Постанова 4813 № 504/3163/17

Номер провадження: 22-ц/813/1307/20 Номер справи місцевого суду: 504/3163/17 Головуючий у першій інстанції Добров П.В. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02.09.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дрішлюка А.І., за участю секретаря Сороколет Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 вересня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, про поділ спільно нажитого майна, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом, який в подальшому був уточнений, до відповідача про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, про поділ майна подружжя та визнання недійсним договору купівлі-продажу. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 16 жовтня 1999 року перебував у шлюбі з відповідачкою. 11 січня 2012 року рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області шлюб між ними було розірвано. За період сумісного проживання однією сім`єю у шлюбі, відповідачка отримала 10.08.2004 року безоплатно присадибну земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,136 га за адресою АДРЕСА_1 , державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 115115 від 21.06.2007 р., виданий Комінтернівським районним відділом земельних ресурсів Комінтернівського району Одеської області. Під час сумісного проживання на вищезазначеній земельній ділянці спільними зусиллями та за сімейні кошти збудований житловий будинок загальною площею 121,8 кв. м. та гараж. Після розірвання шлюбу позивач залишився проживати у збудованому спірному будинку разом зі старшою донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач дізнався, що 22.04.2015 р. на зміну державного акта на спірну земельну ділянку відповідачка отримала Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, вищезазначену земельну ділянку та оформила її як свою приватну власність. 21.06.2017 р. відповідачка отримала свідоцтво про право власності на вищезазначені будинок та гараж. В подальшому, частину земельної ділянки за договором купівлі-продажу 28.07.2017 р. відповідачка відчужила громадянину Грузії ОСОБА_5 . Крім того, знаючи про те, що в Комінтернівському районному суді Одеської області знаходиться справа про визнання об`єктом спільної сумісної власності подружжя, приховавши ці відомості від нотаріуса, 19.09.2018 р. відповідачка здійснила відчуження спірного майна, до якого входить домоволодіння з земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на користь третьої особи ОСОБА_3 , в результаті чого було порушено право позивача користуватись житловим будинком як об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Позивач змушений був на вимогу нових власників покинути будинок, лишивши там власні речі і наразі не маючи місця для проживання. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 вересня позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як колишнього подружжя житловий будинок загальною площею 121,8 кв.м. з гаражем, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись частково з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду в частині визнання договорів купівлі-продажу майна недійсними і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги та визнати недісними договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 та договір купівлі-продажу земельної ділянки №2083 від 19.09.2018р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , видані приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских С.Б., посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 звернулась до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначено, що будинок існував ще до укладення шлюбу і ОСОБА_1 не має до нього някого відношення. Заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, послався на наступні обставини. З матеріалів справи вбачається, що з 16 жовтня 1999 року до 11 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі. В шлюбі у сторін народилося двоє дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 11.01.2012 шлюб між ними було розірвано. Місце проживання дітей визначено з матір`ю ОСОБА_2 . З матеріалів справи вбачається, що відповідно до рішення 13 сессії Красносільської сільської ради ХХIV скликання від 10 серпня 2004 року № 291-ХХIV «Про передачу громадянам в приватну власність присадибних земельних ділянок», передано в приватну власність ОСОБА_2 присадибну земельну ділянку в АДРЕСА_1 , площею 1360 кв.м. для обслуговування житлового будинку і господарчих будівель і споруд. Згідно копії витягу з рішення Красносільської сільської ради за №20 від 17.03.2015р. Красносільська сільська рада надала юридичну адресу земельній ділянці, на якій розташований спірній будинок, на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія ЯЕ№115115, виданого Красносільською сільською радою 21 червня 2007 року. Відповідно до Технічного паспорту на житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовлений станом на 18.06.2017 р. на імя ОСОБА_2 , житловий будинок розташовано на земельній ділянці загальною площею 1360 кв.м. Згідно витягу з погосподарської книги Красносільської сільської ради, книга 27, сторінка 134, особовий рахунок № НОМЕР_1 , в АДРЕСА_1 , значиться житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, який належить гр. ОСОБА_2 , рік забудови - 1990 р. Відповідно до витягу з Державного реестру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, датою формування станом на 26.06.2017р., житловий будинок загальною площею 121,8 кв.м.- літ.А, гараж- літ. Б, огорожа-№1-3 за адресою АДРЕСА_1 , розташовано на земельній ділянці кадастровий номер 5122782600:04:001:0136. Також, з матеріалів справи вбачається, що зазначену земельну ділянку було поділено, ділянці під житловим будинком присвоєно кадастровий номер 5122782600:04:001:0369. Відповідно до договору купівлі-продажу від 28.07.2017р., посвідченого державним нотаріусом Лиманської районної державної нотаріальної контори Одеської області № в реєстрі 1-430, ділянку площею 0,050 га кадастровий номер 5122782600;04:001:0368 за адресою АДРЕСА_3 , ОСОБА_7 відчужила громадянину Грузії ОСОБА_5 . В подальшому, відповідач відчужила спірний житловий будинок та земельну ділянку з кадастровим номером 5122782600:04:001:0369. Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, житловий будинок загальною площею 121,8 кв.м. - літ.А, гараж- літ. Б, огорожа-№1-3 за адресою АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 5122782600:04:001:0369 площею 0,086 га належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 2082, виданого 19.09.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских Світланою Борисівною. Також, земельна ділянка за кадастровим номером 5122782600:04:001:0369 площею 0,086 га за адресою АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 2083, виданий 19.09.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Русских Світланою Борисівною. Крім того, в матеріалах справи міститься Технічний висновок про стан несучих та огороджувальних конструкцій та встановлення дати будівництва спірного приватного житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , виготовлений експертом з обстеження будівель і споруд ОСОБА_8 , відповідно до якого технічний стан житлового будинку можна охарактеризувати як «добрий». Величина фізичного зносу будинку 15% свідчить про те, що він побудований не більше як 14-17 років назад при нормативних строках експлуатації для таких будівель 100 років. Заначено, що висновок підготовлено для подання до суду, експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Частиною 3 та 4 статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до вимог ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. За змістом частини першої статті 81 ЗК України громадяни України можуть набувати право власності на земельну ділянку шляхом приватизації за умови наявності підстав набуття права на землю, передбачених статтею 116 ЗК України. Відповідно до п.18-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7 зазначено, що за положеннями статей 81, 116 ЗК окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15. Суд першої інстанції також зазначав, що ст. 377 ЦК України передбачено, що земля є приналежністю об`єктів нерухомості і повинна «слідувати» за ними як головною річчю (об`єктом) нерухомості, а право власності на земельну ділянку при цьому стає похідним (вторинним) від права власності на нерухомість. У постанові від 12 жовтня 2016 року № 6-2225цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що норма статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. З матеріалів справи, зокрема висновку про стан несучих та огороджувальних конструкцій та встановлення дати будівництва спірного житлового будинку, величина фізичного зносу будинку 15% свідчить про те, що він побудований не більше як 14-17 років, що вказує на побудову його у період шлюбу. Доказів про те, що він побудований у інший період чи за власні кошти відповідачки в ході розгляду справи не надано, а відтак суд виходить з того, що будинок було збудовано на спільні кошти подружжя, та він має бути визнаний їх спільним майном. Таким чином, частина земельної ділянки, одержана одним із подружжя у порядку приватизації, має відходити у власність іншого із подружжя разом із частиною житлового будинку, який поділений між подружжям. Така правова позиція викладена в ухвалах ВСУ від 11.12.2013 року, від 25.02.2015 № 6- 47408св14 року, від 08.07.2015 року № 6-14279св

15. Статтею 372 ЦК України визначено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Системний аналіз цих статей з урахуванням вказаного висновку ВС України дає підстави для висновку, що поділ будинку з визначенням конкретної частки позивача 1/2, є достатньою підставою виникнення у нього права на частину земельної ділянки в розмірі 1/2. За змістом ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Згідно ч.1,2 ст.377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). У відповідності до ч.1 ст.120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про те, що оскільки житловий будинок по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін, а також, що частки у праві власності подружжя є рівними, то право власності відповідачки на 1/2 частини земельної ділянки припинилося, а позивач набув право власності на 1/2 частини земельної ділянки кадастровий номер 5122782600:04:001:0369. Згідно з ч.1 ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Згідно ч.1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Проте законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі №6-1622цс15 та постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Доказів недобросовісності ОСОБА_3 , покупця будинку та земельної ділянки, сторонами не надано. Отже, підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу № 2082 від 19.09.2018, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відсутні. Вимогу про компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна позивач не заявляв. Однак колегія суддів повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції не може з огляду на наступне. Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Така правова позиція викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) Для забезпечення правильного і швидкого вирішення спору суд з урахуванням конкретних її обставин повинен чітко вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі та інших учасників процесу. Суду необхідно також встановити осіб, які можуть брати участь у справі як співпозивачі або співвідповідачі, треті особи. Неправильне визначення фактів, які необхідно встановити для правильного вирішення спору, приводить до того, що не всі особи, прав яких безпосередньо стосуються вирішення спору, притягуються до участі у справі, що у свою чергу, приводить до ухвалення незаконних судових рішень. Встановлено, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_2 вже не була власником вказаного нерухомого майна. Власником будинку та земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 19 вересня 2018 року була ОСОБА_9 . Відповідно до статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив. Процесуальне правонаступництво це перехід процесуальних прав та обов`язків від однієї особи, яка була в процесі сторо­ною або третьою особою, до іншої особи у зв`язку з переходом до неї суб`єктивних матеріальних прав. Матеріальне правонаступництво автоматично не породжує правонаступництва в процесі. Пов`язано це з тим, що вступ у процес правонаступника-позивача залежить від його волевиявлення. Вступ у процес правонаступника-відповідача залежить від волі позивача. Процесуальне правонаступництво передбачає перед собою правонаступництво у матеріальному праві. Між неналежною стороною і належною стороною ніякої матеріально-правового зв`язку не існує. Цивільне процесуальне правонаступництво на відміну від цивільного правонаступництва може бути тільки загальним (універсальним), оскільки правонаступник повністю замінює собою право попередника у всьому об`ємі його процесуальних прав і обов`язків. Неналежна сторона не може передати свої права та обов`язки належній стороні. Таким чином, процесуальне правонаступництво це перехід процесуальних прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого, якому передує матеріальне правонаступництво, тобто перехід прав та обов`язків відносно майна від одного суб`єкта права іншому суб`єкту права, що є сингулярним правонаступництвом. Згідно з вимогами законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін або вказівку закону має наслідком правонаступництво (сингулярне правонаступництво), оскільки передбачає перехід у сукупності прав та обов`язків до правонаступника, однак є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу. Позовні вимоги та вимоги апеляційної скарги стосувались визнання спірних договорів купівлі-продажу недійсними. У разі задоволення позову рішення суду прямо впливає на права та обов`язки сторін такого правочину, а тому позивачу слід було розяснити його право на залучення до розгляду справи ОСОБА_3 як співвідповідача в порядку статті 51 ЦПК України. Таким чином, судом першої інстанції ОСОБА_3 була помилково залучена у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Більш того, суд першої інстанції не перевірив доводи ОСОБА_3 щодо капітальної перебудови будинку, який є предметом позову у вказаній цивільній справі, а також відмовився залучати докази у справі. Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справ. Розглядаючи справу, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового судового рішення по суті спору про відмову у задоволенні позову. При цьому, колегія суддів вважає, що поживач в подальшому не позбавлений права подати знову такий позов після усунення вказаних недоліків. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Апеляційний скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 вересня 2019 року скасувати У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя про поділ спільно нажитого майна відмовити. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 14 вересня 2020 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк