Постанова Миколаївський апеляційний суд № 467/900/15-ц

28.10.20 22-ц/812/1559/20 Справа № 467/900/15-ц Головуючий у 1-й інстанції Кірімова О.М. Провадження № 22ц/812/1559/20 Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 28 жовтня 2020 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючої: Ямкової О.О., суддів: Колосовського С.Ю., Коломієць В.В. із секретарем: Андрієнко Л.Д., за участю: представника відповідача - Філобок О.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - АТ КБ «ПриватБанк») на рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 5 серпня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Кірімової О.М. в залі судових засідань у смт. Арбузинка Миколаївської області о 10 годині 00 хвилин зі складанням його повного тексту 7 серпня 2020 року, по справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, В С Т А Н О В И Л А: 8 травня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , і ОСОБА_3 , та 15 липня 2015 року подав заяву про уточнення позовних вимог, де просив про стягнення з відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в солідарному порядку 755 157,65 дол. США заборгованості за кредитним договором, що станом на 14 квітня 2015 року еквівалентно 16 189 580 грн. 09 коп. та з відповідачки ОСОБА_3 1 000 грн. за окремим договором поруки. В обґрунтування позову посилався на те, що між ним та позичальником ОСОБА_1 20 вересня 2007 року укладено кредитну угоду № 14.13390 та договір №14.13390/1 від 25 вересня 2007 року про видачу траншу, за умовами яких останній отримав кредит у розмірі 200 000 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитними коштами у розмірі 15 % на рік, з кінцевим терміном повернення 19 вересня 2012 року окремими частинами відповідно до підписаного сторонами додатку №1 до договору про видачу траншу, графіку погашення кредиту, відсотків та винагороди. В забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаними угодою та договором про видачу траншу між банком та відповідачем ОСОБА_2 20 вересня 2007 року, та окремо з відповідачкою ОСОБА_3 15 серпня 2014 року укладено два окремі договору поруки. Внаслідок невиконання відповідачами зобов`язань за укладеними договорами з позичальником та договорами поруки станом на 17 квітня 2015 року утворилась заборгованість в сумі 755 157,65 доларів США., яку позивач просить стягнути. Заочним рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 5 серпня 2015 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково, ухвалено про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 15 418 612 грн. 05 коп. кредитної заборгованості, та про стягнення окремо з ОСОБА_3 1 000 грн.. Розподілені судові витрати. У січні 2020 року позичальник ОСОБА_1 звернувся з заявою про перегляд заочного рішення. Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 28 лютого 2020 року, в якій виправлено описку ухвалою того ж суду від 1 квітня 2020 року, заяву ОСОБА_1 задоволено, заочне рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 5 серпня 2015 року скасоване. 20 травня 2020 року відповідач ОСОБА_1 , діючи через свого представника адвоката Філобок О.Л., звернувся до суду з заявою про застосування строку позовної давності. Відзиву на позовну заяву відповідачами не надано. Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 5 серпня 2020 року в задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. При ухваленні рішення суд першої інстанції виходив з того, що позивачем змінено строк виконання зобов`язання шляхом пред`явленням 30 вересня 2009 року позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за усією сумою кредиту за угодою та договором, а за такого звернувшись з цим позовом у травні 2015 року позивач пропустив позовну давність за вимогами пред`явленими до позичальника ОСОБА_1 , та відповідно до його поручителів ОСОБА_2 та відповідачки ОСОБА_3 , так як вимоги за договорами поруки є похідними від вимог за основним зобов`язанням. В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на те, що рішення суду прийняте без повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів, з невідповідністю висновків суду обставинам справи, та ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове, про задоволення позову в повному обсязі. На думку представника позивача висновок суду про пропуск позивачем позовної давності, ґрунтується на припущеннях, та зроблений внаслідок неповного встановлення усіх обставин по справі, оскільки позовна давність за цими вимогами переривалась з двох підстав. На думку позивача, позовну давність було перервано 30 вересня 2009 року шляхом подачі позову про звернення стягнення, а тому її перебіг мав закінчитись у вересні 2014 року. Але 2 липня 2014 року позичальник частково погасив заборгованість за тілом кредиту, внаслідок чого відбулося наступне переривання позовної давності з підстав, визначених частиною 1 статті 264 ЦК України. За такого позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості мала сплинути лише 2 липня 2019 року. Тому на момент пред`явлення цього позову в квітні 2014 року позовна давність не сплила. Зазначав, що посилання суду на здійснення позичальником останнього платежу в рахунок погашення заборгованості 14 квітня 2009 року не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки з наданого банком розрахунку вбачається, що після цієї дати у липні та вересні 2014 року було здійснено ще три платежі. Вважав надані ним докази на підтвердження обґрунтування позовної заяви допустимими та належними, оскільки такі є первинними документами. У відзиві на апеляційну скаргу позичальник ОСОБА_1 через свого представника адвоката Філобок О.Л., вважав рішення місцевого суду законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню. Наголошував, що позивачем не було здійснено жодного платежу за кредитною угодою з 2008 року, а посилання позивача про здійснення погашень у 2014 році ґрунтуються лише на складеному ним розрахунку та не підтверджуються належними та допустимими доказами, якими є первинні бухгалтерські документи. Звертав увагу суду апеляційної інстанції, що позивачем також не надано обґрунтування неможливості надання цього доказу під час розгляду справи в суді першої інстанції. Зазначав, що перебіг позовної давності переривається лише добровільними діями позичальника, а будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, в тому числі списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення та схвалення останнього, не можуть вважатися обставинами, що переривають позовну давність. Посилався на відповідну судову практику. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. При вирішенні справи судом встановлено, що 20 вересня 2007 року між позивачем ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та позичальником ОСОБА_1 укладено кредитну угоду №14.13390, за умовами якої визначено загальні умови та порядок надання банком в рамках програми мікрокредитування на споживчі цілі, кредиту на загальну суму 200 000 доларів США, окремими траншами, зі сплатою 15 % річних, термін повернення якого встановлюється договорами про видачу траншу, а також графіками погашення кредиту, відсотків і винагороди, але не пізніше 19 вересня 2012 року (а.с.8-10). Відповідно до умов пункту 6.8. кредитної угоди термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів, за цією угодою встановлено сторонами тривалістю п`ять років. За договором про видачу траншу № 14.13390/1 від 25 вересня 2007 року позичальнику надано кредит на споживчі цілі в розмірі 200 000 доларів США (а.с.11). Додатком №1 до вищевказаного договору встановлено графік погашення траншу кредиту і сплати відсотків за користування траншем кредиту (а.с.12). В забезпечення виконання зобов`язань за кредитною угодою між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 20 вересня 2007 року укладено договір поруки №14.13390-04 (а.с.13). 15 серпня 2014 року між позивачем та відповідачкою ОСОБА_3 також укладено окремий договір поруки №02/Д3 з додатком №1 в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитною угодою в межах суми 1 000 грн. (а.с.14-15). Відповідно до вимог статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Разом з тим, починаючи з грудня 2008 року позичальник перестав погашати щомісячні платежі за кредитною угодою, внаслідок чого у нього виникла заборгованість (а.с.5, 43), яку станом на 21 вересня 2009 року банк розрахував у загальному розмірі, еквівалентному 1 604 352 грн. 58 коп., направив листа майновому поручителю за кредитною угодою та пред`явив позовну заяву до суду 30 вересня 2009 року, де вимагав від поручителів та позичальника, як третьою особи, повернути усі кредитні кошти шляхом звернення стягнення на предмет застави та іпотеки (а.с.68-76). Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 1 липня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2010 року, позов банка задоволено, ухвалено про передачу в заклад предметів застави та звернуто стягнення у межах нарахованої банком заборгованості на предмети застави та іпотеки (а.с.42-48), в тому числі в межах повної заборгованості за тілом кредиту на суму 164 063,49 доларів США. Відтак, звертаючись до суду із наведеним позовом про звернення стягнення на заставлене та іпотечне майно, банк посилався на частину 2 статті 1054, частину 2 статті 1050 ЦК України, згідно з якими кредитор має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та плати за кредит, а за такого змінив строки повернення кредиту за договором, тобто строк виконання основного зобов`язання. Отже, строк виконання основного зобов`язання за укладеною між банком та позичальником кредитною угодою настав 30 вересня 2009 року (а.с.42, 68). Між тим, звертаючись до суду у травні 2015 року із позовом про стягнення заборгованості банк просив стягнути з позичальника разом з поручителем, окрім суми заборгованості, в межах якої було звернуто стягнення на заставлене та іпотечне майно за рішенням суду першої інстанції від 1 липня 2010 року, додатково ще нараховані ним проценти на поточну та прострочену заборгованість, а також пеню. Здійснення такого нарахування, після зміни строку дострокового виконання зобов`язання, і як наслідок стягнення в межах додатково нарахованих сум, на всю суму заборгованості за тілом кредиту, після судового рішення про звернення дострокового стягнення заборгованості, є такими, що суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права, викладеними у постанові від 28 березня 2018 року №1410цс18 при розгляді справи №444/9519/12. Так Великою Палатою визначено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення грошового зобов`язання. Тому нарахування банком додаткових сум процентів на поточну та прострочену заборгованість, а також пеню, та їх пред`явлення до стягнення є такими, що суперечать змісту захисту порушеного права. Відтак, банк має право на стягнення кредитної заборгованості лише в межах тієї заборгованості, що була визначена судом при ухвалені рішення 1 липня 2010 року, та сум, нарахованих у якості відповідальності боржника за прострочення ним грошового зобов`язання. Між тим, банком пред`явлено у даній справі позовні вимоги, як в межах, що перевищують суму кредитної заборгованості, яка визначена раніше судом, так і за спливом строку позовної давності, лише 8 травня 2015 року (а.с.2). Про застосування наслідків пропуску такого строку у справі заявлено позичальником. Заяв позивача про поновлення строку позовної давності матеріали справи не містять. Навпаки, у змісті апеляційної скарги заявлено про переривання строків позовної давності як фактом звернення банку до суду із першим позовом, так і самим фактом визнання позичальником свого боргу перед кредитором шляхом внесення коштів на погашення боргу в липні та серпні 2014 року. Враховуючи ці аргументи позивача, колегія суддів виходить з наступного. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), але у відповідності до частини 1 статті 259 ЦК України може бути збільшена за домовленістю сторін. Виходячи із змісту кредитної угоди, сторони збільшили термін позовної давності до п`яти років (пункт 6.8), і за такого початком спливу цього строку є 1 жовтня 2009 року, а кінцем 1 жовтня 2014 року. Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Тобто позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позові. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України). За правовими висновками, що викладені Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року при розгляді справи №544/525/15ц, на яку є посилання Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року при розгляді справи №183/183/16ц та у постанові від 24 квітня 2019 року при розгляді справи №523/10225/15ц, за якими визначено, що перебіг строку позовної давності не перериває й подання позову з недодержанням правил підсудності, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами. Відтак, предметом спору у даній справі є стягнення суми заборгованості, та його пред`явлено кредитором до позичальника та поручителів, натомість у справі, яка вирішена судом і на яку, як на одну із підстав для переривання строку, посилався і банк, є інший предмет спору - звернення стягнення в межах заборгованості за кредитним договором, що пред`явлений до іпотекодавця та заставодавця, які є відмінними від позичальника. Тому вимога про стягнення заборгованості повинна «піддаватися» окремому впливу позовної давності. До неї поширюється загальна позовна давність, що збільшена сторонами, тривалістю у п`ять років, і всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо). За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погоджується і колегія суддів, вважає, що звернення банка до суду із позовом до іпотекодавця та заставодавця ОСОБА_4 про звернення стягнення на іпотечне і заставне майно у вересні 2009 року, як особи, що є відмінною від позичальника, та отримання (або списання) цього боргу без доручення позичальника у липні та вересні 2014 року, не є підставою для переривання позовної давності за іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами, яким є позов банка про стягнення заборгованості, пред`явлений ним до інших осіб, якими є позичальник ОСОБА_1 та його поручителі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .. Окрім цього, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом у своїх постановах від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі №357/9126/17-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 757/21623/15-ц. При цьому якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини боргу (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. В такому разі, за правовою позицією Верховного Суду України, висловленої у постанові від 9 листопада 2016 року у справі №6-1457цс16, суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити, чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов`язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу - чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак, вона не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Разом з тим, банком не надано належних доказів, як на підтвердження визнання обов`язку із оспореного боргу позичальником, так і виконання ним особисто або за його доручення платежів в рахунок погашення цього боргу. Додана позивачем до апеляційної скарги виписка з рахунку ОСОБА_1 , яка містить відомості про три платежі на погашення заборгованості за кредитним договором у липні та вересні 2014 року, не може слугувати належним та допустимим доказом переривання позичальником позовної давності, оскільки не містить відомостей про особисту сплату коштів боржником та здійснені після звернення до суду з позовом про звернення стягнення на майно. Такими доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, або внесені на її погашення суми, можуть бути виключно первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Відповідно до пунктів 60, 61 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 4 липня 2018 року № 75 (далі - Положення), особові рахунки є регістрами аналітичного обліку, що вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня. Форма особових рахунків затверджується банком самостійно залежно від можливостей програмного забезпечення. Особові рахунки та виписки з них мають містити такі обов`язкові реквізити: 1) номер особового рахунку; 2) дату здійснення останньої (попередньої) операції; 3) дату здійснення поточної операції; 4) код банку, у якому відкрито рахунок; 5) код валюти; 6) суму вхідного залишку за рахунком; 7) код банку-кореспондента; 8) номер рахунку кореспондента; 9) номер документа; 10) суму операції (відповідно за дебетом або кредитом); 11) суму оборотів за дебетом та кредитом рахунку; 12) суму вихідного залишку. Згідно пункту 62 вказаного положення виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Залежно від виду операції первинні документи банку поділяють на касові, які підтверджують здійснення операцій з готівкою, та меморіальні, що використовуються для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів з рахунків та внутрішньобанківських операцій. У відповідності до пункту 51 вищевказаного Положення первинні та зведені облікові документи в паперовій/електронній формі повинні мати такі обов`язкові реквізити: 1) назву документа (форми); 2) дату складання; 3) найменування банку, від імені якого складений документ; 4) зміст та обсяг операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення операції та правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні операції. За пунктом 52 цього Положення первинні документи, які не містять обов`язкових реквізитів, є недійсними і не можуть бути підставою для бухгалтерського обліку. На противагу цьому Положенню, надана банком виписка з особового рахунку ОСОБА_1 зазначеним вимогам не відповідає, а тому не може бути доказом добровільного погашення боргу ОСОБА_1 , оскільки на відміну від форми зазначення про платежі здійснені у березні, квітні та травні 2008 року в цій самій виписці, не зазначено назви та рахунку кореспондуючого рахунку, та інших даних які дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійснені операції, відображених у липні та вересні 2014 року (а.с.200-201). Отже, банком пропущена позовна давність до основної вимоги про стягнення заборгованості до позичальника, і як наслідок до похідних вимог до поручителів, що вірно визначено судом першої інстанції у якості підстави для відмови у задоволені пред`явленого позову. Доказів на визнання боргу позичальником, і як наслідок можливого перериву позовної давності, позивачем як до суду першої інстанції, так і до суду апеляційної інстанції не надано. За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог пред`явлених до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 слід залишити без змін. Як також вбачається, з матеріалів іншої цивільної справи № 2-102/10, яка досліджена у суді апеляційної інстанції, відповідач ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.92), про що достовірно було відомо кредитору. Судом також 27 травня 2015 року отримано повідомлення адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС УДМС України в Запорізькій області про зняття відповідача ОСОБА_2 з реєстрації у 2010 році у зв`язку зі смертю (а.с.29). За пунктом 7 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва З аналізу цієї норми вбачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі. Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті Статтею 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Згідно з частиною 1 статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб (аналогічна норма у частині 1 статті 26 чинного ЦПК України 2004 року). У статті 46 ЦПК України визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Частиною 1 статті 47 ЦПК України передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Системний аналіз вказаних норм права, а також положень частин 1,2,4 статті 25, частини 1 статті 26 ЦК України та частини 2 статті 48 ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі має бути живим. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, пункт 1 частини 1 статті 205 ЦПК України в редакції 2004 року). Відповідно до частини 1 статті 48 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Аналіз вказаних норм процесуального права, а також положень частин 1,2,4 статті 25, частини 1 статті 26 ЦК України та частини 2 статті 48 ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб`єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини 1 статті 255 чинного ЦПК України, пункт 1 частини 1 статті 205 ЦПК України 2004 року). При цьому норма статті 255 ЦПК України є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України, незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. Вказаний висновок узгоджується з принципом правової визначеності, на якому неодноразово наголошував у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц (провадження № 61-33766сво18) викладено правовий висновок, в якому зазначено, якщо позов пред`явлено до померлої особи, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред`явлення позову та розгляду справи судом першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, так як справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За такого колегія суддів доходить до висновку про необхідність скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 із закриттям провадження у справі у цій частині. Інші, наведені у апеляційній скарзі доводи, не спростовують правильність висновку суду першої інстанції щодо пропуску банком позовної давності до пред`явлених ним вимог до позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 , а тому не є підставою для його скасування, оскільки оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для перерозподілу судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України немає. Керуючись статтями 255, 367, 374, 377, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 5 серпня 2020 року в частині вирішення позовних вимог пред`явлених до ОСОБА_2 скасувати, та закрити провадження у справі в цій частині. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена з цього дня в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуюча О.О. Ямкова Судді С.Ю. Колосовський В.В. Коломієць