Постанова 4855 № 620/1143/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1143/20 Головуючий у І інстанції - Поліщук Л.О. Суддя-доповідач - Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної гвардії України, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 31.11.2017; - зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки; - зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (31.05.2017) по день постановлення судом рішення по даній справі, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що він, як учасник бойових дій, має право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати терміном 14 календарних днів на рік відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Закону України «Про відпустки». Позивачем протягом оскаржуваного періоду не було використано щорічної додаткової відпустки (14 календарних) днів, оскільки з настанням особливого періоду він не мав змоги нею скористатися. Під час здійснення розрахунку при звільненні йому не було виплачено грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці осіб рядового і начальницького складу Збройних сил України, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, вважає, що необхідно застосовувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов`язано Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з постановленим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги щодо зобов`язання Головного управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (31.05.2017) по день постановлення судом рішення по даній справі, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та прийняти нове рішення, яким змінити відповідну частину рішення. В апеляційній скарзі Позивач посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Апеляційна скарга мотивована тим, що між Позивачем та Відповідачем відсутній розмір про суми, які належать до виплати, оскільки з настанням особливого періоду законом було визначено та обмежено види відпусток, які можуть надаватися військовослужбовцям в особливий період, серед яких додаткова відпустка, як учаснику бойових дій. Крім того, Позивач зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Відзив на апеляційну скаргу на адресу суду не надходив. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 у період 2015-2017 років проходив військову службу в Головному управлінні Національної гвардії України, що підтверджується листом Відповідача від 25.02.2020 № 27/22/3-Г-40-Аз (а.с. 9). Згідно витягу з наказу командувача Національної гвардії України від 31.05.2017 № 118 Позивача з 01.06.2017 було виключено зі списків особового складу Головного управління Національної гвардії України та всіх видів забезпечення (а.с. 7). Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення від 09.10.2015 серії НОМЕР_1 (а.с. 6). Адвокат Позивача звернувся із адвокатським запитом до Відповідача від 18.02.2020 № 101, в якому просив надати копії підтверджуючих документів про використання додаткової відпустки ОСОБА_1 за 2015-2017 року або виплату компенсації за неї (а.с. 8). У відповідь Відповідач листом від 25.02.2020 № 27/22/3-Г-40-Аз повідомив про те, що під час проходження Позивачем військової служби в Головному управління Національної гвардії України додаткова відпустка із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів, передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не надавалась (а.с. 9). Зазначене також підтверджується Довідкою Головного управління Національної гвардії України від 08.05.2020 року (а.с. 30). Доказів виплати грошової компенсації за не використану додаткову відпустку із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за оскаржуваний період Відповідачем не надано. Вважаючи вказані дії Відповідача протиправними, а свої права порушеними, Позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Частково задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що на час прийняття наказу про виключення Позивача зі списків особового складу, Відповідачем протиправно не було проведено з Позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015, 2016, 2017 роки. При вказаних обставин суд першої інстанції прийшов до висновку, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з Відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Колегія суддів, переглядаючи справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. За такого правового врегулювання, передбаченого ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України. При цьому ст. 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. За таких обставин за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з Відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст. 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції , в частині відмови у вказаних позовних вимогах. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17. Колегія суддів не приймає до уваги посилання Позивача на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду від 09.10.2019 у справі № 127/12474/16-ц та від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, оскільки вказані справи мають інші обставини ніж у даній справі, зокрема, предметом спору є стягнення заборгованості по виплаті заробітної плати та стягнення компенсації за затримку невиплати заробітної плати, тобто після фактичної її виплати. Натомість в даній справі Позивач стверджує, що йому при звільненні не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, а тому просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. В той же час, Відповідач зазначає, що заробітна плата Позивачу була виплачена в день звільнення, проте він не погоджується з її розміром, а тому звернувся до суду із вимогою про виплату компенсації за затримку розрахунку. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що невиплата заробітної плати є підставою для звернення до суду із вимогою про стягнення невиплаченої заробітної плати, тоді як невирішення вказаного питання, зокрема, існування спору щодо її розміру свідчить про невірно обраний Позивачем спосіб захисту свого права, що унеможливлює без встановлення даних фактів вирішення вимоги про виплату компенсації за затримку розрахунку. Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції, в частині відмови позовних вимог. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглянувши доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, в оскаржувальній частині судового рішення, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в зазначеній частині постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржувальній частині - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: І.О. Лічевецький О.М. Оксененко