Постанова 4810 № 415/1061/20

Головуючий суду 1 інстанції - Калмикова Ю.О. Доповідач -Дронська І.О. Справа № 415/1061/20 Провадження № 22-ц/810/531/20 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 жовтня 2020 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Луганського апеляційного суду: головуючого судді Дронської І. О., суддів Коновалової В. А., Назарової М. В., за участю секретаря Сінько А. І., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м. Сєвєродонецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 02 липня 2020 року, ухвалене у складі судді Калмикової Ю. О. 02.07.2020 року в м. Лисичанськ за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування власністю ВСТАНОВИВ: У лютому 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Лисичанського міського суду Луганської області з вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Лисичанською міською радою 02 грудня 1996 року, вона набула право власності квартиру АДРЕСА_1 . У належній їй квартирі окрім неї зареєстровані її сини: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є відповідачами по справі. У серпні 2005 року відповідачі виїхали з належної їй квартири до Російської Федерації де отримали Російське громадянство та повертатись до дому не збираються, приймати участі по утриманню квартири та оплаті комунальних та інших послуг не бажають, на її неодноразові звернення з проханням самостійно знятися з реєстраційного обліку в зареєстрованій квартирі відповідачі відмовляються. Позивачка зазначає, що відповідачі за місцем постійної реєстрації добровільно без поважних причин не проживають, ними фактично вибрано інше місце проживання, будь-які їх особисті речі в квартирі відсутні. Всі обов`язки по утриманню квартири, оплаті комунальних послуг з газопостачання, електроенергії, а також по ремонту та обслуговуванню квартири несе тільки позивачка. Просила суд усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом визначення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . У подальшому позивачка уточнила позовні вимоги посилаючись на те, що як вважає позивачка, наявність реєстрації відповідачів у належній їй квартирі позбавляє ОСОБА_1 можливості в повній мірі користуватися належними правами по утриманню житла, оформленні субсидії, у зв`язку з чим позивачка несе додаткові обов`язки по утриманню квартири, а наявність чи відсутність реєстрації місця проживання не впливає на обсяг прав власника та у разі зняття з реєстрації відповідачів не припиняє їх права власності та заявлені позовні вимоги не порушують прав відповідачів. Просила суд усунути перешкоди в користуванні власністю, квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку за зазначеною адресою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Заочним рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 02 липня 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування власністю відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі по справі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 нарівні з ОСОБА_1 є співвласниками вказаного житлового приміщення (квартира АДРЕСА_1 ), яке належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому їх визнання такими, що втратили право користування цим житловим приміщенням, призведе до обмеження відповідачів у праві користування своєю власністю, що суперечить положенням ст. 317, 319 ЦК України, які гарантують кожному власнику право володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, що також включає і право бути зареєстрованим у житловому приміщенні, яке належить особі на праві приватної власності, незалежно від фактичного проживання або не проживання такого співвласника у цьому житловому приміщенні. Мотиви несення позивачем додаткових витрат по оплаті комунальних послуг за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є достатніми для позбавлення їх права користування житлом, що не позбавляє позивачку права на пред`явлення до них вимог про відшкодування ними витрат пропорційно їх частці у власності. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення судом першої інстанції при винесенні рішення норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, просила скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі, а саме усунути перешкоди в користуванні власністю, квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку за зазначеною адресою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також стягнути з відповідачів суму сплаченого позивачкою судового збору. Доводи, викладені в апеляційній скарзі повністю збігаються з доводами, викладеними у позовній заяві. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що наявність чи відсутність реєстрації місця проживання не впливає на обсяг прав власника та у разі зняття з реєстрації не припиняє права власності та заявлені вимоги не порушують прав відповідачів, а тому вважає, що суд першої інстанції належним чином не з`ясував фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення даного питання та дійшов невірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовної заяви. Також скаржниця зазначила, що суд першої інстанції при ухваленні рішення по справі взагалі не взяв до уваги надану позивачем уточнену позовну заяву від 27.02.2020 року, відповідно до якої позивачем було змінено позовні вимоги, а саме в прохальній частині позову було зазначено, що позивач просить суд усунути перешкоди в користуванні власністю, квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку за зазначеною адресою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідачі не скористались своїм правом щодо подання відзиву на апеляційну скаргу. Сторони, яких було повідомлено належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з`явились, причини неявки суду не повідомили, заяв про відкладення розгляду справи на адресу апеляційного суду від останніх не надходило. Позивачкою-скаржницею ОСОБА_1 за допомогою електронної пошти надано суду клопотання про розгляд справи за її відсутності. Між тим, як вбачається з позовної заяви та апеляційной скарги позивачка не має електронної пошти та її клопотання подано до суду з порушенням Положення про Єдину судову інформаційну- телекомунікаційну систему, у тому числі без скріплення електронним цифровим підписом, а тому колегією суддів до уваги не приймається. Повідомлення про дату, час та місце розгляду справи апеляційним судом направлялись за зареєстрованим та зазначеним як у позовній заяві так й в апеляційній скарзі місцем проживання ОСОБА_1 , але поверталися до суду з позначкою поштового відділення про те, що адресат за зазначеною адресою відсутній, а.а.с. 77,

91. Іншої адреси ОСОБА_1 суду не повідомила. Відповідно до частини 1 статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечуюють фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Як встановлено колегією суддів скаржниця ОСОБА_1 електронної адреси не має, зазначений останньою номер мобільного зв`язку НОМЕР_2 належить іншому абоненту, що було встановлено при спробі направити за зазначеним номером телефонограму про повідомлення щодо дати, часу та місця розгляду справи, а.с. 101-102. Наведене свідчить про вжиття судом всіх можливих заходів щодо належного повідомлення позивачки-скаржниці ОСОБА_1 про розгляд її справи судом, проте, знаючи про розгляд справи, остання не виявила будь-якої зацікавленості у належному її розгляді протягом тривалого строку, оскільки апеляційне провадження у справі відкрите 05 серпня 2020 року і передбачений ч. 1 ст. 371 ЦПК України шестидесятиденний строк спливав. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосується безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» (974 256), заява № 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та «Трух проти України» (ухвала), заява № 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У рішенні в справі «Каракуця проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявники повинні проявляти належну зацікавленість у розгляді їхньої справи. Статтею 44 ЦПК України закріплено обов`язок особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки, зловживання процесуальними правами не допускається. Що стосується належного повідомленя відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до повідомлення Управління адмінпослуг Лисичанської міськради Луганської області останні зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , але, відповідно до інформації поштового відділення щодо вручення судових повісток, за зазначеною адресою відповідачі відсутні, , а.а.с. 75, 79, 80, 93, 95, а зі слів позивачки, матері відповідачів, останні перебувають за невідомою їй адресою у РФ, тому апеляційним судом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлені про розгляд справи згідно з ч. 1 ст. 128 ЦПК України шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, а.с. 89,90. Наведене свідчить про вжиття судом всіх можливих заходів щодо належного повідомлення відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про розгляд справи судом. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. Тому з урахуванням тривалості перебування в провадженні суду вказаної справи, з метою дотримання гарантованого позивачу як стороні цього провадження права на розгляд його справи впродовж розумного строку, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідачів, а тому справу розглянуто на підставі ч. 2 ст. 372 ЦПК України без участі сторін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції у достатній мірі відповідає. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Як встановлено судом першої інстанцїї, згідно із свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 02 грудня 1996 року, виданого Лисичанським виконкомом, квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 48 кв.м належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 . Згідно із свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 28.01.1986 року, виданого відділом ЗАГС Ворошиловської області, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 розірвано 29.03.1984 року, про що складено відповідний актовий запис №185. Прізвище після розірвання шлюбу останньої ОСОБА_7 . Згідно з свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 від 15.03.1995 року, виданого відділ ЗАГС Луганської області, шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 розірвано 15.03.1995 року, про що складено відповідний актовий запис №148. Прізвище після розірвання шлюбу останньої ОСОБА_9 . Згідно із свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_5 від 10.01.2013 року, виданого Відділом держаної реєстрації актів цивільного стану Лисичанського міського управління юстиції у Луганській області, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , змінила прізвище ІНФОРМАЦІЯ_4 з ОСОБА_11 на ОСОБА_12 , про що складено відповідний актовий запис № 01 (а.с. 33). Згідно з довідкою від 10 лютого 2020 року, виданою головою вуличного комітету ОСОБА_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою не проживають з серпня 2005 р. по теперішній час. Згідно з довідкою № 3642 від 11.02.2020, виданою Управлінням адміністративних послуг Лисичанської міської ради Луганської області, за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровано осіб: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 власник, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 син. Зазначені обставини повністю відповідають матеріалам справи. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, враховуючи те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нарівні з позивачкою є співвласниками вказаного житлового приміщення, яке належить їм та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, дійшов висновку, що визнання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 призведе до обмеження останніх у праві користування своєю власністю, що суперечить положенням ст. 317, 319 ЦК України, які гарантують кожному власнику право володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, що також включає і право бути зареєстрованим у житловому приміщенні, яке належить особі на праві приватної власності, незалежно від фактичного проживання або не проживання такого співвласника у цьому житловому приміщенні, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають. При цьому судом першої інстанції у мотивувальній частині рішення зазначено, що мотиви несення позивачем додаткових витрат по оплаті комунальних послуг за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є достатніми для позбавлення їх права користування житлом, що не позбавляє позивача права на пред`явлення до них вимог про відшкодування ними витрат пропорційно їх частці у власності. Проаналізувавши наявні дані, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини по справі та надані, в їх сукупності, всі докази та правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює із відповідним застосуванням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, висновків Верховного Суду у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц,постанови Пленума Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2, постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав». Згідно п.п. 1-5 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити… Як вбачається з матеріалів справи зміст позовних вимог ОСОБА_1 зводиться до захисту прав позивачки як співвласника спірного житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 від порушень з боку відповідачів, її синів: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зареєстровані у цій квартирі, але тривалий час без поважних причин не користуються спірним житлом, не утримують спірну квартиру, не сплачують комунальні послуги і які своєю реєстрацію перешкоджають позивачці отримувати передбачену законом субсидію на сплату житлово-комунальних послуг. Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Згідно частини першої 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Як вірно встановлено судом першої інстанції позивачка ОСОБА_1 та відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Доказів втрати відповідачами права власності на зазначену квартиру матеріали справи не містять. Відповідно до первісної позовної заяви та уточненої, підставами позову позивачка ОСОБА_1 зазначає те, що відповідачі за місцем постійної реєстрації добровільно без поважних причин не проживають, ними фактично вибрано інше місце проживання, будь-які їх особисті речі в квартирі відсутні, всі обов`язки по утриманню квартири, оплаті комунальних послуг з газопостачання, електроенергії, а також по ремонту та обслуговуванню квартири несе тільки позивачка і саме наявність реєстрації відповідачів у належній їй квартирі позбавляє ОСОБА_1 можливості в повній мірі користуватися належними правами по утриманню житла, оформленні субсидії, у зв`язку з чим позивачка несе додаткові обов`язки по утриманню квартири, що остання оцінює як порушення відповідачами права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, яке просить суд усунути. Відповідно до положень статтей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Колегія суддів, як і суд першої інстанції вважає, що позивачкою ОСОБА_1 за доводами первісної та уточненої позовних заяв, не доведено, що діями відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 порушується право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, яка є спільною сумісною власністю сторін у справі. Колегія суддів вважає, що зазначені позивачкою підстави не є достатніми для суду для втручання в право власності відповідачів щодо спірної квартири та обмеження останніх у цьому праві. Щодо неучасті ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в утриманні спірної квартири та несплаті відповідних комунальних платежів, то позивачка ОСОБА_1 не позбавлена права у визначений законом спосіб звернутися до суду з відповідним позовом. За доводами апеляційної скарги скаржниця ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення по справі взагалі не взяв до уваги надану позивачем уточнену позовну заяву від 27.02.2020 року, відповідно до якої позивачем було змінено позовні вимоги, а саме в прохальній частині позову було зазначено, що позивач просить суд усунути перешкоди в користуванні власністю, квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття відповідачів з реєстраційного обліку за зазначеною адресою. Дійсно, звертаючись до суду з первісною позовною заявою позивачка ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом визначення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . У подальшому позивачка уточнила позовні вимоги та просила суд усунути перешкоди в користуванні власністю, квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку за зазначеною адресою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Колегія суддів вважає, що заявлена в уточненій позовній заяві вимога про зняття з реєстраційного обліку місця проживання відповідачів не є належним способом захисту у розумінні статті 16 ЦК України, оскільки поняття «зняття з реєстрації» нерозривно пов`язане з поняттям «житлові права» (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше). Відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про:1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою;4) оголошення фізичної особи померлою. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. У зв`язку із цим, відповідно до статті 16 ЦК України вимоги про зняття особи з реєстрації за місцем проживання можливе лише при вирішенні спору про житлові права у передбачений законом спосіб. Колегія суддів, з урахуванням наявності у матеріалах справи первісних позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, вважає, що суд першої інстанції, відповідно до зазначених позивачкою підстав позову, правильно обрав передбачений законом спосіб захисту права ОСОБА_1 , оскільки наявність рішення щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою є підставою для вчинення відповідними особами дії щодо зняття їх з реєстрації за вказаною адресою. При цьому у мотивувальній частині рішення судом першої інстанції безпосередньо зазначено, що положення ст. 317, 319 ЦК України, які гарантують кожному власнику право володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, також включають і право бути зареєстрованим у житловому приміщенні. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). З урахуванням вищезазначеного колегія суддів вважає, що за доводами апеляційної скарги скаржницею не доведена наявність підстав для задоволення позовних вимог. На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржницею ОСОБА_1 за доводами апеляційної скарги не доведена наявність підстав для висновку щодо неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для скасування рішення за доводами, викладеними у апеляційній скарзі, відсутні, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, Луганський апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повну постанову складено 07.10.2020 року. Головуючий І. О. Дронська Судді В. А. Коновалова М. В. Назарова