Постанова 4855 № 640/12833/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/12833/19 Суддя (судді) першої інстанції: Клименчук Н.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Мельничука В.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Таджикистану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом громадянина Таджикистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А : Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №235-19 від 21.06.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не поцікавився актуальною ситуацією у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я. Відповідач у відзив на позовну заяви заперечував проти задоволення позову, зазначив, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому оскаржувані рішення прийняті в межах та з урахуванням норм чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує на те, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позивача є об`єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження йому буде загрожувати небезпека та порушення його прав та інтересів. Наголошує, що шукач захисту не повинен щось доводити, а лише обґрунтувати своє звернення. При цьому, відповідачем та судом першої інстанції не наведено доказів на спростування фактів заявлених позивачем. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому вказано про безпідставність доводів апеляційної скарги та відсутність підстав для її задоволення та скасування судового рішення. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що позивач є громадянином Республіки Таджикистан, що підтверджується ІD карткою громадянина Таджикистану серія НОМЕР_1 виданою 07.04.2015 та паспортом громадянина Таджикистану для виїзду за кордон № НОМЕР_2 строком дії до 21.05.2025. Позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Capo Аштського району Согдійської області Республіки Таджикистан, неодружений, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин (суніт), має середню освіту, рідна мова таджицька, вільно володіє російською та турецькою мовами. 21.06.2017 позивач звернувся до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначив побоювання зазнати переслідувань через приналежність його батька до опозиційної Партії Ісламського Відродження Таджикистану. Рішенням Державної міграційної служби України №235-19 від 21.06.2019 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (належним чином засвідчені копії в матеріалах справи). Відмову мотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 19.05.2019 (справа № 2017KV0026). Також в рішенні ДМС України №235-19 від 21.06.2019 зазначено, що стосовно заявника умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. Вважаючи вказане рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно ч.ч. 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до ч.1 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Також, практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч.ч.1, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України №235-19 від 21.06.2019 вбачається, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення прийнято у відповідності з п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VI та на підставі письмового висновку Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 19.05.2019 (справа № 2017KV0026). Відповідно до матеріалів особової справи позивача № 2017KV0026, зокрема протоколів співбесіди та висновку від 19.05.2019, під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що покинув Республіку Таджикистан 14.08.2015 з метою вступу до вищого навчального закладу у м. Набережні Челни, Республіки Татарстан, РФ, після чого переїхав до Туреччини де безперервно проживав у місті Стамбулі. В Україну позивач прибув 10.03.2017 до міста Львова прямим авіарейсом з Туреччини, де на той час проживав батько позивача з молодшим братом. Також позивач зазначено, що його батько ОСОБА_3 разом з іншими неповнолітніми членами родини позивача звертався до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, однак рішенням ДМС від 13.10.2017 року №388-17 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із вказаним рішенням батько позивача оскаржив його у судовому порядку проте постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2017 відмовлено у задоволенні адміністративного позову. У поданій заяві позивачем повідомлено, що його батько є членом Партії Ісламського Відродження Таджикистану (далі - ПІВТ) та був вимушений залишити Таджикистан у 2015 році, оскільки ПІВТ було заборонено у Таджикистані, на батька розпочато тиск. Позивач також був вимушений покинути країну слідом за батьком, оскільки майже всіх членів ПІВТ було ув`язнено, а родичів почали переслідувати та затримувати. Між тим, під час додаткової співбесіди позивачем вже повідомлено, що він переїхав з Таджикистану до Республіки Татарстан за рішенням його батька ( ОСОБА_3 ) з метою вступу до вищого навчального закладу. Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, вивчаючи інформацію по країні походження позивача, відповідачем встановлено, що батько позивача покинув територію Таджикистану - 05.05.2015, позивач - 14.08.2015, а ПІВТ було проголошено терористичною і екстремістською та заборонено на території Республіки Таджикистан - 29.09.2015. Вказане є свідченням того, що позивач разом з батьком не могли піддаватись тиску після заборони діяльності ПІВТ, оскільки покинули територію Таджикистану до прийняття зазначеного закону. Отже, відсутні обґрунтовані підстави вважати твердження позивача про причини, які змусили його покинути територію Таджикистану правдоподібними, оскільки на момент виїзду позивача з країни громадянської належності ПІВТ була не забороненою, а тому і факт переслідування членів даної організації через її заборону з боку діючої влади на момент його виїзду не підтвердився. Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, батько позивача ( ОСОБА_3 ) у протоколі співбесіди від 22.05.2017 зазначив, що він вилетів з Таджикистану до Російської Федерації з метою ведення бізнесу, з тієї ж причини він поїхав до ОАЕ. Під час додаткової співбесіди (протокол від 11.05.2019) позивач також підтверджує цю інформацію. Також, батько позивача неодноразово вказував, що на території Республіки Таджикистан та й в інших країнах він займався веденням підприємницької діяльності, що приносило йому вагомий прибуток. З матеріалів особової справи позивача вбачається, що під час додаткової співбесіди (протокол від 11.05.2019) позивач, розповідаючи про своє минуле, не згадав про дискримінацію чи факти переслідування його будь-яким суб`єктом у країні громадянської належності, а зазначив, що він навчався у школі, відвідував позашкільні заклади, мав багато друзів, займався спортом, багато часу проводив на відкритому повітрі тощо. Позивач повідомив, що особисто не зазнавав переслідувань за жодною із конвенційних ознак, а покинув територію Республіки Таджикистан з інших причин - зокрема, у зв`язку з рішенням батька переїхати на постійне місце проживання до його другої дружини та вступити там до вищого навчального закладу. Аналізуючи матеріали особової справи позивача суд першої інстанції вірно встановив, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а отже відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Аналізуючи пояснення викладені в позовній заяві, а також надані в протоколах співбесід, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ці твердження носять загальний характер, суперечать одне одному, часто нелогічні, іноді носять характер припущень. Також з матеріалів справи вбачається, що позивач покинув Республіку Таджикистан 14.08.2015 та переїхав до Туреччини, в Україну прибув 10.03.2017, а заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач подав 21.06.2017. З цього приводу слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди. Згідно ч.1 ст.5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що як під час перебування на Батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме - в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім цього, позивачем не наведено обґрунтованих підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, визначених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, зокрема доказів існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Разом з тим, суд наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 815/1563/17. Аналізуючи звернення позивача щодо елементу наявності ознак, визначених пунктом 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», слід зазначити, що під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не зміг навести обґрунтованих тверджень стосовно можливості застосування по відношенню до нього вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, надмірного покарання у випадку повернення на територію країні громадянської належності. Колегія суддів погоджується із зазначеними доводами відповідача, що звернення за міжнародним захистом на території України не має під собою будь-якого політичного підґрунтя або ситуації наявності цілком обґрунтованих побоювань зазнати певних переслідувань. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Положеннями п.п. 42, 43 Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що компетентні органи влади, що покликані визначити статус біженця, необов`язково повинні мати своє судження про умови в країні походження просителя. Його твердження, проте не можуть розглядатися абстрактно, а мають бути оцінені в контексті відповідної початкової інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження просителя - якщо не основна мета, то важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих просителем. Загалом, побоювання просителя повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, або з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Ці міркування не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді просителя. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами і іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Закони країни походження, і особливо методи їх застосування, можуть також мати відношення до справи. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. При цьому, елемент певних побоювань позивача зазнати політичних переслідувань з боку російської влади є необґрунтованими, оскільки факти надходження будь-яких погроз у бік позивача з боку державних або недержавних агентів та переслідування є безпідставним та не приймаються колегією суддів. Також, апелянтом не заперечується, що він також не зазнавав свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а будь-які переслідування або дискримінація наразі відсутні. Жодних доказів, що позивач був членом політичних, громадських, релігійних, військових або інших організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами матеріали справи не містять. З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, беручи до уваги доводи відповідача, колегія суддів вважає, що приймаючи рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено та надано належну оцінку всім доводам заявника, в повній мірі перевірено обставини щодо наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та, за відсутності передбачених п. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 підстав, правомірно прийняв оскаржуване рішення від 21.06.2019 №235-19, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу громадянина Таджикистану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року - без змін Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 16.05.2022. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко В.П. Мельничук