Постанова 4824 № 369/9900/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/11399/2020 Справа 369/9900/16-ц П О С Т А Н О В А Іменем України 30 вересня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Богдан І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Київської області на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухвалене у складі судді Ковальчук Л.М. в м. Київ 21 липня 2017 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсними розпорядження, державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, - в с т а н о в и в : В жовтні 2016 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київське лісове господарство» звернувся до суду з позовом про визнання недійсними розпорядження, державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Позов мотивовано тим, що розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 17 липня 2011 року № 1676 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок пл. 1,5 га. та 0,5 га. відповідно на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та у подальшому видано їм державні акти на право власності на землю. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 липня 2016 року № 3146 ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_2 земельну ділянку пл. 1,5 га. Вважає, що вищевказане розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області прийнято поза межами її компетенції, оскільки нею передано у власність громадян земельні ділянки єдиним масивом у розмірі, більшому ніж це встановлено положеннями ст. 31 Лісового кодексу України, в такому випадку питання передачі земельних ділянок у власність повинно вирішуватись Кабінетом Міністрів України. Крім того, спірні земельні ділянки є частиною лісового фонду, користувачем яких є ДП «Київське лісове господарство», згоду на передачу цих земельних ділянок у приватну власність останнє не надавало. З огляду на те, що передача спірних земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відбулася з порушенням вимог земельного законодавства України та майнових інтересів держави, перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київське лісове господарство» просив суд визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити його; визнати недійсним розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 18 липня 2011 року № 1676 «Про передачу у власність громадянам України земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області», визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 276391 пл. 0,6 га., виданий ОСОБА_1 , витребувати на користь ДП «Київське лісове господарство» спірні земельні ділянки з володіння відповідачів. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 липня 2017 року в позові відмовлено. Заступник прокурора Київської області, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 липня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності. Постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, рішення Апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2017 року скасовано і передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що апеляційний суд застосував строк позовної давності у частині вимог прокурора до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області та ОСОБА_1 , хоча останні з відповідною заявою про його застосування до суду не звертались, та не з`ясував, коли прокурору або Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення прав. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, заступник прокурора Київської області посилався на те, що результатом оцінки судом доказів, наявних у матеріалах справи, стало не з`ясування обставин законності вилучення спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення та подальшої передачі їх у власність першим набувачам, а лише обґрунтування їх неналежності та недопустимості. Фактично суд самоусунувся від надання оцінки доводам прокурора щодо наявності у діях Києво-Святошинської районної державної адміністрації порушень вимог ст. 8, 27, 31, 57 Лісового кодексу України щодо можливості розпорядження спірними земельними ділянками лісового фонду, а також ст. 3, 13, 20, 56, 57, 84, 149 ЗК України при наданні земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель лісогосподарського призначення та обмежився лише зауваженнями щодо їх форми. Вважав безпідставними висновки суду про ненадання прокурором належних та допустимих доказів переходу права власності на спірну земельну ділянку від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , зокрема договору купівлі-продажу, та копії оскаржуваного розпорядження. Вказував, що суд самоусунувся від виконання своїх обов`язків, не вжив заходів для витребування необхідних доказів з метою об`єктивного вирішення справи та взагалі не надав оцінки доказам позовної заяви щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення. Не погоджувався із висновком суду першої інстанції, що перебіг строку позовної давності почався у грудні 2011 року, що не відповідає вимогам ст. 261 ЦК України щодо можливості довідатися про порушені права Кабінетом Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство», які не були учасниками спірних правовідносин щодо вилучення та передачі у приватну власність спірних земель, зміни їх цільового призначення та подальшого відчуження на підставі цивільно-правових угод, а тим більше вказаним органам не було відомо про вилучення оскаржуваного розпорядження на підставі підробленої постанови слідчого. Заперечень на апеляційну скаргу (відповідно до ст. 298 ЦПК України в редакції станом на час подання апеляційної скарги) не надійшло. 28 вересня 2020 року до Київського апеляційного суду в порядку ст. 360 ЦПК України надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_2 . У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 заперечував доводи апеляційної скарги та просив відмовити в повному обсязі в позові. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам закону не відповідає. Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 17 липня 2011 року № 1676 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок площею 1,5 га та 0,6 га відповідно, загальною площею 2,1 га, на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та видано їм державні акти на право власності на землю. 05 серпня 2011 року ОСОБА_1 одержав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 276391 на пл. 0,6 га., кадастровий номер 3222480800:08:002:0532, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державний актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240001004525 (а. с. 31 - 32 т. 1). 03 серпня 2011 року ОСОБА_3 одержав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 276392 на пл. 1,5 га., кадастровий номер 3222480800:08:002:0533, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державний актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №322240001004526 (а. с. 33 - 34 т. 1). Згідно з договором купівлі-продажу від 20 липня 2016 року № 3149 ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1,5 га. (а. с. 21 - 22 т. 1). Відповідно до листа Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 28 квітня 2016 року, земельні ділянки 1, 2, 3, 4, 5, 6 за кадастровими номерами, вказаними в листі, згідно з матеріалами лісовпорядкування 2003 року повністю накладаються на землі лісового фонду кварталу 7 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство», а ділянки 7, 8 накладаються частково, що також кореспондується фрагментом з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталу 7 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство» та межами земельних ділянок згідно з переліком кадастрових номерів (а. с. 23 т. 1). З листа ДП «Київське лісове господарство» Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства Держлісагентства України від 04 травня 2016 року № 02-388 вбачається, що спірні земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Приміського лісництва в кварталі 7, виділи: 30, 32, 33, 34, 35, є єдиним лісовим масивом (а. с. 25 т. 1). Відповідно до листа ДП «Київське лісове господарство» Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства Держлісагентства України від 04 травня 2016 року № 04-36/881, управління та підпорядковане йому ДП «Київське лісове господарство» не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення на земельні ділянки, що розташовані на території Києво-Святошинського району, які частково накладаються на землі лісогосподарського призначення (а. с. 28 т. 1). З листа Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 серпня 2016 року відомо, що 13 жовтня 2011 року на підставі постанови прокуратури про проведення виїмки в районній державній адміністрації було здійснено виїмку розпоряджень стосовно земельних питань, прийнятих в період з 01 січня до 10 жовтня 2011 року, та документів, які були підставою для їхнього прийняття. За фактом підробки постанови про проведення виїмки Києво-Святошинським РВ ГУ МВС України в Київській області було порушено кримінальну справу № 13-8909 та 15 грудня 2011 року здійснено виїмку вищезазначеної постанови, протоколу виїмки і завірених копій вилучених документів (а. с. 29 т. 1). З наданої суду копії постанови про проведення виїмки від 15 грудня 2011 року т.в.о. заступника начальника СВ Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській області вбачається, що в ній постановлено провести виїмку в Києво-Святошинській РДА таких документів: оригіналу протоколу виїмки від 17-18 жовтня 2011 року, в якому перераховані документи, вилучені на підставі постанови про проведення виїмки слідчого Прокуратури Дарницького району м. Києва у кримінальній справі № 52-3321; завірені копії документів, вилучених протоколом виїмки від 17-18 жовтня 2011 року, який складений на підставі постанови про проведення виїмки слідчого Прокуратури Дарницького району м. Києва Музики В. М. від 13 жовтня 2011 року у кримінальній справі № 52-3321 (а. с. 30 т. 1). На а. с. 36 - 37 т. 1 знаходяться копія листа прокуратури Київської області від 26 жовтня 2016 року, яким ДП «Київське лісове господарство» та Кабінет Міністрів України повідомлені, що прокуратурою області підготовлено позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство», оскільки спірні земельні ділянки знаходились у користуванні цього державного підприємства, а розпорядником земель лісогосподарського призначення є Кабінет Міністрів України. На а. с. 167 - 168, 236 - 237 т. 1 знаходяться заяви відповідача ОСОБА_2 про застосування позовної давності. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 19 ЗК України (тут і надалі положення законів наводяться у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення. Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України (частина друга статті 3 ЗК України). За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України). Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України). Частиною другою статті 5 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду. Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року № 6-377цс15. Відповідно до ст. 57 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Характеристиками доказів є їх належність та допустимість. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Допустимими є докази, що одержані з дотриманням порядку, встановленого законом (ст. ст. 58 - 59 ЦПК України). Разом із тим, наведені положення закону і правові висновки залишилася поза увагою суду першої інстанції, не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та безпідставно не взято до уваги дані, які містяться у листах Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» та ДП «Київське лісове господарство» щодо цільового призначення спірної земельної ділянки та факту накладення її на землі ДП «Київський лісгосп», які є належними та допустимими доказами, оскільки стосуються предмета доказування Зазначені документи є належними та допустимими доказами в розумінні ст. 58, 59 ЦПК України, оскільки стосуються предмету доказування, надані уповноваженими суб`єктами, які безпосередньо володіють необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів, підписані керівниками органів, із зазначенням дати та вихідним номером. Також не можна погодитися із висновками суду першої інстанції про ненадання прокурором належних та допустимих доказів переходу права власності на спірну земельну ділянку від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , зокрема договору купівлі-продажу, та розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 17 липня 2011 року № 1676. Так, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав. Рішення державного реєстратора, витяг з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав, отримані в електронній чи паперовій формі за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав, мають однакову юридичну силу та використовуються відповідно до законодавства. З урахуванням наведеного наявний у матеріалах справи витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є належним та допустимим доказом, що підтверджує перехід права власності на спірну земельну ділянку від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 . Апеляційний суд приймає до уваги, що під час розгляду справи в суді першої інстанції жодною із сторін не оспорювався факт прийняття Києво-Святошинською районною державною адміністрацією розпорядження № 1676 від 17 липня 2011 року, яке стало підставою для видачі державних актів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , які містяться в матеріалах справи, а відсутність в матеріалах справи копії розпорядження в зв`язку з проведенням виїмки та порушенням кримінальної справи не перешкоджає суду надати правову оцінку цьому розпорядженню з точки зору дотримання або порушення вимог земельного законодавства при його прийнятті. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, не може вважатися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню. Вирішуючи по суті позов першого заступника прокурора Київської області, апеляційний суд враховує, що із доказів, наявних в матеріалах справи, вбачається, що спірні земельні ділянки мають статус земельних ділянок лісогосподарського призначення та належать до земель лісництва ДП «Київське лісове господарство» (квартал 7), що підтверджується, зокрема, листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 28 квітня 2016 року та листом ДП «Київське лісове господарство» Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства Держлісагентства України від 04 травня 2016 року № 04-36/881, відповідно до якого управління та підпорядковане йому ДП «Київське лісове господарство» не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення на спірні земельні ділянки, які розташовані на території Києво-Святошинського району та частково накладаються на землі лісогосподарського призначення. Також апеляційний суд приймає до уваги, що в порядку, визначеному ЛК України, Києво-Святошинська районної державної адміністрації Київської області не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до статті 27 ЛК України, статті 149 ЗК України належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки Кабінетом Міністрів України не вчинялося. Оскільки передані у приватну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 земельні ділянки відносяться до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку вони не вилучалися у законного користувача - ДП «Київське лісове господарство», цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства у встановленому законом порядку не змінювалось, а місцева державна адміністрація прийняла рішення з перевищенням наданих їй законом повноважень, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про незаконність розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 18 липня 2011 року № 1676 «Про передачу у власність 2-м громадянам України земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області». Отже, заявлений першим заступником прокурора Київської області позов є обґрунтованим, відтак розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 18 липня 2011 року № 1676 та виданий на його підставі ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 276391 підлягають визнанню недійсними. Такі висновки здійснені апеляційним судом з урахуванням змісту постанови Верховного Суду від 15 липня 2020 року по цій справі (а. с. 237 - 248 т. 2). За правилом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, здійснення Києво-Святошинською районною державною адміністрацією права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі КП «Київське лісове господарство» як постійного землекористувача та Кабінету Міністрів України належного розпорядника цієї земельної ділянки на її передачу іншим особам, а тому земельна ділянка може бути витребувана у них на підставі ст. 388 ЦК України. Подібний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року № 6-2161цс16. У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого Протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна. У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. З урахуванням наведеного, а також застосувавши частину першу статті 83, частину першу статті 84, статті 122 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Апеляційний суд приймає до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні земельної ділянки у власності. Під час розгляду апеляційної скарги для з`ясування відповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, судом з`ясовувалась вартість земельної ділянки, за яку вона була придбана ОСОБА_2 , разом із тим представник відповідача ОСОБА_2 , який був присутнім в судовому засіданні, не володів такою інформацією та не зміг повідомити її суду . Під час розгляду справи у суді першої інстанції представником відповідача ОСОБА_2 подано заяву про застосування позовної давності, а інші відповідачі з відповідними заявами до суду не звертались, тому заява ОСОБА_2 оцінюється апеляційним судом лише з огляду на позовні вимоги, пред`явлені до цього відповідача. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)). Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Встановлення початку відліку строку на звернення до суду, яким закон визначає момент, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах, означає встановлення цих обставин відносно компетентного органу, у цій справі - Кабінету Міністрів України, який є розпорядником земель державного лісового фонду, а не будь-якого іншого державного органу, оскільки іншого органу, уповноваженого на розпорядження землями лісів, закон не визначає, а також ДП «Київське лісове господарство» про порушення своїх прав, враховуючи відсутність відомостей про те, що проект відведення спірних земельних ділянок погоджувався цим підприємством. Апеляційний суд враховує, що Кабінет Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство» не були учасниками спірних правовідносин щодо вилучення та передачі у приватну власність спірних земельних ділянок, зміни їх цільового призначення та подальшого відчуження. Матеріалами справи підтверджується, що про наявні порушення вимог закону та необхідність їх захисту в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами опрацювання інформації органів державної влади, установ та організацій, а саме Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 04 травня 2016 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 28 квітня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 04 травня 2016 року, тобто саме з цього часу для прокурора повинен обчислюватися строк позовної давності. В той же час Кабінет Міністрів України в силу положень ст. 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими ЗК України, Законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» не мав можливості самостійно встановити обставини, які стали підставою для звернення до суд прокурора у цій справі, а тому довідався про порушення права власності держави на спірні земельні ділянки лише з момент отримання копії позовної заяви першого заступника прокурора Київської області від 26 жовтня 2016 року. За таких обставин, заступником прокурора Київської області строк позовної давності не пропущено і заява ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про задоволення позову. Прокуратурою Київської області понесено судові витрати: при поданні позову 1102,40 грн. та 3373,50 грн. (а. с. 1 - 2 т. 1), при подані апеляційної скарги 4923,49 грн. (а. с. 43 т. 2), при поданні касаційної скарги 5371,08 грн. (а. с. 187 т. 2), всього 14770,47 грн. Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує із відповідачів із кожного на користь прокуратури Київської області судові витрати в розмірі 4923,49 грн. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 липня 2017 року скасувати та прийняти нову постанову. Позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсними розпорядження, державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння задовольнити. Визнати недійсним розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області «Про передачу у власність 2-м громадянам України земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області» від 18 липня 2011 року № 1676. Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 276391 пл. 0,6 га. з кадастровим номером 3222480800:08:002:0532, виданий ОСОБА_1 . Витребувати на користь Кабінету Міністрів України та у постійне розпорядження Державного підприємства «Київське лісове господарство» земельні ділянки: з володіння ОСОБА_2 земельну ділянку пл. 1,5 га. з кадастровим номером 3222480800:08:002:0533, ОСОБА_1 - земельну ділянку пл. 0,6 га. з кадастровим номером 3222480800:08:002:0532, що розташовані на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Стягнути із Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області (м. Київ проспект Перемоги 126 код ЄДРПОУ 23570148), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) із кожного на користь прокуратури Київської області (м. Київ бул. Л.Українки 27/2 код ЄДРПОУ 02909996) судові витрати в розмірі 4923,49 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 01 жовтня 2020 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.