Постанова Одеський апеляційний суд № 495/2726/18

Номер провадження: 22-ц/813/5489/20 Номер справи місцевого суду: 495/2726/18 Головуючий у першій інстанції Прийомова О. Ю. Доповідач Цюра Т. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.10.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі: Головуючого: Цюри Т.В., Суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 лютого 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу В С Т А Н О В И В : У березні 2018 року, ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу. Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 16.05.2016 року у розмірі 4000 доларів США, що станом на день винесення рішення еквівалентно 107560 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений ним згідно квитанції № 0.0.997829089.1 від 27.03.2018 року судовий збір у розмірі 1050,61 грн. Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 липня 2019 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 лютого 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу залишено без задоволення. Не погоджуючись із вказаним заочним рішенням суду, ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд скасувати заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 лютого 2019 року та ухвалити нове рішення, в якому в задоволенні позовних вимог відмовити та стягнути з позивача судовий збір за заяву про перегляд заочного рішення та за апеляційну скаргу. На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно приписів ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Враховуючи вищенаведене, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи, як малозначна у зв`язку з її незначною складністю (ч. 1 ст. 368, ч.ч. 1, 2, 4 ст. 274, ч.ч. 4, 6 ст. 19 ЦПК України). У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі зазначеним вимогам закону, з огляду на наступне. Так, судом першої інстанції встановлено, що 16.05.2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі було укладено договір позики, що підтверджується письмовою розпискою, наявною в матеріалах справи. /л.с.9/. Так, згідно укладеного між сторонами договору позики від 16.05.2016 року, ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 терміном на 6 місяців суму боргу у розмірі 4000 доларів США зі сплатою 2,5 % щомісячно. Гарантією повернення коштів ОСОБА_1 визначила усе спортивне обладнання спортивного клубу « ІНФОРМАЦІЯ_1 », яке є її приватною власністю. Однак зобов`язання за договором позики від 16.05.2016 року відповідачем належним чином не виконані. Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову, районний суд виходив з того, що дійсно між сторонами був укладений договір позики від 16.05.2016 року, за зобов`язаннями якого повинен нести відповідальність відповідач щодо повернення усієї суми боргу, від чого вона ухиляється, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу є обґрунтованими, доведеними та підлягають задоволенню. Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки він відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного. Згідно ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Згідно із ч.2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно ст. 524 ЦК України, зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Судовим розглядом справи встановлено та сторонами не оспорюється, що 16.05.2016 року між ним та ОСОБА_1 був укладений договір позики, відповідно до умов якого він надав відповідачу грошові кошти у розмірі 4000 доларів США під сплату 2,5 % щомісяця, про що було складено розписку. З урахуванням вищенаведених обставин справи, районний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_2 та стягнув з ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 16.05.2016 року у розмірі 4000 доларів США, що станом на день винесення рішення еквівалентно 107560 грн. У доводах апеляційної скарги, ОСОБА_1 зазначає, що рішення прийнято із порушенням Закону України «Про судовий збір», оскільки при ухваленні заочного рішення на загальну суму 107560 грн., судовий збір був сплачений лише у розмірі 1050 грн., проте оскільки справа майнового характеру, тому згідно із Законом України «Про судовий збір», який діяв на момент подання позовної заяви, необхідно було сплатити 1% від загальної суми позову майнового характеру, а саме 1075, 60 грн. Однак, апеляційний суд критично відноситься до вказаних доводів апелянта, з огляду на наступне. Так, згідно із ст. 4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору встановлено у розмірі: 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява ОСОБА_2 була подана у березні 2018 року. Відповідно до ст. 7 Закону «Про державний бюджет на 2018 рік», у 2018 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу з 1 січня 2018 року становить 1762 гривень. Позов ОСОБА_2 про стягнення боргу є позовом майнового характеру, із ціною позову на момент його подачі 105061, 60 грн., тому судовий збір за його подачу повинен складати 1050,61 грн. Матеріалами справи встановлено, що за подачу позову позивач ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 1050,61 грн., що підтверджується оригіналом квитанції № 0.0.997829089.1 від 26.03.2018 року (а.с. 1), тому доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими. Безпідставними є і доводи ОСОБА_1 про те, що в матеріалах справи, а саме на а.с. 117, 118 є копії квитанцій з АТ «ПриватБанку» про часткове погашення боргу в сумі 19500 грн., однак в ухвалі про перегляд заочного рішення зазначено, що заявником не було надано до суду цих квитанцій. Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що жодних посилань щодо надання або ненадання копій квитанцій про сплату боргу мотивувальна частина ухвали суду від 08.07.2019 року не містить. Натомість з її тексту вбачається, що судом наголошено, що «… відповідач 18 січня 2019 року на адресу суду надала свої письмові пояснення по даній справі, що свідчить про те, що їй було відомо про розгляд даної справи в суді, тому вона не була позбавлена можливості бути присутньою в судових засіданнях, подати відзив на позовну заяву, докази на які вона посилається, та які мають істотне значення для правильного вирішення справи, заявити клопотання про виклик та допит свідків. /а.с. 91-93/». Також, посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі про те, що нею додатково ще були проведені сплати, а саме 8000 грн. та 26000 грн. через інший банк, тобто усього було сплачено 53500 грн., є неспроможними, оскільки не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Апеляційна скарга не містить посилання на докази, які б спростовували висновок суду та впливали на законність судового рішення. За викладених обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень норм матеріального та процесуального права не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи нічим не обґрунтовані, висновків суду не спростовують, в зв`язку з чим рішення суду у відповідності до ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без змін. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 лютого 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено 15.10.2020 року. Головуючий Т.В. Цюра Судді: Л.А. Гірняк С.М. Сегеда