Постанова 4856 № 120/1714/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/1714/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Віятик Наталія Володимирівна Суддя-доповідач - Сторчак В. Ю. 06 жовтня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Сторчака В. Ю. суддів: Іваненко Т.В. Граб Л.С. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) про визнання протиправними та скасування постанов, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) з наступними позовними вимогами: - визнати протиправною та скасувати постанову про арешт коштів боржника, винесену 18.03.2020 ВП № 59915358; - визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору, винесену 18.03.2020 ВП № 59915358; - визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу в розмірі 1700 грн. від 06.04.2020 ВП № 59915358. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано постанову Центрального Відділу Державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) про накладення штрафу в розмірі 1700 грн. від 06.04.2020 ВП № 59915358. Визнано протиправною та скасовано постанову Центрального Відділу Державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) про накладення арешту на кошти боржника від 18.03.2019 ВП № 59915358 в сумі 269 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 4000,00 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 840,80 грн., всього 4840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального Відділу Державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький). Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до невірного вирішення справи, подав апеляційну скаргу. В обґрунтуванні апеляційної скарги позивач зазначив, що не погоджується з винесеною у виконавчому провадженні постановою про стягнення виконавчого збору, у зв`язку з неправильним застосуванням судом першої інстанції вимог Закону України "Про виконавче провадження". Зокрема, апелянт наголошує, що судове рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння, виконане ним до відкриття виконавчого провадження, і державний виконачець ОСОБА_2 не вчинив жодних заходів щодо примусового виконання судового рішення, після відкриття виконавчого провадження, які б призвели до його виконання. Також апелянт не погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог в частині скасування в повному обсязі постанови ДВС від 18 березня 2020 року про арешт коштів, оскільки з аналізу Закону України "Про виконавче проваження", арешт коштів не застосовується для стягнення лише виконавчого збору. Тобто, як зазначив апелянт, арешт коштів застосовується для забезпечення лише виконання судового рішення, а не стягнення виконавчого збору. Також, апелянт вважає безпідставними висновки суду першої інстанції щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу до 4000,00 грн., оскільки судом неправильно застосовано норми процесуального права, визначені статтею 134 КАС України. В свою чергу відповідач, частково не погодившисьз рішенням суду першої інстанції від 04 червня 2020 року, також звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду в частині задоволених позовних вимог позивача. Зокрема, апелянт не погоджується з висновком суду щодо скасування постанови про накладення штрафу та вважає, що державний виконавець, 03.04.2020 року, перевіривши стан виконання рішення суду та з"ясувавши, що жодні дії, спрямовані на виконання вимог виконавчого документу не вчинені, обгрунтовано виніс постанову про накладення на боржника штрафу в розмірі 1700,00 грн. 01 жовтня 2020 року представником позивача, адвокатом Глівінською С.Й. подано до суду апеляційної інстанції клопотання про виклик в судове засідання учасників судового процесу з наданням можливості надати свої усні пояснення. Розглянувши клопотання представника позивача колегія суддів зауважує, що у даній справі характер спірних правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Пунктом 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Отже, справа віднесена до категорії справ незначної складності відповідно до ст. 263 КАС України. З урахуванням наведеного та з огляду на те, що дана категорія справ є справою незначної складності для якої пріоритетним є швидке вирішення, а також характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін, суд вважає, що справа підлягає апеляційному розгляду в порядку письмового провадження. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання представника позивача про здійснення апеляційного розгляду справи у відкритому судовому засіданні за участі учасників судового процесу. За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Вінницьким міським судом Вінницької області 17.01.2019 видано виконавчий лист №127/11979/17, яким суд вирішив витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 . 02.09.2019 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59915358 з примусового виконання виконавчого листа № 127/11979/17, виданого 17.01.2019 Вінницьким міським судом Вінницької області. 19.09.2019 державним виконавцем прийнято постанову про зміну (доповнення) реєстраційних даних, якою внесено зміни в предмет виконавчого провадження, де зазначено замість «забезпечення позову» вважати правильним «резолютивна частина». 19.09.2019 державним виконавцем винесено вимогу, якою вимагається від ОСОБА_1 звільнити квартиру АДРЕСА_1 та передати її власнику ОСОБА_3 . В матеріалах справи містяться копії конверту, на підтвердження направлення даної вимоги ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_2 який був повернутий поштою без вручення з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання. 01.11.2019 державним виконавцем складено Акт, яким зафіксовано, що двері за адреосю АДРЕСА_2 нихто не відчинив. Крім того, державним виконавцем за вищевказною адресою залишено виклик державного виконавця від 01.11.2019, яким зобов`язано ОСОБА_1 з`явитись до виконавця 04.11.2019 з поясненням за фактом невиконання вимог за виконавчим документом щодо сплати боргу за виконавчим документом або надання підтверджуючих документів. 04.02.2020 державним виконавцем здійснено запит до Вінницької міської ради Вінницької області про надання вичерпної інформації про місце реєстрації боржника ОСОБА_1 . Згідно відповіді на запит, Департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради надав довідку № 8214 від 10.02.2020 про місце реєстрації ОСОБА_1 , яке різниться від відомостей реєстрації що були у державного виконавця. 02.03.2020 державним виконавцем винесено постанову про зміну (доповнення) реєстраційних даних, якою змінено адресу боржника ОСОБА_1 з - АДРЕСА_2 на вірну АДРЕСА_3 . Після чого, державним виконавцем двічі 02.03.2020 та 12.03.2020 зроблено виклик ОСОБА_1 яким зобов`язано його з`явитись до державного виконавця, з метою виконання виконавчого документу або надання підтверджуючих документів про сплату. 18.03.2020 державним виконавцем винесено постанови про стягнення виконавчого збору у розмірі 8346 грн. та постанову про арешт коштів боржника у межах суми стягнення. 03.04.2020 державним виконавцем було здійснено вихід за адресою: АДРЕСА_4 з метою перевірки виконання вимог виконавчого документа боржником, однак згідно Акта державного виконавця від 03.04.2020 зафіксовано, що двері даної квартири ніхто не відчинив, після опитування сусідів було встановлено, що жодні дії, спрямованої на передачу квартиру власнику, не проводилися. 06.04.2020 державним виконавцем прийнято постанову про накладення на боржника штрафу в розмірі 1700 грн. за невиконання рішення суду. Не погодившись із такими діями державного виконавця, позивач оскаржив їх подавши скаргу до начальника Відділу Центрального відділу ДВС з вимогою про скасування постанов, однак листом від 06.04.2020 вимоги позивача залишені без задоволення, позивача повідомлено про розгляд його скарги і про необхідність виконання виконавчого документа. Позивач, не погоджуючись з такими рішеннями, звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване сторонами рішення, прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково. Що стосується застосування до позивача штрафу за невиконання судового рішення, суд дійшов висновку, що у державного виконавця не було підстав, згідно зі ст.63,75 Закону України "Про виконавче провадження", для його стягнення, оскільки судовим розглядом доведено, що рішення суду не було виконане позивачем з поважних причин. Щодо відмови в задоволенні вимоги позивача про визнання протиправною постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору від 18.03.2020 ВП № 59915358, суд першої інстанції зазначив, що на час розгляду даної справи виконавче провадження№ 59915358 не завершено. Відомості про фактичне виконання рішення суду в матеріалах справи відсутні. Також відстуні докази повідомлення боржником державного виконавця про добровільне виконання рішення суду. З огляду на встановлені в цій справі обставини, суд дійшов висновку що на дату відкриття виконавчого провадження, у державного виконавця не було законних підстав для того, щоб не вирішувати питання про стягнення виконавчого збору за виконавчим листом № 127/11979/17, виданим Вінницьким міським судом Вінницької області 22.12.2017. В частині питання правомірності стягнення виконавчого збору, суд першої інстанції врахував правову позицію Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висловлені у постановах 23 січня 2019року в справі №703/1086/17, від 20 лютого 2019 року в справі №712/5014/17, від 13 лютого 2019 року в справі №295/13991/16-а та інших. Щодо позовної вимоги про визнання протиправною та скасування постанови про арешт коштів боржника від 18.03.2020 ВП № 59915358, суд зазначив, що сума виконавчого збору зазначена в постанові про стягнення виконавчого збору від 18.03.2020 становить 8346,00 грн., що відповідає розміру визначеному ч.3 ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» та ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік». Однак, згідно постанови про арешт коштів боржника від 18.03.2019, державним виконавцем накладено арешт в сумі 8615 грн. з урахуванням витрат виконавчого провадження в сумі 269 грн. При цьому, постанова про розмір мінімальних витрат винесена державним виконавцем 07.04.2020, тобто на момент винесення оскаржуваної постанови про аршет коштів були відсутні були підстави для накладення арешту в сум 8615 грн. Таким чином, на переконання суду першої інстанції, постанова державного виконавця від 18.03.2020 в частині збільшення розміру накладення арешту на кошти боржника, що підлягає стягненню, а саме в сумі 269 грн. є протиправною, а тому підлягає в цій частині скасуванню. Також, у даній справі позивачем було подано заяву про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 8000 грн. Суд першої інстанції, розглядувши заяву позивача, дійшов висновку, що заявлений до відшкодування розмір витрат позивача на правничу допомогу підлягає зменшенню наполовину, тобто до 4000,00 грн, що відповідатиме вимогам розумності та справедливості. Колегія суддів, за результатом апеляційного розгляду справи, погоджується з висновками суду першої інстанції. Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, апеляційний суд враховує наступне. Згідно з п.1 ч.1 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Згідно з ч.1 ст.13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Відповідно до ч. 1 ст. 75, зазначеного закону, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. Тобто, державний виконавець зобов`язаний провести перевірку виконання судового рішення боржником, а підставою для накладення штрафу є невиконання рішення боржником без поважних причин. При цьому, державний виконавець має встановити відсутність поважних причин невиконання рішення. Судом встановлено, що 02.03.2020 державним виконавцем зроблено виклик позивача, яким зобов`язано останнього з`явитись до виконавця 06.03.2020 о 11:00 год. щодо сплати боргу за виконавчим листом № 127/11797/17 або надання підтверджуючих документів про сплату боргу. 12.03.2020 державним виконавцем продубльовано попередній виклик і повторно зобов`язано позивача з`явитись щодо сплати боргу за виконавчим листом № 127/11797/17 або надання підтверджуючих документів про сплату боргу. В подальшому, державний виконавець прийняв постанови про стягнення виконавчого збору та про арешт коштів боржника, після яких, 19.03.2020 позивач звернувся до ДВС для встановлення прични арешту його рахунків та ознайомився з матеріалами виконавчого провадження. Разом з тим, судом встановлено, що зміст виконавчого документу, який перебуває на виконанні та виклики державного виконавця від 01.11.2019, від 02.03.2020, від 12.03.2020 за своїм змістом різняться, адже позивача судом не зобов`язано сплати борг за виконавчим листом № 127/11797/17 або надати підтверджуючи документі про сплату боргу, як це від нього вимагав державний виконавець. Виклики державного виконавця від 02.03.2020 та від 12.03.2020 мають зобов`язальний характер, при цьому, судом прийнято рішення витребувати із чужого незаконного володіння позивача квартиру на користь власника ОСОБА_3 , про що 17.01.2019 видано виконавчий лист № 127/11979/17. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в даному випадку у державного виконавця не було підстав для прийняття постанови від 06.04.2020 про накладення штрафу, оскільки виконавцем не з`ясовано чи має позивач доступ до квартири і не зазначено які дії має вчинити в межах даного виконавчого провадження. При цьому позивач у своїй скарзі на дії та постанови державного виконавця повідомляв, що не має доступу до квартири, у нього відсутні ключі, в квартирі відсутні його особисті речі, що він не проживає в даній квартирі. Крім того матеріалами справи підтверджується, що позивач вказував, що майно, яке є об`єктом виконанням рішення суду, було передано стягувачу ОСОБА_3 . Також встановлено, що державним виконавцем направлено постанову про відкриття провадження на адресу, за якою позивач не проживає, а тому він був позбавлений 10-денного строку на добровільне виконання рішення суду. Отже, враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у державного виконавця не було підстав, згідно зі ст.63, 75 Закону України "Про виконавче провадження", для прийняття постанови про накладення на позивача штрафу за невиконання рішення суду. Зідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Законуза заявою стягувача про примусове виконання рішення. Відповідно до частини п`ятоїстатті 26 Закону № 1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходита майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. За визначенням, наведеним у ч. 1 ст. 27 Закону № 1404-VIII, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів (частина 2 статті 27 Закону). Положеннями ч. 4 цієї ж статті встановлено, що державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Приписами ч. 9 ст. 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Аналіз наведених вище положень Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов`язується з початком примусового виконання. Останнє виконавець розпочинає на підставі виконавчого документа, а тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. Стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження. З матеріалів справи судом встановлено, що на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору, у державного виконавця не було законних підстав для того, щоб не вирішувати питання про стягнення виконавчого збору за виконавчим листом № 127/11979/17, виданим Вінницьким міським судом Вінницької області 22.12.2017. Таким чином, колегія суддів приходить до переконання, що приймаючи одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору, державний виконавець діяв правомірно відповідно до норм чинного законодавства. Судова колегія зазначає, що ч. 1 ст. 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Частиною третьою цієї статті визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, серед іншого, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, а частина четверта наголошує на тому, що вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Доводи апелянта відносно того, що державним виконавцем не вчинено жодних дій з примусового виконання рішення апеляційним судом відхиляються, оскільки положеннями ст. 27 Закону № 1404-VIII прямо передбачений обов`язок державного виконавця одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження винести постанову про стягнення виконавчого збору. Що стосується доводів позивача про відсутність реальних заходів з боку державного виконавця, спрямованих на примусове виконання виконання рішення суду та доводів про те, що за відсутності вчинення дій державного виконавця, відсутні й підстави для стягнення виконавчого збору, колегія суддів зазначає наступне. За змістом ч. 1 ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. При цьому, згідно з ч. 4 ст. 27 Закону № 1404-VIII, державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Таким чином, в силу приписів ч. 4 ст. 27 Закону № 1404-VIII, момент стягнення виконавчого збору законодавець безальтернативно пов`язує саме з фактом винесення виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, незалежно від вчинення ним заходів примусового виконання, передбачених цим Законом. Аналізуючи вищевказані норми апеляційний суд дійшов висновку, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов`язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. При цьому, стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання. Таким чином, фактичне виконання судового рішення, крім випадку такого виконання до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов`язковими умовами для стягнення виконавчого збору. Колегія суддів зазначає, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження. Крім того, на момент відкриття виконавчого провадження виконавець не володіє будь-якою інформацією від боржника щодо виконання судового рішення, оскільки вчинення будь-яких дій до відкриття виконавчого провадження Законом № 1404-VІІІ не передбачено. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі № 360/3324/19. На підставі наведених вище обставин, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору ґрунтується на приписах Закону №1404-VIII, а тому підстави для її скасування відсутні. Колегія суддів також погоджується з позицією суду першої інстанції відносно скасування постанови про накладення арешту на кошти боржника від 18.03.2019 ВП № 59915358 в сумі 269 грн., що є витратами виконавчого провадження та включені державним виконавцем в суму арешту, оскільки постанова про розмір мінімальних витрат винесена державним виконавцем 07.04.2020, тобто на момент винесення оскаржуваної постанови від 18.03.2020 підстави для накладення арешту в розмірі 8615 грн. були відсутні. Також, в апеляційній скарзі апелянт обгрунтовує свою незгоду з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції в частині зменшення заявлених до стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу до 4000 грн. В даному випадку колегія суддів вважає за необхідне зауважити наступне. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Частинами другою-третьою статті 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно зі ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, в тому числі витрати, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов`язані із наданням правової допомоги. При цьому покладення обов`язку довести неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, не можуть нівелювати положень статті 139 КАС України щодо обставин, які враховує суд при вирішенні питання про розподіл судових, зокрема обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат. Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. В силу положень ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, згідно з рішенням ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), від 28 листопада 2002 року, заява № відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і які були дійсно необхідними. Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що витрати позивача в розмірі 8000,00 грн на професійну правничу допомогу дійсно мали місце та доводяться належними і допустимим доказами. Проте розмір цих витрат має бути неспівмірним зі складністю справи, обсягом наданих правових послуг та часом, витраченим адвокатом на їх надання. Суд встановив, що надані позивачу правові послуги у цій справі аналіз постанови ДВС про арешт коштів боржника, постанови ДВС про стягнення виконавчого збору та огляд судової практики, аналіз постанови ДВС про стягнення штрафу та огляду судової практики тривалістю 8 год. вже входять в наступні послуги, а саме у визначення підсудності спору між Клієнтом та ДВС стосовно оскарження постанови про стягнення судового збору, арешту коштів та накладення штрафу та підготовка та оформлення позовної заяви до суду, консультація клієнта щодо форми подачі позовної заяви, процесу судового розгляду. Водночас вартість таких послуг обчислена з розрахунку 6 годин, витрачених адвокатом на складання позовної заяви, та виходячи з того, що вартість однієї години надання послуг становить 500,00 грн. Колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції, що в даному випадку кількість часу, витраченого адвокатом на аналіз оскаржуваних постанов, та огляд судової практики, а саме 6 годин є непропорційною складності справи та предмету спору та не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних. Витрачений адвокатом час на аналіз оскаржуваних постанов в кількості 6 годин об`єктивно не підтверджується та є завищеним. Відтак апеляційний суд погоджується з тим, що заявлений до відшкодування розмір витрат позивача на правничу допомогу підлягає зменшенню наполовину, тобто до 4000,00 грн, що відповідатиме вимогам розумності та справедливості. Отже, за результатом апеляційного розгляду справи, встановлені у справі обставини свідчать про обгрунтованість висновків суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог позивача. В свою чергу, доводи апеляційниї скарг, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових, переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Зазначеним вимогам закону рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року відповідає. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вважає, що Вінницький окружний адміністративний суд не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Сторчак В. Ю. Судді Іваненко Т.В. Граб Л.С.