Постанова 4855 № 640/12129/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/12129/19 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г. Суддя-доповідач: Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В., Карпушової О.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Таджикістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Таджикістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: Громадянин Таджикістану ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 210-19 від 05.06.2019 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В обґрунтування позову зазначає, що вважає спірне рішення неправомірним та необґрунтованим з огляду на те, що у відповідача не було правових підстав для відмови йому у визнанні біженцем, оскільки він був змушений покинути країну громадянського походження (Таджикістан) через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні причини, а також через поширену практику порушення прав людини у Таджикістані. Наведені доводи обґрунтовує тим, що його батько є членом єдиної опозиційної партії в країні - Партії Ісламського Відродження Таджикістану (ПІВТ), яку заборонено в країні та члени якої піддаються тиску через опозиційну діяльність, що й стало причиною покинення сім`ї позивача та виїзду в Туреччину, влада якої в подальшому приймала рішення про депортацію громадян Таджикістану. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 травня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено, при цьому суд першої інстанції виходив з відсутності фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою політичних переслідувань в країні походження є реальними, а тому, відповідачем прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги аналогічні тим, що містяться в позовній заяві. Додатково вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що при наданні статусу біженця ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні з огляду на обставини встановлені під час проведених співбесід із фахівцями митних органів. Вказує, що судом не надано оцінки ситуації в країні його походження, у зв`язку з чим належність його батька до опозиційної політичної сили може мати наслідком застосування насильства до нього та членів його сім`ї. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду без змін та вказує на правомірність висновків суду першої інстанції і безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 народився в м. Шайдан, Таджикістан та є громадянином цієї країни. З інформації, яка міститься в анкеті та отриманої в ході проведення співбесіди співробітником органу міграційної служби: національність позивача - таджик; віросповідання - Іслам (суніт). Територію країни постійного проживання він залишив 04.09.2015 легально, автобусом. До України прибув 06.02.2017, літаком, здійснив в`їзд на підставі закордонного паспорта. 07.06.2018 позивач звернувся до міграційного органу із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У якості підстав, які унеможливлюють його повернення до країни громадянської належності зазначає, що його батько є членом єдиної опозиційної партії в країні - Партія Ісламського Відродження Таджикистану (ПІВТ). У зв`язку з чим, він з сім`єю був вимушений покинути Таджикистан через заборону названої політичної сили, внаслідок чого, до його сім`ї, а особливо до батька, розпочали жорстке переслідування. Після виїзду в Туреччину, влада останньої почала депортувати таджиків, тому він і звернувся за захистом в Україну. За результатами розгляду особової справи позивача та поданої ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішенням Державної міграційної служби України від 05.06.2019 № 210-19 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також через не встановлення фактів загрози його життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на адресу позивача відправлено повідомлення від 13.06.2019 № 166 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з рішенням міграційної служби щодо відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся з даним позовом до суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як суб`єкт владних повноважень довів перед судом правомірність своїх дій, в той час як позивач як особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту, не довів, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування з політичних причин. Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне. Так, приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (далі - Закон № 3671-VI). Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що відомості, надані позивачем в ході проведеної співбесіди не дають можливості прийняти позитивне рішення за його заявою, оскільки є суперечливими та необґрунтованими, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров`ю. Так, за встановленими обставинами справи, ОСОБА_1 вибув із Таджикістану 04.09.2015 маючи дозвіл на виїзд. Будь-яких проблем з перетинанням кордонів країни у позивача не виникало. Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності, а тому твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях. До в`їзду на територію України затримувався в транзитних пунктах: Киргизстан - 04.09.2015 ; Казахстан - 05.09.2015; РФ (Єкатеринбург) - 06.09.2015-08.09.2015; РФ (Казань) - 08.09.2015; РФ (Набережні Челни) - ~ 09.09.2015-11.09.2015 ; Туреччина (м. Гібзе) - 11.09.2015-~01.12.2015 ; Туреччина (м. Стамбул) - ~01.12.2015-~06.02.2017. Наведе свідчить, що покинення країни громадянської належності відбулось не внаслідок виключних обставин, та позивач й члени його родини не розглядали Україну як країну, де вони мали намір звернутись за міжнародним захистом та країну свого постійного проживання у майбутньому. Також, з матеріалів його особової справи № 2018KV0124, вбачається, що позивач не є членом будь-якої політичної, релігійної, військової чи соціальної організації, проте побоювання за своє життя пов`язані із політичною діяльністю його батька, а саме його належність до Партії Ісламського Відродження Таджикистану. Водночас, міграційною службою встановлено, що батько позивача покинув територію Таджикистану 05.05.2015, а сам позивач 04.09.2015. Проте, ПІВТ було проголошено терористичною і екстремістською організацією та заборонено на території Республікі Таджикистан лише 29.09.2015. Таким чином, відсутні обґрунтовані підстави вважати твердження позивача про причини, які змусили його з родиною покинути територію Таджикистану правдоподібними, оскільки на момент виїзду позивача та його батька з країни громадянської належності ПІВТ не була заборонена, а тому факт переслідування членів даної організації через її заборону з боку діючої влади на момент їх виїзду не підтверджується. Суд першої інстанції також слушно послався на рішення Окружного адміністративного суду від 28 грудня 2017 року в справі № 826/14996/17, залишене без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2018 року та постановою Верховного Суду від 26 лютого 2020 року, яким надано оцінку правомірності рішення Державної міграційної служби України від 13 жовтня 2017 року № 388-17 про відмову у визнані батька позивача ОСОБА_2 , біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. В межах цієї справи не встановлено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні походження. Колегія суддів зауважує, що факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Так, суд враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Разом з цим слід зазначити, що позивач звернувся за міжнародним захистом лише 07 червня 2018 року, при тому, що прибув на територію України ще 06 лютого 2017 року. При цьому, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так і під час судового розгляду справи, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на викладене, значна тривалість проміжку часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Позивач а ні в своїй заяві, а ні в своїх поясненнях органу міграційної служби чи суду не посилався на обставини загрозливої ситуації в країні його походження, а за офіційними джерелами в країні не існує міжнародного чи внутрішнього конфлікту, через який існувала б загроза загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанцій про те, що сама по собі ситуація у країні походження, на що посилається позивач, жодним чином не свідчить про можливість зазнати ним переслідувань у країні походження. Вказані обставини не підпадають під ознаки, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження, безперешкодний виїзд позивача з країни походження та його перебування на території України протягом декількох місяців до моменту звернення за захистом, дійшов обґрунтованого висновку про те, що дійсною метою звернення позивача до міграційного органу є легалізація свого знаходження на території України, а не наявність у нього об`єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження. Отже, на підставі частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI міграційним органом прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява позивача є очевидно необґрунтованою, внаслідок відсутності у заявника умов, визначених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону. Наведе узгоджується із позицією Верховного Суду, яка викладена в постановах від 06 вересня 2019 року в справі № 826/15903/16, від 12 вересня 2019 року в справі № 1540/4963/18, від 15 жовтня 2019 року в справі № 420/5266/18 та від 25 червня 2020 року в справі № 640/20429/19. Доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу громадянина Таджикістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 травня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель О.В. Карпушова