Постанова Миколаївський апеляційний суд № 473/4425/19

16.09.20 22-ц/812/1198/20 Єдиний унікальний номер судової справи: 473/4425/19 Номер провадження № 22-ц/812/1198/20 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В. Номер провадження № 22-ц/812/1381/20 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 вересня 2020 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І., із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д., за участю: позивача - ОСОБА_1 його представника - Вишневського А.А. , представника відповідачки - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану ним особисто та в його інтересах адвокатом Вишневським Андрієм Анатолійовичем на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївського області від 04 червня 2020 року, ухваленого під головуванням судді - Ротар М.М. о 13-52 год. в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 за участю третіх осіб без самостійних вимог - ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Наталії Миколаївни про захист і поновлення права власності, яке не підтверджене документально, не визнається чи заперечується, визнання договору дарування недійсним, в с т а н о в и л а : У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з подальшим уточненим позовом до ОСОБА_4 , в якому просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 01 червня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучеровою Н.М., скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на вказаний житловий будинок, визнати недійсною нотаріально посвідчену 01 червня 2018 року заяву ОСОБА_1 , якою він надав згоду на укладення договору дарування ОСОБА_4 та визнати право власності у спільній сумісній власності майна колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 для документального підтвердження права власності ОСОБА_1 , яке не було визнано раніше колишньою дружиною, заперечувалося та оспорювалося ОСОБА_4 . Позов обґрунтовано тим, що 01 червня 2018 року колишня дружина позивача ОСОБА_4 звернулась до нотаріуса Вознесенського нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Н.М., остання перевірила факт належності спільного майна колишнього подружжя, оскільки відповідачка мала намір скласти договір дарування житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_5 . За фактом встановлено, що вказаний будинок на ім`я ОСОБА_4 зареєстрований у період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 та був набутий в інтересах сім`ї, а тому є спільною сумісною власністю подружжя. Однак, складаючи договір дарування, нотаріус не взяла до уваги те, що власники спільного майна вже припинили шлюбні відносини. Цей же факт було приховано і не зазначено нотаріусом на документах про відчуження. Також, нотаріусом не внесено відомостей про зміни стану колишнього подружжя до Реєстру прав власності нерухомого майна України про те, що обом власникам спільного майна належать частки вказаного будинку та господарських споруд разом із земельною ділянкою розміром по Ѕ частині кожному. При цьому нотаріусом не встановлена наявність хоча б одного з таких документів: складеного договору про виділення частки майна в натурі, договору про поділ майна або свідоцтв про право власності на частки в спільному майні, оскільки саме у випадку складання документу про відчуження спільного майна встановлення цих фактів необхідне для захисту прав кожного із колишнього подружжя. Разом з тим, згідно з вимогами ст. 60, 62 Сімейного Кодексу України кожна річ набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Посилаючись на те, що нотаріусом здійснено відчуження вищевказаного будинку без правовстановлюючого документа на частки у спільному майні, внаслідок чого порушено право власності ОСОБА_1 на частку в спільному майні подружжя, позивач просив про задоволення позову. Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Вишневський А.А. під час розгляду справи позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити з підстав, що зазначені в позовній заяві та додатково зазначили, що під час укладення договору дарування ОСОБА_1 не розумів, що вказаний договір укладається на користь третьої особи ОСОБА_5 , підписуючи заяву про надання згоди своїй колишній дружині ОСОБА_4 на укладення договору дарування він не читав її зміст. При цьому він вважає, що оскільки вказане майно було набуто ними за час шлюбу, то йому повинно було бути виділено його частку в спільному майні і тільки після цього укладено договір дарування кожним співвласником. У відзиві на позов та під час судових засідань представник відповідачки - адвокат Врадій Л.М. заперечувала проти позовних вимог ОСОБА_1 . Третя особа - ОСОБА_5 у своїй заяві адресованій суду першої інстанції вважала позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року у задоволені позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що при посвідченні договору дарування не було порушено прав позивача як співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній власності, оскільки нотаріусом було отримано його згоду, яка посвідчена нотаріально, а відтак і відсутні підстави для скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на спірний житловий будинок. Крім того, вимоги про визнання недійсним договору дарування позивачем заявлені не до всіх належних відповідачів про що судом на початку судового засіданні було роз`яснено. Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на його незаконність просив його скасувати та скасувати правочини нотаріуса Кучерової Н.М. - заяву про згоду на дарування житлового будинку та договір дарування житлового будинку ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , оскільки вони не відповідають передбаченим вимогам законодавства України, є нікчемними та підлягають скасуванню. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не взято до уваги того факту, що під час укладення договору дарування ОСОБА_4 було приховано від нотаріуса те, що за час спільного проживання ОСОБА_1 як співвласник особисто здійснив перепланування, добудову та газифікацію житлового будинку, а відтак дарування відбулося стосовно житлового будинку, який за своїми технічними характеристиками є відмінним від того, який зазначено в договорі дарування, а нотаріусом особисто не перевірено вказані обставини не оглянуто житловий будинок. Крім того, судом залишено поза увагою, що сумісна власність співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не зареєстрована на обох співвласників та документально не підтверджена. Також судом не вірно застосовано положення п.4.2. глави 1 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Представник позивача - адвокат Вишневський А.А. також подав апеляційну скаргу в інтересах ОСОБА_1 в якій посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач не маючи правової освіти фактично помилявся в природі правочину що укладався, оскільки надаючи згоду колишній дружині ОСОБА_4 вважав, що надає згоду на дарування лише частини будинку, яка належить останній на праві спільної сумісної власності. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Третя особа - приватний нотаріус Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерова Н.М. надала заяву про розгляд справи у її відсутність та в якій зазначала про свою незгоду з апеляційної скаргою, оскільки вважає її необґрунтованою та безпідставною. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі відповідає. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України. З матеріалів справа вбачається і таке встановлено судом, що з 15 вересня 2009 року по 14 липня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі (т. 1 а.с. 22). За час перебування у шлюбі сторонами на підставі нотаріально посвідченого договору, укладеного 04 травня 2011 року було набуто житловий будинок АДРЕСА_1 . (т. 1 а.с.121). Отже, вказаний будинок, який було оформлено за згодою на той час чоловіка ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 є об`єктом права спільної сумісної власності сторін. Розірвання шлюбу не тягне за особою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному із співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу повинно здійснюватися співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ч.2 ст. 68 СК України). За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно п.4.2. глави 1 розділу ІІ вказаного Порядку передбачено, що при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо документ, що посвідчує право власності, оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Якщо в заяві про згоду на відчуження спільного майна зазначено прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи, на відчуження якого дається згода, нотаріус при посвідченні відповідного договору зобов`язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві. 01 червня 2018 року між колишньою дружиною позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу в Миколаївської області Кучеровою Н.М. за реєстровим № 243, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 116-118). Згідно пункту 12 вказаного договору дарувальник доводить до відома обдаровану, що житловий будинок, який є предметом цього договору дарування, набутий у період зареєстрованого шлюбу з гр. ОСОБА_1 , шлюб з яким розірвано 14 липня 2012 року. Згода колишнього чоловіка висловлена у письмовій формі, справжність його підпису на заяві про згоду на дарування засвідчена нотаріально, Кучеровою Н.М., приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області 01 червня 2018 року за реєстровим №242. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зміст вищевказаних норм засвідчує, що відсутність згоди одного із співвласників - подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. У відповідності до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Так, зі змісту нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 вбачається, що останній дає згоду своїй колишній дружині - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 подарувати гр. України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , житловий будинок що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (десять), який зареєстровано на ім`я колишньої дружини та який є нашої спільної сумісною власністю подружжя, та як набутий нами у період зареєстрованого шлюбу, відповідно до ст. 60 СК України. Такий правочин відповідає спільному волевиявленню. Крім того, зазначено, що воля ОСОБА_1 здійснюється ним без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Він розуміє та вільно володіє українською мовою, заява прочитана та підписана ним особисто, зміст її йому зрозумілий та відповідає його волі (а.с.140). З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що права позивача як співвласника під час укладання договору дарування житлового будинку не порушені, оскільки правочин укладено з його свідомої згоди. Також вірним є посилання суду на те, що вимоги про визнання недійсним договору дарування пред`явлені не до всіх належних відповідачів. Відповідно до ст. 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві. Позивач - це особа, яка звернулася до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх такими. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами. Як встановлено, на теперішній час власником житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 , яка до участі у справі залучена в якості третьої особи без самостійних вимог, а не відповідачем по справі оскільки правовідносини безпосередньо стосуються її прав. Колегія також погоджується з висновком суду про відмову у задоволені вимог про визнання недійсною заяви про надання згоди на укладення договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на вказаний житловий будинок з огляду правомірності набуття останньою права власності виходячи з встановлених судом фактичних обставин справи та вимог чинного законодавства. Доводи апеляційної скарги про те, що перед укладенням договору дарування нотаріус повинен був виділити його частку в спільному сумісному майні та видати свідоцтво про право на частку або оформити між співвласниками договір про визначення часток (або поділ) та здійснити реєстрацію в Державному реєстрі нерухомого майна, оскільки право власності на частку спільного сумісного майна має бути на балансі кожного співвласника не заслуговують на увагу з огляду на те, що як встановлено судом та як зазначив сам позивач під час апеляційного розгляду, після розірвання шлюбу і до укладення договору дарування питання щодо виділу його частки в спільному сумісному майні шляхом укладення нотаріального договору або поділу в судовому порядку між ним та його колишньої дружиною не вирішувалося, а відтак правовий статусу майна сторін не змінився і залишився їх спільною сумісною власністю. Посилання в апеляційній скарзі на те, що під час укладення договору дарування ОСОБА_4 було приховано від нотаріуса те, що за час спільного проживання ОСОБА_1 як співвласник особисто здійснив перепланування, добудову та газифікацію житлового будинку, а відтак дарування відбулося стосовно житлового будинку, який за своїми технічними характеристиками є відміним, який зазначено в договорі дарування, а нотаріусом особисто не перевірено вказані обставини не оглянуто житловий будинок, також не можуть бути прийняті до уваги з огляду на таке. Як вбачається з матеріалів справи для посвідчення договору дарування нотаріусу було надано довідку, яка складена та видана суб`єктом оціночної діяльності про технічний стан житлового будинку в якій зазначено технічну характеристику житлового будинку (а.с. 126). Посилання на копію плану житлового будинку, який міститься в матеріалах інвентаризації КП Вознесенського МБТІ та який було надано позивачем в апеляційній інстанції є безпідставним, оскільки як зазначено, поточні зміни щодо будинку АДРЕСА_1 внесені 21 квітня 1981 року та 08 грудня 1981 року, іншого не зазначено. Також не заслуговує на увагу Акт обстеження житлового приміщення вказаного будинку оскільки його складено та посвідчено 09 вересня 2020 року лише головою квартального комітету, який не є спеціалістом ані експертом, а також після сплину двох років після укладення спірного договору дарування. Твердження ОСОБА_1 про невірне застосування судом положення п.4.2. глави 1 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України є безпідставним, оскільки ґрунтується на невірному тлумаченні ним законодавства. Доводи про те, що позивач помилявся в природі правочину що укладався, оскільки надаючи згоду колишній дружині ОСОБА_4 вважав, що надає згоду на дарування лише частини будинку, який належить останній на праві спільної сумісної власності також не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються змістом нотаріально посвідченої його заяви, в якій чітко зазначено предмет (об`єкт) правочину, а саме житловий будинок що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (десять), а не його частина. До того ж доказів на підтвердження наявності обставин, які б впливали на волевиявлення позивача під час надання згоди матеріли справи не містять. Інші доводи в апеляційній скарзі зводяться до підстав позову та які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів. Європейський як суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін. Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану ним особисто та в його інтересах адвокатом Вишневським Андрієм Анатолійовичем залишити без задоволення. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Т.В. Крамаренко Судді: Т.З. Бондаренко В.І. Темнікова Повний текст постанови складено 18 вересня 2020 року.