Постанова 4855 № 640/286/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/286/20 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко Н.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Коротких А.Ю., Федотова І.В., при секретарі - Казюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2020 року у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Київській області про визнання протиправним та скасування постанови, - В С Т А Н О В И Л А : Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 03 січня 2020 року звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Держпраці у Київській області, у якому просить: визнати протиправною та скасувати постанову від 03 грудня 2019 року № 1870/1721/АВ/ТД/ФС-677 про накладення штрафу. Крім того, 16 січня 2020 року позивач подав до суду заяву про забезпечення позову, у якій просить до набрання законної сили рішенням у цій справі зупинити дію постанови від 02 грудня 2019 року № КВ 1870/1721/АВ/ТД/ФС-677 та встановити заборону Головному управлінню Держпраці у Київській області пред`являти постанову від 02 грудня 2019 року № КВ 1870/1721/АВ/ТД/ФС-677 до примусового виконання. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2020 року у задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову було відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що заява про забезпечення позову є необґрунтованою, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову якимось чином може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та порушив норм процесуального права. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не врахував того, що відповідач може здійснити дії щодо примусового стягнення штрафу за постановою від 02 грудня 2019 року № КВ 1870/1721/АВ/ТД/ФС-677 до вирішення питання стосовно правомірності цієї постанови. Апелянт зазначив, що у лютому 2020 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання постанови відповідача та накладено арешт на його майно, як боржника у виконавчому провадженні. Наведене, на думку позивача, свідчить про наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди його правам, свободам та інтересам до ухвалення рішення в адміністративній справі. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Згідно ч. 2 ст. 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. При цьому, суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб. Отже, процесуальний закон наділяє суд повноваженнями на вжиття заходів забезпечення позову шляхом, зокрема, зупинення дії індивідуального акта, забороною відповідачу вчиняти певні дії та/або забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Разом з тим, передумовою для вжиття таких заходів з урахуванням положень ч. 2 ст. 151 КАС України є існування та встановлення судом обставин, визначених ч. 2 ст. 150 КАС України. Як вбачається з матеріалів справи, фізична особа-підприємць ОСОБА_1 просив вжити заходи забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваної постанови та заборони відповідачу вчиняти дії щодо її примусового виконання. Заява обґрунтована тим, що після закінчення строку, який передбачено п. 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509, відповідач може звернутись до органів державної виконавчої служби із заявою про примусове виконання постанови. Позивач стверджує, що вжиття відповідачем заходів з примусового виконання оскаржуваної постанови призведе до накладення арешту на майно (кошти) боржника, що унеможливить здійснення купівлі продукції, своєчасну сплату податків, зборів та інших платежів. Тобто, у заяві про забезпечення позову фізична-особа підприємець ОСОБА_1 вказує на те, що стягнення штрафу ускладнить здійснення ним підприємницької діяльність. Надаючи оцінку вказаним доводам скаржника, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. У відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Згідно з п. 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509 (далі - Порядок № 509) штраф сплачується протягом одного місяця з дня прийняття постанови про його накладення, про що суб`єкт господарювання або роботодавець повідомляють уповноваженій посадовій особі, яка склала постанову про накладення штрафу. Згідно п. 10 Порядку № 509 постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку. Водночас, за правилами абз 4 п. 11 Порядку № 509 не сплачені у добровільному порядку штрафи стягуються органами державної виконавчої служби (щодо штрафів, передбачених ч. 2 265 Кодексу законів про працю України). Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що виключно у випадку несплати у добровільному порядку штрафу, який накладено постановою органу Держпраці України, останній вправі звернутися до органів державної виконавчої служби з метою примусового її виконання. Проте, наведені положення Порядку № 509 не дають підстави стверджувати, що оскарження в судовому порядку постанови про накладення штрафу свідчить про те, що строк сплати штрафу у добровільному порядку сплинув. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що за правилами ч. 3 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт на майно (кошти) боржника накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі. Зазначеним приписам Закону кореспондують абз. 1 п. 8 розд. VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5. Так, вказаними правовими нормами передбачено, що на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунку, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів. Отже, державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Інша ж частина коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов`язань, виплачувати заробітну плату тощо. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2019 року у справі № 200/3887/19-а. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 до заяви про забезпечення позову не додав документи, які б містили відомості щодо його поточних фінансових показників, обсягу оборотних коштів (активів), розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо. Матеріали справи також не містять доказів неможливості позивачем, з урахуванням розміру накладеного штрафу, продовжувати нормальне функціонування господарської діяльності. У вже згаданій вище постанові Верховний Суд підкреслив, що питання, пов`язані зі сплатою штрафу на підставі спірної постанови, не входять до предмету доказування у даній справі, який безпосередньо пов`язаний з перевіркою дотримання відповідачем, під час її прийняття, вимог законодавства. У свою чергу відповідні обставини не створюють передумов для висновку, що невжиття заходів забезпечення даного позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, як учасника публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що наслідки від незабезпечення позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення позивачем порушених чи оспорюваних прав або інтересів, оскільки, навіть після звернення оскаржуваної постанови до примусового виконання і відкриття виконавчого провадження, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення її виконання в порядку, передбаченому ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження», а в разі задоволення позову звертатись за поверненням сплачених ним (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №

787. Також колегія суддів зазначає, що сам по собі факт прийняття відповідачем рішення, яке стосується прав та інтересів позивача, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення є очевидно протиправним і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду, а факт порушення прав та інтересів позивача підлягає доведенню у встановленому законом порядку. Судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним. Крім того, у рішенні від 09 січня 2007 року у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства. Тобто, при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову перш за все необхідно перевірити наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Як було зазначено вище, відповідно до ч. 2 ст. 151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб. Отже, передумовою вжиття заходів забезпечення позову є необхідність встановлення судом їх співмірності із заявленими позовними вимогами, а також врахування наслідків вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб. У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що зупинення стягнення на підставі постанови Головного управління Держпраці у Київській області за відсутності об`єктивних та достатніх підстав вважати, що такі дії обов`язково будуть здійснені протягом розгляду даної справи, зумовить виникнення невиправданого судового втручання у діяльність суб`єкта владних повноважень, що, у свою чергу, йде у розріз з метою інституту забезпечення позову. При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. З огляду на зазначені обставини справи та нормативно-правове регулювання, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви позивача для забезпечення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2020 року. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана позивачем ухвала суду є законною і обґрунтованою, ухвалена з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для її скасування немає. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 240, 242-244, 250, 308, 310, 312, 315, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді А.Ю. Коротких І.В. Федотов Повний текст постанови складено "12" жовтня 2020 року.