Постанова 4857 № 803/2408/14

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 серпня 2020 рокуЛьвівСправа № 803/2408/14 пров. № А/857/6730/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Гуляка В.В., Онишкевича Т.В., секретаря судового засідання Смолинець А.В., розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Ковальчук В.Д.), ухвалене у порядку письмового провадження в м.Луцьку 14 квітня 2020 року у справі №803/2408/14 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Міністерство юстиції України про визнання незаконним та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, В С Т А Н О В И В: 28.11.2014 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Міністерство юстиції України, просив визнати незаконними та скасувати накази МВС України від 27.10.2014 №2239 о/с «По особовому складу», УМВС України у Житомирській області від 04.11.2014 №355 о/с «По особовому складу» в частині звільнення з посади, поновити на посаді першого заступника начальника УМВС України у Житомирській області - начальника слідчого управління з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язати Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» інформацію щодо ОСОБА_1 . Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року позов задоволено частково: визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року № 2239 о/с «По особовому складу»; визнано протиправним і скасовано наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області від 04 листопада 2014 року №355 о/с «По особовому складу»; поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області - начальник слідчого управління з 04 листопада 2014 року; стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в сумі 632 005,09 грн. (шістсот тридцять дві тисячі п`ять гривень 09 коп.). Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у сумі 9 542,10 грн. (дев`ять тисяч п`ятсот сорок дві гривні 10 коп.) звернено до негайного виконання. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що метою Закону № 1682-VII є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист. Суд першої інстанції вказав, що перш ніж застосувати до позивача передбачені у Законі № 1682-VII заходи відповідальності, Міністерство внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ у Житомирській області зобов`язані були встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Суд першої інстанції зазначив, що відповідачами не надано доказів вчинення конкретно позивачем правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь, його вина у сприянні узурпації влади не доведена. Суд першої інстанції дійшов висновку, що, приймаючи оскаржувані накази про звільнення, Міністерство внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області не врахували основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. Разом з тим, вимоги про зобов`язання Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», суд вважає передчасними, оскільки такі відомості мають бути внесені (вилучені) після набрання законної сили рішення суду, тому в цій частині позовних вимог слід відмовити. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року в частині задоволення позову та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що люстраційна процедура, передбачена Законом №1682 поширюється на осіб начальницького складу, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на посадах керівного складу обласних Управлінь МВС України. Скаржник вказує, що позивач підлягав звільненню зі служби впродовж десяти днів з дня набуття чинності Законом України «Про очищення влади». Скаржник зазначає, що принцип законності при звільненні позивача дотримано. Вважає, що рішення про звільнення позивача прийнято на виконання вимог закону, права позивача не порушені. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, вказавши, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав таким належну правову оцінку, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог. В судовому засіданні представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції, представник Міністерства юстиції України апеляційну скаргу підтримав, скаржник подав клопотання про розгляд справи без участі представника. Міністерство внутрішніх справ України повноважного представника в судове засідання не забезпечило, повідомлено про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справи України з серпня 1993 року, з січня 2013 року по вересень 2014 року на посаді першого заступника начальника Управління МВС України у Волинській області - начальника слідчого управління, з вересня 2014 року - першого заступника начальника Управління МВС України у Житомирській області - начальник слідчого управління. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27.10.2014 №2239 о/с «По особовому складу» згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VІІ та пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ полковника міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника слідчого управління, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік). Наказом Управлінням Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області від 04.11.2014 №355 о/с «По особовому складу» згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VІІ та пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ полковника міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника слідчого управління, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановкою на військовий облік). Вислуга років на 03.11.2014 становить: календарна - 21 рік 03 місяці 02 дні. Підстава: наказ МВС України від 27.10.2014 №2239 о/с. Вважаючи вказані накази протиправними, такими, що підлягають скасуванню, ОСОБА_1 звернувся із позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №1682-VII), який прийнято з метою відновлення довіри до влади та створення умов для побудови нової системи органів влади у відповідності до європейських стандартів. Пунктом 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України передбачено припинення трудового договору з підстав, визначених Законом України «Про очищення влади». Відповідно до частин 1 та 2 статті 1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Відповідно до частини 3 статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною 1 статті 4 цього Закону. Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Частиною 2 статті 36 Кодексу законів про працю України встановлено, що у випадку передбаченому пунктом 7-2 особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади». Таким чином, у разі застосування до особи заборони, зазначеної в частині 3 статті 1 Закону №1682-VII, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, така особа повинна була бути звільнена відповідно до підпункту 1 пункту 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII протягом десяти днів з дня набрання чинності Законом (16.10.2014). Вказані норми щодо строків і критеріїв звільнення мають імперативний характер. Відповідна правова позиція наведена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 820/6242/15, від 02 жовтня 2019 року у справі №820/6160/15. У справі, що розглядається, судом першої інстанції установлено, що до позивача застосована так звана «автоматична люстрація», як зазначено в апеляційній скарзі, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII як до особи начальницького складу, яка у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебувала на посадах керівного складу (керівники або їх заступники) обласних управлінь МВС України. Скаржник зазначає, що ОСОБА_1 , проходив службу в органах внутрішніх справ, мав спеціальне звання «полковник міліції» та перебував на посаді першого заступника начальника Управління МВС України у Житомирській області - начальник слідчого управління. ОСОБА_1 з січня 2013 року по лютий 2014 року перебував на посаді заступника начальника територіального органу МВС України (УМВС України у Волинській області), сукупний період перебування на вказаній посаді станом на 22.02.2014 становив 1 рік та 1 місяць. Згідно з статтями 1, 7 Закону України «Про міліцію», чинний на час виникнення спірних правовідносин, міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров`я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Наказом МВС України від 02.02.2004 № 94 «Про затвердження положень про територіальні і на транспорті органи МВС України» визначено, що обласні управління МВС України є територіальними органами МВС України, які утворюються МВС України і йому підпорядковується. Таким чином, Головні управління МВС України у області є територіальними органами МВС України. Отже, підставою для видання оскаржуваних наказів стала перевірки відомостей, зазначених в особовій справі позивача, якою встановлено, що позивач, відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині 1 статті 3 Закону №1682-VII за період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав посади щодо яких встановлена заборона. Як вбачається з аналізу норм Закону №1682-VII, встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями. Водночас, парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. У зв`язку з цим застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом. Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування. Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура. 07 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону України «Про очищення влади», що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків. У цьому рішенні ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. В свою чергу, звільнення позивача проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому, факти особистої протиправної поведінки позивача не встановлено, будь-яких належних та допустимих доказів, щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, у вересні 2014 був представлений до присвоєння почесного звання України «Заслужений юрист України», як такий, що за час служби в органах внутрішніх справ зарекомендував себе професійно грамотним, ініціативним співробітником, хорошим організатором, принциповим та вольовим керівником, який є прикладом для підлеглих у ставленні до виконання службових обов`язків. Разом з тим, відсутність у Законі №1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених у статті 2 КАС України. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Так, у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ вказав на відсутність застосування індивідуального підходу під час здійснення люстраційної перевірки, що й лягло в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 3 червня 2020 року у справі №817/3431/14. У даному рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку їх діяльності з узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Отже, застосування до осіб заборон, передбачених частиною 1 статті 3 Закону №1682-VII, може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини 2 статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Тобто, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо. Тоді як недотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів та винесенні наказів про звільнення особи з посади та органів внутрішніх справ вказує на протиправність останніх. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 15 липня 2020 року у справі №813/7910/14, від 13 серпня 2020 року у справі №826/7493/15, від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14. Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані накази не відповідають критеріям правомірності, наведеним у статті 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому суд апеляційної інстанції вважає вірними висновки суду першої інстанції, що такі підлягають скасуванню як протиправні. За сталою практикою ЄСПЛ поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 «C. проти Бельгії» від 7 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. пункт 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63, 64 рішення у справі «A. проти Норвегії» від 9 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)). Винесення оскаржуваних наказів не може вважатись також необхідним у демократичному суспільстві та створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України, якою встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Так, скасування наказів про звільнення позивача, відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України є підставою для поновлення позивача на попередній роботі - на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області - начальник слідчого управління з 04 листопада 2014 року. Згідно із правовим висновком зазначеним у постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку. Судом першої інстанції відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, на підставі довідки про доходи від 10 лютого2020 року №426/29 здійснено розрахунок грошового ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу, розмір якого скаржник не заперечує. Оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові, то в силу приписів статті 308 КАС України рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви протиправності наказів про звільнення позивача з посади, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Керуючись статтями 229, 241, 243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року у справі №803/2408/14 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Т. І. Шинкар судді В. В. Гуляк Т. В. Онишкевич Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 07.09.2020 згідно з ч.3 ст.321 КАС України