Постанова 4813 № 495/9870/18

Номер провадження: 22-ц/813/3168/20 Номер справи місцевого суду: 495/9870/18 Головуючий у першій інстанції Прийомова О. Ю. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.05.2020 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Прийомової О.Ю. 26 вересня 2019 року у м. Білгород-Дністровському Одеської області, - встановила: У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області із позовом до ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості за договором позики, згідно якого просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в розмірі 2 400 доларів США в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день ухвалення судом рішення, а також стягнути з відповідача на її користь судові витрати. Вимоги позову обґрунтовані тим, що 10 липня 2018 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, за яким позивачем надано відповідачу в борг грошові кошти у розмірі 240 доларів США. Підтвердженням цього вказує наявність у ОСОБА_1 оригіналу боргової розписки, у якій відповідач вказала про отримання нею 10 липня 2018 року грошових коштів в розмірі 2400 доларів США для особистих потреб, які остання зобов`язалась повернути в строк не пізніше 30 вересня 2018 року в повному обсязі. Невиконання зобов`язальних відносин з боку відповідача за договором позики від 10 липня 2018 року змусило позивача звернутися до суду для стягнення боргу в судовому порядку. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської областівід 26 вересня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить судове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом першої інстанції не було застосовано принцип презумпції правочину, та не враховано, що відповідач ОСОБА_2 не зверталась до суду із позовом та не ставила перед судом питання про визнання договору позики недійсним, що свідчить про те, що договір-розписка від 10 липня 2018 року, в силу ст. 204 ЦК України, є дійсним. Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши розгляд апеляційної скарги в письмовому провадженні, дослідивши наведені в ній доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що з наданої позивачем в якості обґрунтування позову розписки не вбачається укладання між сторонами договору позики, тобто не виявлено справжню правову природу боргу, у розписці від 10 липня 2018 року відсутні обставини, за яких відповідач винна позивачу грошові кошти, умови отримання позичальником в борг, конкретизації строку повернення грошових коштів, тобто позивачем не доведено право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, та взагалі існування правовідносин позики. На підставі викладеного суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики слід визнати необґрунтованими, недоведеними та такими, що задоволенню не підлягають. Однак, колегія суддів не може у повному обсязі погодитись зі вказаним висновком суду, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, згідно письмової розписки зазначено, що ОСОБА_3 винна ОСОБА_1 2 400 доларів США. В кінці липня (31 липня 2018 р.) повинна віддати 1 200 доларів США. Якщо не поверне 1 200 доларів США в липні, повинна 7 %, а решту в кінці вересня - 1 200 доларів США. Датою написання розписки встановлено 10 липня 2018 року /а.с.5/. З доводів ОСОБА_2 , викладених у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 вбачається, що остання визнала наявність між стронами триваючих боргових відносин. Так, відповідач вказувала, що вперше отримала від позивача в борг грошову суму у розмірі 14 000 грн. (що було еквівалентно 522 доларів США) у лютому 2016 року. У наступному, ОСОБА_2 неодноразово зверталась до ОСОБА_1 та оримувала у борг грошові кошти, загальна сума яких складає, за твердженням відповідача, 62 536 грн., що згідно курсу НБУ станом на 2016 рік становило 2 425 доларів США. Також у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 стверджує, що з початку березня і до серпня 2016 року вона почала віддавати борг ОСОБА_1 , з вересня 2016 року по лютого 2017 відповідач борг не сплачувала, оскільки не мала такої можливості. У наступному, ОСОБА_2 з березня 2017 року по травень 2017 року почала віддавати борг ОСОБА_1 , однак з червня 2017 року зупинила виплати у зв`язку із відсутністю грошових коштів. Коли ОСОБА_2 не змогла сплачувати кошти на повернення боргу, ОСОБА_1 , за твердженням відповідача, примусила її написати боргову розписку. Однак, відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження застосування примусу, погроз або насильства з боку ОСОБА_1 , а тому колегія суддів не може вказані доводи прийняти до уваги. Аналогічні факти щодо наявності між сторонами тривалих боргових відносин викладені і у апеляційній скарзі ОСОБА_1 . З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає встановленим факт наявності між стронами боргових правовідносин, обов`язок щодо виконання яких відповідачем закріплений у відповідній борговій розписці, факт складання якої визнаний ОСОБА_2 . Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Згідно частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов`язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання. Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб`єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов`язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім`я (найменування) кредитора та боржника; суб`єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов`язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов`язання; місце виконання зобов`язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника, дату і місце складення розписки. У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість довести той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у коментованій статті. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Колегія суддів вважає встановленим факт, що дії відповідача, яка отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 400 доларів США, а згодом не вчиняла дій щодо повернення їх власнику, і є недобросовісним. Суд першої інстанції не врахував, що відповідач не виконує та не намагається виконати свого обов`язку по виконанню зобов`язання або поверненню коштів. За таких обставин, з врахуванням того, що відповідач отримані від позивача грошові кошти не повернула та не має наміру їх повертати, колегія суддів вважає, що у ОСОБА_2 існує обов`язок по поверненню отриманих грошових коштів. Одночасно, колегія суддів вважає необгрунтованими позовні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 2 400 доларів США в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день ухвалення судом рішення. Так, згідно правового висновку Великої Палати ВС, висловленого у справі № 373/2054/16 вбачається, що заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Висновки щодо можливості ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті і порядку визначення у рішенні еквівалента суми боргу в національній валюті містяться також у постанові ВП ВС від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц. Так, у разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Крім того, колегія суддів, на підставі положень ст. 141 ЦПК України, вирішує питання щодо розподілу судових витрат у справі. Згідно ч.ч.1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються , у разі задоволення позову - на відповідача. На підставі викладеного, враховуючи, що колегією суддів ухвалено судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, з колегія суддів доходить висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються із суми судового збору, сплаченого за подання позовної заяви (704,80 грн.), та судового збору за подання апеляційної скарги (1 152, 60 грн.), а всього у сумі 1 857, 40 грн. При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської областівід 26 вересня 2019 року підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської областівід 26 вересня 2019 року - скасувати. Ухвалити нове судове рішення. Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики у сумі 2 400 доларів США. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 1 857, 40 гривень. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими п.2«а» - 2 «г» ч.3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 05 травня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду С.О. Погорєлова А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе