Постанова 4824 № 754/11900/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 754/11900/18 Головуючий у суді І інстанції Таран Н.Г. Провадження № 22-ц/824/6993/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 5 жовтня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Ігнатченко Н.В., Голуб С.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутих коштів, в с т а н о в и в: У серпні 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 звернулася до банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала заяву б/н від 9 листопада 2012 року, згідно з якою отримала кредит в розмірі 8 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. Відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», затверджених наказом № СП-2010-256 від 6 березня 2010 року, та «Тарифами банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між сторонами договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Оскільки ОСОБА_1 свої зобов'язання за цим договором належним чином не виконувала, у неї станом на 30 червня 2018 року утворилась заборгованість в загальному розмірі 117 118,16 грн, яка складається із заборгованості за кредитом в розмірі 7 284,37 грн та заборгованості по процентам за користування кредитом за період з 9 листопада 2012 року по 30 вересня 2017 року в розмірі 109 833,79 грн, яку позивач просив стягнути на свою користь разом із витратами по сплаті судового збору в розмірі 1 762 грн. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутих коштів. Зустрічний позов обґрунтований тим, що відповідач без відповідної правової підстави і погодження в односторонньому порядку списав (перерахував) з іншого карткового рахунку позивача, відкритого в АТ КБ «ПриватБанк» для отримання заробітної плати, грошові кошти в розмірі 41 432,42 грн на погашення простроченої заборгованості за кредитом та кожного місяця нараховує борг. ОСОБА_1 вважає такі дії банку незаконними, а тому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просила стягнути вказану вище суму коштів з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 безпідставно стягнуті грошові кошти в розмірі 41 432,42 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір в розмірі 768,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наданий АТ КБ «ПриватБанк» Витяг з Умов та правил надання банківських послуг не містить підпису ОСОБА_1 , а позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брала на себе зобов`язання зі сплати винагороди банку за користування кредитом. Разом з тим суд першої інстанції дійшов висновку, що банк повинен повернути позивачу за зустрічним позовом отримані без відповідної правової підстави грошові кошти. Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - Крилову О.Л.подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити, а зустрічні позовні вимоги залишити без задоволення. На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що суд зробив помилковий висновок про відсутність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за кредитом у повному обсязі, адже остання після отримання картки за умовами укладеного з банком договору здійснила дії щодо проведення її активації, користувалася карткою, а також отримувала кредитні кошти з власної ініціативи. Активація відповідачем картки та користування картковим рахунком свідчать про укладення сторонами кредитного договору. Вказані обставини підтверджуються, зокрема, наявним в матеріалах справи розрахунком заборгованості, випискою по рахункам відповідача, довідками банку про зміну умов кредитування та про видані картки. При цьому у виписці по руху коштів чітко прослідковується, що відповідачу було встановлено кредитний ліміт, а також факти використання нею грошей, отримання коштів через банкомати, а отже й отримання кредитної картки, оскільки проведення вказаних операцій є неможливим без наявності картки. Із виписки вбачається, що позичальник знімала кредиті кошти, потім частково погашала заборгованість за договором і знову користувалася кредитними коштами. Позивачем надані суду первинні бухгалтерські документи про видачу та сплату коштів за кредитним договором, а виписка по карткових рахунках та розрахунок заборгованості є належними та допустимими доказами по справі. Отже, з наданих доказів вбачається, що відповідач користувалася кредитними коштами, у тому числі після перевипуску карти, знімала кошти в банкоматах, розраховувалася за товари і послуги та інше. Крім цього, відповідач частково погашала наявну заборгованість та продовжувала користуватися кредитними коштами у вигляді кредитного ліміту на платіжній картці. Враховуючи, що фактично отримані та використані кошти позичальником в добровільному порядку банку не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, суд першої інстанції безпідставно відмовив у стягненні заборгованості за тілом кредиту. Оскаржуваним рішенням суд не тільки призводить до нехтування принципами платності кредитного договору, а ще й наносить істотну шкоду усім споживачам банківських послуг, банку та у цілому - порушує стабільність функціонування фінансового сектору держави. Відмовляючи у стягнення відсотків по кредиту, районний суд допускає порушення основоположних норм банківського кредитування та ставить під загрозу фінансову стабільність банку, який є системною державною інституцією, наносить фінансову шкоду тим споживачам банківських послуг, які розміщують свої кошти у банку на депозитах, які надаються іншим споживачам послуг в кредит під певні проценти. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Як на підставу своїх заперечень послалася на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19). Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду від 9 вересня 2020 року розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає. Судом встановлено, що 9 листопада 2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір без номера шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку. У анкеті-заяві зазначено, що відповідач згодна з тим, що ця заява разом з Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг. Відповідач ознайомилась і згодна з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були наданій їй для ознайомлення в письмовому вигляді. Встановлено, що у анкеті-заяві містяться персональні дані ОСОБА_1 , адреса проживання (реєстрації), контактна інформація, дані про освіту, сімейний і соціальний статус, трудову зайнятість, майновий стан, дата та її підпис, вид обраної платіжної картки - кредитка «Універсальна», однак відсутні дані про такі істотні умови кредитування як бажаний розмір кредитного ліміту за платіжною карткою, процентна ставка, номер кредитної картки, рахунок та строк її дії, цільове призначення кредиту, обов`язковість яких передбачено Умовами та правилами надання банківських послуг (а.с. 10, т. 1). Водночас до кредитного договору банк додав: довідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, оформленої на позичальника (а.с. 9, т. 1), Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» (а.с. 11, т. 1); Витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256 (а.с. 12-35, т. 1); копію паспорту відповідача (а.с. 36, 37 т. 1), а також виписку по картковому рахунку позичальника (а.с. 142-144, 211-214, т. 1), копію фото позичальника з карткою (а.с. 145, т. 1). Відповідно до положень Умов та правил надання банківських послуг, які розміщені на офіційному сайті позивача (www.ргіvаtbank.ua), що діяв на підставі Ліцензії НБУ № 22 від 29 липня 2009 року, на даний час діє на підставі Ліцензії НБУ № 22 від 5 жовтня 2011 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» керуючись законодавством України публічно пропонує невизначеному колу осіб можливість отримання банківських послуг, для чого публікує «Умови та правила надання банківських послуг», які є публічною офертою, що містять умови та правила надання послуг банком його клієнтам. Таким чином, клієнт отримує доступ до всіх без виключення послуг банку. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 30 червня 2018 року становить 117 118,16 грн і складається із заборгованості за кредитом в розмірі 7 284,37 грн та заборгованості по процентам за користування кредитом за період з 9 листопада 2012 року по 30 вересня 2017 року в розмірі 109 833,79 грн (а.с. 5-8). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (у даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У анкеті-заяві позичальника від 9 листопада 2012 року процентна ставка не зазначена, тобто між сторонами відсутня згода щодо істотних умов договору, зокрема розміру відсотків у якості плати за користування грошовими коштами, що у свою чергу свідчить про неможливість застосування вказаного банком у розрахунку розміру відсотків за користування коштами. Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив окрім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути заборгованість по процентам за користування кредитом за період з 9 листопада 2012 року по 30 вересня 2017 року. Позивач, обґрунтовуючи своє право вимоги, у тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 9 листопада 2012 року посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256, як невід`ємні частини спірного договору. Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років, та інші умови. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови та правила і саме у вказаній редакції розуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ним, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (9 листопада 2012 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (30 серпня 2018 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Колегія суддів також підкреслює, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані ж позивачем Умови та правила надання банківських послуг у ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих їй умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15). Наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень Умов та правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об`єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих Умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) вказала, що витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах справи, не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суд першої інстанції, встановивши вказані обставини під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» процентів за користування кредитними коштами, дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов`язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 9 листопада 2012 року, вказавши, що надані позивачем докази, зокрема Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256, не може вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 9 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно - правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, колегія суддів вважає, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору із ОСОБА_1 АТ КБ «ПриватБанк» дотримало вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено виникнення у відповідача зобов`язань за кредитним договором на умовах, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги. Отже, рішення суду першої інстанції в частині відмови позивачу у стягненні з відповідача заборгованості за кредитним договором, а саме: заборгованості по процентам за користування кредитом за період з 9 листопада 2012 року по 30 вересня 2017 року в розмірі 109 833,79 грн, ухвалено відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для його скасування за наведених в апеляційній скарзі доводів не вбачається. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`являв. Однак, вищенаведені обставини не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» в цілому, оскільки суд першої інстанції не врахував, що фактично отримані та використані позичальником кошти у добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті. Відповідно до вимог статей 263 - 264 ЦПК України суд у мотивувальній частині рішення повинен наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У зв`язку з цим, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку по картковому рахунку позичальника), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» частині стягнення заборгованості за тілом кредиту з підстав їх недоведеності, суд не врахував наведені обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті в цій частині. Районний суд не звернув уваги на те, що застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов`язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові. Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року в справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18). Оскільки з`ясування зазначених вище питань і встановлення відповідних обставин є необхідними складовими для належного розгляду справи, то висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту є передчасним. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Виходячи з того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості до предмета доказування включаються серед іншого обставини щодо розміру заборгованості, відповідно розрахунок заборгованості є належним доказом наявності та розміру заборгованості. Звертаючись до суду з позовом, АТ КБ «ПриватБанк» надало судудовідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки клієнта ОСОБА_1 (картрахунок НОМЕР_1 від 9 листопада 2012 року) із зазначенням дат старту карткового рахунку, зміни розмірів кредитних лімітів та кінцевого строку дії кредитної картки - 09/21. Також суду було представлено виписки з карткового рахунку позичальника за період з 9 листопада 2012 року по 1 липня 2019 року. Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 12 квітня 2019 року № 30.1.0.0/2-20180905/953 клієнт ОСОБА_1 згідно кредитного договору без номера від 9 листопада 2012 року отримала картки № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 зі строком дії перевипущеної картки до останнього дня вересня 2021 року (а.с. 141, т. 1). Розглядаючи спір, суд першої інстанції не дослідив ці докази у сукупності з розрахунком заборгованості та іншими доказами, які було подано банком, тому дійшов передчасного висновку, що матеріалами справи не підтверджено факт встановлення (збільшення) відповідачу кредитного ліміту у розмірі 8 000 грн, а також користування останньою цими коштами. При цьому, банк вказував на те, що з вищевказаної виписки по картковому рахунку вбачається, що позичальник користувалася кредитними коштами та частково виконувала свої кредитні зобов`язання щодо повернення цих коштів. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом з тим, відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 4 липня 2018 року № 75 (в редакції, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції). Таким чином, виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами. Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19). Як вбачається з розрахунку заборгованості відповідача, остання користувалася кредитним лімітом (карткою) та вчиняла дії щодо часткової сплати заборгованості за кредитним договором протягом періоду кредитування. У виписці по картковому рахунку чітко прослідковується, що відповідачу було встановлено кредитний ліміт, а також факти використання нею коштів, отримання їх через банкомати, а отже й отримання кредитної картки, оскільки проведення вказаних операцій є неможливим без наявності картки. Також з наданих доказів вбачається, що відповідач користувалася кредитними коштами, у тому числі після перевипуску карти, знімала кошти в банкоматах, розраховувалася за товари і послуги та інше. Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що наданий банком розрахунок у сукупністю з іншими наявними у матеріалах справи документами є належним доказом та допустимим засобом доказування у цій справі та свідчить про отримання відповідачем кредитних коштів. При цьому під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем не заперечувався факт підписання анкети-заяви та отримання в користування картки із встановленим кредитним лімітом, а також не було спростовано факт наявності та розміру заборгованості за тілом кредиту. Таким чином, наведене вище свідчить про визнання позичальником факту отримання кредитних коштів, а тому в суду першої інстанції не було правових підстав відмовляти у стягненні фактично отриманих відповідачем грошових коштів за кредитним договором. Більш того, висновок суду першої інстанції про недоведеність факту отримання відповідачем платіжної картки із встановленим лімітом кредитування та отримання позичальником кредитних коштів, а також про відсутність кредитних правовідносин між сторонами не може вважатись обґрунтованим у розумінні положень статей 6, 627-629, 1054 ЦК України, оскількине можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За частиною першою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Втім, розглядаючи зазначений позов в частині вимог банку про стягнення з боржника основного боргу за кредитом, суд першої інстанції у повному обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та належним чином не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Колегія суддів враховує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 9 листопада 2012 рокуу вигляді анкети-заяви, підписаної сторонами, не містить строку повернення кредиту (користування ним), однак враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, погоджується з позицією позивача, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов необгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 7 284,37 грн, відтак рішення суду в цій частині відповідно до положень статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В прохальній частині апеляційної скарги представник позивача за довіреністю ОСОБА_3 просила скасувати рішення суду першої інстанції та, зокрема, залишити без задоволення зустрічні позовні вимоги. Проте апеляційна скарга не містить будь-яких мотивів, в чому полягає незаконність та/або необґрунтованість рішення суду першої інстанції в цій частині, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Разом з тим, на підтримку позиції суду першої інстанції щодо задоволення зустрічного позову про стягнення безпідставно набутих коштів слід зазначити наступне. Частиною першою статті 1066 ЦК України передбачено, що за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка. Відповідно до частини третьої статті 1066 ЦК України банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Підстави для списання грошових коштів з рахунку визначені статтею 1071 ЦК України, відповідно до якої банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. За положеннями пункту 1.38 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів» у цьому Законі наведені нижче терміни та поняття вживаються в такому значенні списання договірне - списання банком з рахунка клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом, або згідно з умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку. Згідно з пунктом 26.1 статті 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів» платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб. Згідно з пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі - Інструкція від 21 січня 2004 року) кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції. Банк обумовлює своє право на здійснення договірного списання за дорученням платника з його рахунку в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг (пункт 6.1 Інструкції від 21 січня 2004 року). Договір має містити інформацію, яка потрібна для належного виконання банком доручення платника, зокрема: умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання; номер рахунку платника, з якого має здійснюватися договірне списання; назву отримувача; номер і дату договору з отримувачем, яким передбачене право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника; перелік документів, які отримувач має надати банку, що обслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі) (пункт 6.4 Інструкції від 21 січня 2004 року). Якщо кредитором за договором є банк, що обслуговує платника, то право цього банку на здійснення договірного списання передбачається в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі договору банківського рахунку або іншого договору про надання банківських послуг договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті «Призначення платежу» якого зазначає номер, дату договору, яким передбачено можливість застосування договірного списання (пункт 6.5 Інструкції від 21 січня 2004 року). Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що АТ КБ «Приватбанк» неправомірно (без її розпорядження та згоди) списувало (перераховувало) з її іншого карткового рахунку, відкритого в цьому ж банку для отримання заробітної плати, грошові кошти на загальну суму 41 432,42 грнз метою погашення простроченої заборгованості за кредитом. На підтвердження зазначених обставин суду було надано виписки по картковому рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_3 та лист-відповідь АТ КБ «Приватбанк» від 19 червня 2018 року № 20.1.0.0.0/7-180613/1581 (а.с. 165-196, 227-229, т. 1). У анкеті-заяві ОСОБА_1 від 9 листопада 2012 року відсутні умови про те, що вона доручає банку проводити договірне списання з усіх своїх відкритих в банку рахунків на погашення кредитної заборгованості. АТ КБ «Приватбанк», обґрунтовуючи свої заперечення, посилалося на пункт 2.1.13.3 Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256, як невід`ємну частину, укладеного між сторонами договорів. Однак, як зазначалося вище та узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 342/180/17(провадження № 14-131цс19), Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, який міститься в матеріалах справи, не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді права та обов`язки сторін за договором, інші ніж передбачені анкетою-заявою позичальника від 9 листопада 2012 року. З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що безпідставне списання АТ КБ «Приватбанк» коштів із карткового рахунку ОСОБА_1 в розмірі 41 432,42 грн відповідно положень статей 1073, 1212 ЦК України покладає на останнє обов`язок негайно повернути безпідставно стягнуту суму цих грошових коштів. Таким чином, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з банку безпідставно списаних з карткового рахунку грошових коштів обґрунтовано задоволенні судом першої інстанції. Ухвалюючи рішення в цій частині, суд першої інстанції врахував положення статей 626, 628, 638, 1055, 1066, 1071 ЦК України, статті 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що призвело до правильного вирішення справи, а відтак, відповідно до статті 375 ЦПК України це є підставою для залишення без змін оскаржуваного судового рішення про задоволення зустрічних позовних вимог у справі. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За положеннями частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року відповідно до статті 376 ЦПК України - скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог банку про стягнення з позичальника заборгованості за тілом кредиту в розмірі 7 284,37 грн та ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог. В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року, а саме: відмови у задоволенні первісних вимог про стягнення заборгованості по процентам за користування кредитом та задоволення зустрічних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів необхідно залишити без змін. Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог з відповідача стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем, а саме 109,59 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 164,39 грн - в апеляційному суді, а всього стягується 273,98 грн сплаченого судового збору. При цьому, колегією суддів враховано, що ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» лише у випадку коли вона як споживач пред`явила позов, пов`язаний з порушенням її прав, тобто коли вона має процесуальний статус позивача, а не відповідача за пред`явленим позовом про стягнення заборгованості. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» 7 284,37 грн (сім тисяч двісті вісімдесят чотири гривні 37 копійок) заборгованості за кредитним договором від9 листопада 2012 року та 273,98 грн (двісті сімдесят три гривні 98 копійок) сплаченого судового збору. В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Судді: Н.В. Ігнатченко С.А. Голуб Д.О. Таргоній