Постанова 4855 № 620/1963/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1963/21 Суддя (судді) першої інстанції: Непочатих В.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Сорочко Є.О., Федотова І.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИЛА: У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної гвардії України, яким просив: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час неповного розрахунку при звільненні з дня звільнення (31 травня 2017 року) по день фактичного розрахунку (18 лютого 2021 року); - зобов`язати Головне управління Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час неповного розрахунку при звільненні з дня звільнення (31 травня 2017 року) по день фактичного розрахунку (18 лютого 2021 року). Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час неповного розрахунку при звільненні, з дня звільнення (31 травня 2017 року) по день фактичного розрахунку (18 лютого 2021 року); зобов`язано Головне управління Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 31 травня 2017 року по 18 лютого 2021 року, в сумі 4122,80 грн.; в решті позову відмовлено. Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року в частині стягнення з Головного управління Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 4122,80 грн. та прийняти нове рішення, яким змінити відповідну частину рішення на «стягнути з Головного управління Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, з дня звільнення (31 травня 2017 року) по день фактичного розрахунку (18 лютого 2021 року) в повному обсязі». В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим та незаконним, оскільки суд першої інстанції вирішив присудити на користь позивача 20% від суми, яка була виплачена позивачу як компенсація за невикористану відпустку учасника бойових дій, що є неспівмірнимими сумами, чим застосував необґрунтовані критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Також апелянт наголосив, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивач дізнався про відмову відповідача виплатити компенсацію невикористаної додаткової відпустки як учасника бойових дій 28 лютого 2020 року у зв`язку з чим 23 березня 2020 року звернувся до суду з позовом водночас компенсація за рішенням суду виплачена 18 лютого 2021 року. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що згідно копії наказу командувача Національної гвардії України від 31 травня 2017 року № 118 полковника ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Головного управління Національної гвардії України та з усіх видів забезпечення, звільнено відповідно до пункту «б» ч. 1 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та направлено на військовий облік до Чернігівського ОМВК міста Чернігова. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі № 620/1143/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. В решті позовних вимог відмовлено . Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року залишено без змін. Рішення суду виконано Головним управлінням Національної гвардії України у повному обсязі 18 лютого 2021 року шляхом зарахування на картковий рахунок позивача грошових коштів у розмірі 20613,71 грн., що підтверджуються копією платіжного доручення від 17 лютого 2021 року №

128. Вважаючи протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час неповного розрахунку при звільненні з дня звільнення (31 травня 2017 року) по день фактичного розрахунку (18 лютого 2021 року) позивач звернувся з позовом до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов до висновку, що сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, становить 20613,71 грн. та є в рази меншою порівняно з середнім заробітком за час затримки розрахунку, який на думку позивача становить 1.399.865,13 грн. у зв`язку з чим суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Частиною 2 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч. 3 ст. 9). Водночас слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20 січня 2021 року у справі № 240/12238/19, від 05 березня 2021 року у справі № 120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року у справі № 340/970/20. Таким чином вірним є висновок суду першої інстанції про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення військовослужбовців. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Статтею 116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Доводи позивача в апеляційній скарзі стосуються незгоди із розрахунком суми при визначені розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача. Питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду. Так, у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. При цьому, за висновком Великої Палати Верховного Суду якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас, у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Велика Палата Верховного Суду в зазначеній у постанові підсумувала, що з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. За висновком Великої Палати Верховного Суду, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого ст. 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні. Мета відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Тож, саме виходячи із природи такого відшкодування, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Зазначені висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду і у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. На підтримку наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду, 30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 480/3105/19. В зазначеній постанові в частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Як встановлено судом, позивача виключено зі списків особового складу з 31 травня 2017 року, рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі № 620/1143/20 визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. Згідно з копією платіжного доручення від 17 лютого 2021 року № 128 рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року виконано у повному обсязі 18 лютого 2021 року шляхом зарахування відповідачем на картковий рахунок позивача грошових коштів у розмірі 20613,71 грн. Відповідно до наданого позивачем розрахунку, середній заробіток, у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 1399865,13 грн. (1030,07 грн. - розмір середнього заробітку позивача * 1359 - кількість днів затримки розрахунку). Водночас суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутня довідка про середньомісячну заробітну плату за останні 2 календарних місяці роботи перед звільненням відповідно до абзацу третього пункту 2 "Порядку обчислення середньої заробітної плати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, як і докази на підтвердження розміру виплачених позивачу сум, що підлягали виплаті із зазначенням складових та сум. З наданої позивачем копії архіву розрахункових листів в період з січня 2017 року по червень 2017 року та копії довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5 від 04 березня 2021 року не можливо встановити розмір та складові виплачених звільненому працівникові сум, інших доказів не надано, як і заявлено клопотань щодо їх витребування. Під час судового розгляду даної адміністративної справи судом встановлено право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, спір в цій частині вирішено на користь працівника, що, своєю чергою, є підставою для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо неспівмірності суми грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки остання перевищує в 67 разів невиплачену позивачу суму грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що дізнався про відмову відповідача у виплаті компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій 28 лютого 2020 року, водночас, як зазначено вище з військової служби позивача звільнено в травні 2017 року, тобто з позовом про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивач звернувся зі спливом майже трьохрічного строку з моменту звільнення, що призвело до необґрунтованого збільшення розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку. Крім того визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, на думку колегії суддів, може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. Враховуючи вище викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зважаючи на розмір виплаченої грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових, порівняно із розрахованим позивачем середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні, та задоволення позовних вимог у вказаній частині в сумі стягнення 4122,80 грн., що становить 20% від суми, яка була виплачена. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов