Постанова 4855 № 260/590/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 260/590/19 Суддя (судді) першої інстанції: Балаклицький А. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Файдюка В.В. суддів: Мєзєнцева Є.І. Чаку Є.В. При секретарі: Марчук О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про оскарження рішення про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі скаржник, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Обґрунтовуючи свої вимоги відповідач зазначає, що судом першої інстанції неналежним чином досліджено матеріали справи та не взято до уваги, що інформація, надана позивачем, містить розбіжності, а надані ним пояснення не можуть вважатися доказом переслідування, оскільки є непереконливими. Відзив на апеляційну скаргу на адресу суду не надходив. Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, які з`явились у судове засідання, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Таджикистан, народився в м. Душанбе, за національністю - таджик, сповідує іслам, одружений на громадянці Таджикистану ОСОБА_2 та має доньку ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). 17 жовтня 2018 року позивач прибув до України з Ірану легально повітряним транспортом та звернувся із заявою про захист в Україні. 25 жовтня 2018 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. До вказаної заяви позивачем додано, зокрема, лист Партії Ісламського Відродження Таджикистану від 25.10.2018 року №00843/18 щодо факту родинних зв`язків з одним із засновників ПІВТ, а саме: ОСОБА_4 (в партії його називали ОСОБА_5 ). Згідно заяви-анкети від 25.10.2018 року ОСОБА_1 вказав, що причиною його виїзду з країни постійного проживання були серйозні погрози для життя через те, що він є сином одного із засновників і лідерів Партії Ісламського Відродження Таджикистану та у зв`язку з чим він та його сім`я переслідуються владою Таджикистану та Службою Безпеки цієї країни. Також вказав, що він підтримував та співпрацював з партією Ісламського Відродження. Згідно протоколу співбесіди позивача від 07.11.2018 року №N2018КV0293, позивач повідомив, що виїхав із Таджикистану в серпні 2014 року до Об`єднаних Арабських Еміратів. У червні 2016 року виїхав до Туреччини, а в листопаді 2016 року повернувся до Об`єднаних Арабських Еміратів, де перебував до 16.12.2016 року. Починаючи з 16.12.2016 року по 22.02.2017 року проживав в Туреччині, а в період з 22.02.2017 року по 17.10.2018 року проживав в Ірані. 17 жовтня 2018 року позивач разом із сестрою та її дитиною легально прибули літаком в України та звернулися із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до управління ДМС України в Київській області. Підставою звернення до органу міграційної служба вказує те, що він є сином одного із засновників Партії Ісламського Відродження Таджикистану (ПІВТ) Саломова Джумабека (в партії його називали ОСОБА_5 ), який переслідується та знаходиться в розшуку Комітету Національної безпеки Таджикистану. Зазначив, що він підтримував та співпрацював з партією Ісламського Відродження, а також те, що члени ПІВТ переслідуються в Таджикистані. У зв`язку із зміною місця проживання з Київської області на Закарпатську область особову справу ОСОБА_1 взято на облік Головним управлінням ДМС в Закарпатській області. 07 та 11 лютого 2019 року із позивачем проведено повторні співбесіди. Під час співбесід позивач надав сімейні фотографії із зображенням батька - одного із засновників ПІВТ ОСОБА_6 , а також відео-звернення батька. Таким чином, позивач, як шукач притулку в Україні, свої побоювання пов`язує стати жертвою переслідувань з боку органів влади Таджикістану за політичні переконання, як член родини члена одного із засновників забороненої та визнаної екстремістською Партії ісламського відродження Таджикистану. Відповідно до Висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.02.2019 року №N2018КV0293 належність заявника до членів сім`ї особи, яка є членом Партії ісламського відродження Таджикистану залишається недоведеним. Відтак, за результатами розгляду справи ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а також ст. 1 Женевської конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу 1967 року, ст.ст. 2, 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зроблено висновок, що громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доцільно відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 12.04.2019 року №132-19 громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 19.04.2019 року №4.4/16 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи вищезазначене рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2019 року №132-19 підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не надано належної оцінки зазначеним позивачем обставинам та доказам, не проаналізовано належним чином повідомлену заявником інформацію, а також не здійснено дій щодо перевірки фактів, викладених позивачем. Колегія суддів апеляційної інстанції, перевіряючи у межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, зазначає наступне. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (у редакції Закону станом на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3671). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 Закону №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ст. 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону №3671 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону №3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону №3671 працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Відповідно до п. 6.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства Внутрішніх Справ України від 07 вересня 2011 року №649 (далі - Правила №649), у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до п. 6.2 Правил під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право: а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою; в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів; г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи. Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону №3671 після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 12 ст. 9 Закону №3671 особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону №3671 за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону №3671 рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду. Враховуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Вищевикладена правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду викладеною у постанові від 17 вересня 2019 року у справі №420/6339/18. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов`язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця. Частиною 2 статті 13 Закону №3671 передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач на підтвердження фактичних даних, повідомлених під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту надав наступні докази: оригінал паспорту; лист від представника ПІВТ щодо факту родинних зв`язків з одним із засновників ПІВТ, а саме ОСОБА_6 ( ОСОБА_5 ); фотографії заявника з батьком та відео-звернення батька ОСОБА_6 . Відповідно до листа голови Партії Ісламського відродження Таджикистану від 25.10.2018 року №00843/18 ОСОБА_2 , громадянин Таджикистану є сином ОСОБА_6 , одного із п`яти засновників ПІВТ. У листі також зазначено, що родичі активістів і членів ПІВТ переслідуються у Таджикистані. Як вбачається із висновку Головного управління ДМС України в Закарпатській області від 11.02.2019 року №2018KV0293 щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, він містить посилання на вищевказаний лист голови Партії Ісламського відродження Таджикистану, однак не містить оцінки наведеній у листі інформації. Колегія суддів зазначає, що відповідачем не спростовано факт родинних зв`язків позивача з одним із засновників ПІВТ. Крім того, з Висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що він зроблений, в тому числі на підставі матеріалів по країні походження (Таджикистан), зокрема матеріалів, що надані регіональним Представництвом УВКБ ООН у справах біженців в Україні, Міністерства закордонних справ України, сектором збору та аналізу інформації по країнах походження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України, однак вказані матеріали в особовій справі позивача відсутні. В той же час, за відомостями МЗС України Верховний суд Таджикистану своїм рішенням від 29 вересня 2015 року заборонив ПІВТ та визнав її екстремістською та терористичною організацією. З того часу десятки активістів і членів ПІВИ були засуджені на десятки років ув`язнення. Слід зазначити, що у Таджикистані переслідуються не лише члени ПІВТ, але й родичі членів партії "за недонесення". Однак, колегія суддів зазначає, що відповідачем не проаналізовано інформацію щодо ситуації у Таджикистані та не прийнято до уваги позиції з приводу біженців міжнародного суспільства. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що проведений аналіз фактів щодо ОСОБА_1 , його родинних зв`язків з членом Партії Ісламського Відродження Таджикистану , можливості його переслідування, інформації щодо країни походження та можливості повернення позивача до Таджикистану є неповним. Враховуючи норми чинного законодавства та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою та враховує, що позивач не намагався у незаконний спосіб перетнути кордон, у зв`язку з чим вважає доводи, викладені у заяві такими, що заслуговують довіри. Протилежного відповідачем не доведено. Колегія суддів звертає увагу, що при розгляді аналогічних справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не було надано належної оцінки зазначеним позивачем обставинам та доказам, не проаналізовано належним чином повідомлену заявником інформацію, а також не здійснено дій щодо перевірки фактів, викладених позивачем, у зв`язку з чим рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2019 року №132-19 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відповідно до ч. 3 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Згідно з ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Враховуючи встановлену протиправність рішення ДМС України від 12.04.2019 року №132-19, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для повного забезпечення захисту прав позивача. Згідно із частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України. Повний текст рішення виготовлено 17 березня 2020 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Є.І. Мєзєнцев Є.В Чаку