Постанова 4857 № 460/2119/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/2119/20 пров. № А/857/10032/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Кухтея Р.В., Шевчук С.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 представника ОСОБА_2 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду (суддя Махаринець Д.Є.) про повернення позовної заяви, постановлену в м.Рівне 04 травня 2020 року у справі №460/2119/20 за позовом ОСОБА_2 до Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи №1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинення певних дій, В С Т А Н О В И В: 18.03.2020 ОСОБА_2 звернувся з позовом до Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи №1, просив визнати протиправним та скасувати рішення Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи №1 від 26.06.2018 про присвоєння ІІІ групи інвалідності та зобов`язати постановити нове рішення, яким встановити І групу інвалідності у відповідності до положень чинного законодавства. Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 04.05.2020 позовну заяву повернуто позивачу. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що у випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для розгляду справи є лише наявність поважних причин, тобто, обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Суд першої інстанції вказав, що факт неодноразового звернення позивача до Міжрайонної спеціалізованої психо-неврологічної МСЕК, Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи та Управління Охорони здоров`я з аналогічних питань та отримання ним листа-відповіді від 24.10.2019, не може визнаватися тією непереборною обставиною, явищем чи фактором, що завадили позивачу з дотриманням установлених законом строків звернутися до належного суду з позовом у встановлений строк після отримання рішення з вересня 2018 року. Суд першої інстанції вказав, що позивачем не доведено також, що відповідач у будь-який інший спосіб не надав інформацію щодо прийнятого ним рішення. Не погоджуючись з ухвалою судді суду першої інстанції, ОСОБА_1 представник ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, просить скасувати ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 04.05.2020 та направити справу на продовження розгляду у суд першої інстанції. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що після отримання оскаржуваного рішення Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи №1 від 26.06.2018 позивач неодноразово звертався до Міжрайонної спеціалізованої психо-неврологічної МСЕК, Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи та Управління охорони здоров`я для врегулювання спору. Скаржник вказує, що остаточну відповідь отримав лише 24.10.2019, що підтверджено долученою копією. Скаржник зазначає, що шестимісячний строк звернення до суду пропущено з поважних причин. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, вказавши, що така є необґрунтованою, позивач з червня місяця 2019 не є особою з інвалідністю. Оскільки апеляційна скарга подана на ухвалу про повернення позовної заяви, відповідно до статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) апеляційна скарга розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість ухвали судді суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, приходить до переконання, що оскаржувана ухвала судді суду першої інстанції вимогам ст.242 КАС України не відповідає. Так, в позовній заяві зазначено, що 23.06.2011 ОСОБА_2 встановлено третю групу інвалідності. 20.06.2017 ОСОБА_2 оглянутий Рівненською міжрайонною спеціалізованою психоневрологічною МСЕК та визнаний інвалідом ІІ групи від загального захворювання по комплексу патології з ураженням психіки та внутрішніх органів до 01.06.2018. 07.06.2018 відповідно до даних огляду, представлених медичних документів, ОСОБА_2 встановлено третю групу інвалідності до 01.06.2019, причина інвалідності загальне захворювання з ураженням внутрішніх органів. Не погоджуючись з вказаним висновком, ОСОБА_2 звернувся із заявою про направлення на переосвідчення в обласну МСЕК. 26.06.2018 ОСОБА_2 оглянуто Рівненською обласною МСЕК №1 та підтверджено 3 групу інвалідності. Вважаючи, що Рівненською обласною МСЕК №1 порушено права у зв`язку з невиконанням покладених повноважень в частині направлення на огляд МСЕК та невизнання інвалідом І групи, ОСОБА_2 звернувся із позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 168 КАС України позов пред`являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними). Відповідно до частини 6 статті 161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску. Статтею 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб`єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах. При цьому суд апеляційної інстанції зауважує, що «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення високої вірогідності того, що особа могла дізнатися про порушення своїх прав, зокрема, якщо особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Відповідно до частин 1 та 2 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Умовами застосування наслідків пропуску строку звернення до суду є насамперед його пропуск, а також відсутність підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів. Вирішення судом питання про наявність або відсутність підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними в конкретній справі залежить від вказаних у позовній заяві причин, підтверджених відповідними засобами доказування, та доданих до неї матеріалів. При цьому, законодавством не встановлено перелік випадків, які можуть розцінюватись судом як поважні причини пропуску строків, а тому, відповідно, вирішення цього питання знаходиться у виключній компетенції суду, до якого з адміністративним позовом звертається позивач. В свою чергу, системний аналіз статті 123 КАС України дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що законодавець визначає наступну послідовність дій суду у випадку пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду і не подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду або, якщо підстави, вказані у заяві, визнані судом неповажними: залишення позову без руху, а в подальшому або відкриття провадження у справі, або повернення позовної заяви з підстав не подачі заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду або визнання неповажними підстав, вказаних у заяві, поданій на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху. Така послідовність дій суду відповідає принципу забезпечення права особи на доступ до судочинства. З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ухвали судді суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, позивач подав, зокрема, клопотання про визнання поважними причин пропуску строку звернення із позовом до суду, вказавши, що після отримання оскаржуваного рішення Рівненської обласної МСЕК № 1 неодноразово звертався до Міжрайонної спеціалізованої психо-неврологічної МСЕК, Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи та Управління охорони здоров`я для мирного врегулювання спору, остаточну відповідь отримав лише 24.10.2019. Суддя суду першої інстанції прийшов до висновку, що, позивач дізнався про порушення своїх прав ще у вересні 2018 року після отримання листа з Державного закладу «Центральна медико-соціальна експертна комісія Міністерства охорони здоров`я України» від 06.09.2018 №568/09/18, але не обґрунтував наявність об`єктивних перешкод щодо неможливості оскарження спірного рішення до суду, не знання про порушення своїх прав та неможливості своєчасно звернутись до суду за їх захистом. Разом з тим, як це зазначено в апеляційній скарзі, після отримання оскаржуваного рішення Рівненською обласною МСЕК №1 від 26.06.2018 позивач неодноразово звертався до Міжрайонної спеціалізованої психо-неврологічної МСЕК, Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи та Управління охорони здоров`я для врегулювання спору. Скаржник вказує, що остаточну відповідь №897/01-12/19 отримав лише 24.10.2019 від Рівненської обласної МСЕК №1 на його запит від 18.10.2019 з питань надання «копії довідки до акту огляду МСЕК згідно якої...встановлено третю групу інвалідності довічно» та «...пояснити чому довічно інвалідності...на даний час немає» в якій зазначено, зокрема, що позивачу встановлено третю групу інвалідності до 01.06.2019, причина захворювання - загальне захворювання з ураженням внутрішніх органів. 24.06.2019 КП РО «Центр психічного здоров`я населення» РОР надіслано посильну документацію позивача до Рівненської міжрайонної психоневрологічної МСЕК. Позивача двічі письмово запрошено на огляд до вищевказаної МСЕК (на 08.07.2019 та 12.07.2019) однак жодного разу ОСОБА_2 на огляд не з`явився, в зв`язку з чим його посильна документація повернута в КП РО «Центр психічного здоров`я населення» РОР. ОСОБА_2 рекомендовано звернутись до голови лікарсько-консультативної комісії (ЛКК), або сімейного лікаря закладу охорони здоров`я, за місцем його проживання або лікування з метою оформлення посильної документації на МСЕК. На переконання суду апеляційної інстанції, дані обставини підлягали з`ясуванню в судовому засіданні. Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99). Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»). Також Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29). При цьому Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 5 грудня 2018 року (справа №П/9901/736/18) згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист. Аналізуючи обставини справи в контексті поданого позову та доданих до нього документів а, також, апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суддя суду першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали занадто формально підійшов до оцінки обставин поважності пропуску строку звернення до суду, що позбавило позивача права на звернення до суду за захистом порушених прав. Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що повернення позовної заяви - це процесуальна дія, яка припиняє розгляд конкретної позовної заяви на стадії відкриття провадження без вирішення спору по суті, у випадку неможливості її розгляду з підстав, які можуть бути усунуті особою, яка звернулася до суду. Водночас, суд не повинен тлумачити положення статті 122 КАС України у такий спосіб, щоб створювати штучні перешкоди для доступу до правосуддя в адміністративній справі. Адміністративний суд керуючись принципом верховенства права, має розглядати право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям. Так, Європейський суд з прав людини у пункті 27 рішення від 20 травня 2010 року у справі «Пелевін проти України» (Заява № 24402/02), яке набуло статусу остаточного 20 серпня 2010 року, зазначив, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див., наприклад, рішення у справі «Ашінгдан проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), від 28 травня 1985 року, пункт 57, Серія A, №93). У Рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (Заява № 377/02) у пункті 52 «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (Рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ)». Таким чином, зазначені рішення Європейського суду вказують на необхідність надати позивачу можливість захистити своє право в суді. Інший підхід був би виявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Постановляючи оскаржену ухвалу про повернення позовної заяви, суддя суду першої інстанції зазначеного не врахував, обмежившись поверхневим дослідженням матеріалів справи, не врахував усі обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а тому дійшов передчасного висновку щодо повернення позовної заяви з підстав пропуску строків звернення до адміністративного суду. При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до частини 4 статті 123 КАС України якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. Враховуючи вищенаведене, суд апеляційний інстанції приходить до переконання, що суддя суду першої інстанції, оцінюючи обставини, за яких позивачу стало відомо про порушення своїх прав, не надав таким належну оцінку, не врахував, що законодавчо встановленні обмеження у вигляді строку звернення до суду не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, а тому прийшов до передчасного висновку щодо повернення позовної заяви, що має наслідком задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваної ухвали як такої, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направленню справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 241, 243, 312, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 представника ОСОБА_2 задовольнити, ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року про повернення позовної заяви у справі №460/2119/20 скасувати, матеріали справи направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач Т. І. Шинкар судді Р. В. Кухтей С. М. Шевчук