених у ньому підстав, що є достатньою підставою для визнання його протиправним і скасування. Таким чином, суд вважає оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 року №2500-ц протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Згідно з пунктом 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (із відповідними змінами і доповненнями) у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - Порядок №100). Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 22.10.2014 року №18-1968вих-14 заробіток позивача за останні два місяці роботи перед звільненням, тобто за серпень (20 робочих днів) та вересень (22 робочих дні) 2014 року становить відповідно 17 824,99 грн. та 18 097,53 грн. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає 1 176 037,50 грн. (855,30 грн. х 1375 робочих днів = 1 176 037,50 грн.). При цьому середній заробіток за один місяць становить 17 961,30 грн. (855,30 грн. х 21 робочий день = 17 961,30 грн.). Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України. Головуючий суддя: Коротких А.Ю. Судді: Сорочко Є.О. Чаку Є.В.