Постанова 4857 № 807/3589/14

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2021 рокуЛьвівСправа № 807/3589/14 пров. № А/857/4006/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії : головуючого судді: Гуляка В.В. суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й. за участі секретаря судового засідання: Вовка А.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 січня 2021 року (в складі колегії суддів: головуючий суддя Микуляк П.П., судді: Ващилін Р.О., Скраль Т.В., час ухвалення 15:54 год., місце ухвалення м.Ужгород, дата складання повного тексту 02.02.2021р.), в адміністративній справі №807/3589/14 за позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, Міністерства внутрішніх справ України, про визнання протиправними і скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановив: У листопаді 2014 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідачів УМВС України в Закарпатській області, МВС України, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просив: 1) визнати протиправним та скасувати накази МВС України від 28.10.2014 року №2253 та Управління МВС України в Закарпатській області від 03.11.2014 року №219о/с; 2) зобов`язати поновити на посаді начальника штабу Управління МВС України у Закарпатській області ОСОБА_1 з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відповідач МВС України подав до суду першої інстанції заперечення на адміністративний позов, у якому зазначив, що позивач не надав суду доказів порушення МВС норм законодавства під час вчинення дій щодо його звільнення з органів внутрішніх справ, а також існування правових підстав для зміни підстав звільнення позивача зі служби. Просив в задоволенні позову відмовити повністю. Відповідач УМВС України в Закарпатській області в суді першої інстанції позовних вимог не визнав, подав відзив на позовну заяву. Просив відмовити у задоволенні позовної заяви. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 29.05.2015 року провадження у даній справі було зупинено до вирішення Конституційним Судом України конституційної справи за зверненням Верховного Суду України, 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень Закону України "Про очищення влади" - до набрання відповідним рішенням законної сили. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 року з метою забезпечення розгляду справи в межах розумного строку та реалізації права позивача на доступ до правосуддя поновлено провадження в адміністративній справі. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12.01.2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України "по особовому складу" №2253о/с від 28 жовтня 2014 року, в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області. Визнано протиправним та скасовано наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області "по особовому складу" №219о/с від 03.11.2014 року, в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області з 28 жовтня 2014 року. Стягнуто із Управління МВС України в Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 жовтня 2014 року по 12 січня 2021 року в розмірі 633115,14 грн.. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області та стягнення із Управління МВС України в Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 8555,64 грн. - звернено до негайного виконання. З цим рішенням суду першої інстанції від 12.01.2020 року не погодився відповідач УМВС України в Закарпатській області та оскаржив його в апеляційному порядку. В обґрунтування апеляційних вимог апелянт УМВС України в Закарпатській області зазначає, що процедура люстрації, передбачена Законом України Про очищення влади поширюється на осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на посадах керівного складу (керівники або їх заступники) обласних Головних управлінь (Управлінь) МВС України. Пункт 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону Про очищення влади зобов`язує керівника органу, до повноважень якого належить звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб видати накази про їх звільнення. Процедура люстрації, передбачена Законом України «Про очищення влади», поширюється на осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на посадах керівного складу (керівники або їх заступники) обласних Головних управлінь (Управлінь) МВС України. Вивченням особової справи позивача встановлено, що у період з лютого 2010 року по липень 2011 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на керівній посаді, а саме заступника начальника Управління МВС України у Закарпатській області. Тобто, позивач перебував на посаді заступника керівника територіального органу МВС України. Період перебування становив один рік та п`ять місяців. Обмеження права позивача обіймати посаду здійснено відповідно до вимог Закону №1682-VІІ, конституційність положень якого станом на час розгляду справи не спростована Конституційним судом України. За результатами апеляційного розгляду апелянт УМВС України в Закарпатській області просить оскаржене рішення суду від 12.01.2021 скасувати, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог повністю. Позивач ОСОБА_1 подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу УМВС України в Закарпатській області, у якому зазначив, що оскаржене рішення суду прийнято з повним з`ясуванням обставин справи, без порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду першої інстанції від 12.01.2021 року залишити без змін. У засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з`явились, явку повноважних представників не забезпечили, жодних заяв чи клопотань щодо відкладення розгляду справи не подавали, хоча належним чином усі були повідомленні про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до статті 313 КАС України суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість апеляційного розгляду справи у відсутності сторін (їх представників). Згідно з ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції від 12.01.2021 року, вважає, що дану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з урахуванням наступного. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 з грудня 2005 року по липень 2011 року проходив службу в органах внутрішніх справ, на посаді заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області - начальника штабу. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 жовтня 2014 року №2253о/с "По особовому складу" згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014р. №1682-VІІ та підпункту 62"а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1 (С-986496), начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області (а.с. 7). Наказом Управління МВС в Закарпатській області №219о/с від 03 листопада 2014 року "По особовому складу" про оголошення наказу МВС України від 28 жовтня 2014 року №2253о/с, згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014р. №1682-VІІ та підпункту 62"а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1 (С-986496), начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області, з 28 жовтня 2014 року (а.с. 8). Не погоджуючись із таким звільненням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із встановленого відповідачем порушень законодавства під час звільнення позивача ОСОБА_2 та безпідставність застосування до позивача положень Закону України Про очищення влади, незастосування Управління МВС у Закарпатській області жодного правового інструментарію для доведення вини ОСОБА_2 у діях, викорінення яких ставиться за мету у вказаному Законі, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваних наказів з необхідністю їх скасування і поновлення позивача на посаді, з якої такий був звільнений. Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Частина 2 статті 2 КАС України передбачає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Вирішуючи спірні правовідносини, суд застосовує законодавство України, чинне на час виникнення вказаних правовідносин. Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відносини щодо звільненням з публічної служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та/або коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Відповідно до п.6 ч.1 ст.5-1 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з п.7-2 ст.36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є, зокрема, підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади». Закон України «Про очищення влади» №1682-VII від 16 вересня 2014 року, який набрав чинності 16 жовтня 2014 року, визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні. У частині першій статті 1 цього Закону України «Про очищення влади» визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Відповідно до частини другої статті 1 цього Закону, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Згідно з частиною третьою статті 1 вказаного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Отже, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» та, відповідно, процедура звільнення за нормами пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, може бути застосована у відношенні до особи, яка відповідає наступним критеріям: - обіймала посаду (посади), перелік яких наведено вище, у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року; - сукупний строк обіймання такої посади складає не менше одного року. Водночас, судом першої інстанції вірно враховано, що положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника СБУ на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Тобто, люстрація застосовується до осіб, які, перебували (перебувають) на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади». Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку. Аналіз норм міжнародного права та положень національного законодавства дають підстави для висновку про те, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч.2 ст.38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку. Заборона перебування на посадах, визначених в ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч.2 ст.1 Закону України «Про очищення влади»), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ст.61 Конституції України. Положення п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст.3 Закону України «Про очищення влади», мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст.1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. При застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Водночас, без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження, Законом «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Колегія суддів апеляційного суду також зазначає, що питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України. На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону. На момент розгляду судом цієї адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено. Розглядаючи даний адміністративний спір, слід також зазначити, що у проміжному Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62). Також, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, що була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 8, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Втручання згідно з вимогами буде вважатись «необхідним у демократичному суспільстві» для законної мети, якщо воно відповідає «нагальній соціальній потребі», і, зокрема, якщо воно пропорційне законній меті, що переслідується. Судом першої інстанції також вірно враховано, що Європейський Суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» від 19 жовтня 2019 року щодо спірних правовідносин. У даному рішенні Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Ключовим у позиції ЄСПЛ зазначено, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_5 . Отже, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і тому ЄСПЛ у визнав порушення ст.8 Конвенції щодо всіх заявників. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі Конвенція), що була ратифікована Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує у статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі Матиєк проти Польщі). У рішенні по справі Турек (Turek) проти Словаччини (люстрація) від 14.02.2006 №57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. пункт 115 вказаного рішення). У пункті 64 проміжного Висновку від 16.12.2014 №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України Про очищення влади (Закону Про люстрацію) Венеціанська комісія констатувала: Закон Про люстрацію не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів. Крім того, Венеціанська комісія зауважила: Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це (пункт 62). Отже, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. Тобто, вина позивача повинна бути доведена відповідачами у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Із матеріалів розглядуваної адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 видно, що спірними наказами МВС України від 28 жовтня 2014 року №2253о/с "По особовому складу" та УМВС в Закарпатській області №219о/с від 03 листопада 2014 року "По особовому складу" про оголошення наказу МВС України від 28 жовтня 2014 року №2253о/с на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014р. №1682-VІІ та підпункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1 (С-986496), начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області, з 28 жовтня 2014 року. Згідно доводів відповідачів, прийняття таких наказів базується виключно на відомостях, наявних в матеріалах особової справи ОСОБА_1 , оскільки позивач в період з лютого 2010 року по липень 2011 року, перебуваючи на начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області, підпадав під дію заборони, встановленої ч.3 ст.1 та ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади», без доведення факту індивідуальної вини. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в тому, що спірні накази МВС України від 28 жовтня 2014 року № 2253 о/с "По особовому складу" та УМВС в Закарпатській області № 219 о/с від 03 листопада 2014 року "По особовому складу" про оголошення наказу МВС України від 28 жовтня 2014 року № 2253 о/с в частині звільнення позивача з посади не можуть бути визнані правомірними та такими, що прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, і, як наслідок, порушують закріплені Конституцією права позивача та підлягають скасуванню. Судом з`ясовано, що звільнення ОСОБА_1 із займаної посади також відбулося без дотримання принципів верховенства права, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, як основних принципів очищення влади, декларованих ч.2 ст.1 Закону, без дослідження фактів його особистої протиправної поведінки та причетності до будь-яких порушень прав і свобод людини чи підтримання антидемократичних заходів, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 . Таке рішення ґрунтувалося виключно на факті обіймання позивачем протягом більше 1 року посади, передбаченої п.8 ч.1 ст.3 Закону. З огляду на вищенаведене, оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , з точки зору легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд першої інстанції правильно вважав їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві, а тому дійшов висновку, що оскаржені накази не відповідають критеріям правомірності, наведеним у ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, винесені без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване ці рішення, та становлять непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції. Доводи апеляційної скарги висновків суду в цій частині не спростовують. Відносно позовної вимоги щодо поновлення позивача на посаді, то суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, оскільки права позивача були порушені, то вони підлягають відновленню шляхом скасування оскаржених наказів та поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про поновлення позивача на попередній посаді начальника штабу Управління МВС України в Закарпатській області з 28.10.2014 року. Поновлюючи позивача на посаді, суд одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100). Відповідно до абз.3 п.2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно абз.3 п.3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. З наявної у матеріалах справи довідки УМВС України у Закарпатській області №1062/106/5-2019 від 18.10.2019 р. (а.с. 106) видно, що заробітна плата ОСОБА_2 за останні 2 календарні місяці роботи складала: за серпень 2014 року 8555,64 грн.; за вересень 2014 8555,64 грн.. Загальна кількість робочих днів за період вимушеного прогулу з 28 жовтня 2014 року по 12 січня 2021 року складає 1554 дні, а загальна сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в зазначений період, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає 633115,14 грн.. Судом першої інстанції визначено, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 633115,14 грн.. Оскільки позивача було звільнено з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову про стягнення з УМВСУ в Закарпатській області на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 633115,14 грн.. При цьому, колегія суддів апеляційного суду враховує, що відповідач УМВСУ в Закарпатській області в апеляційній скарзі не наводить обґрунтувань в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не оспорюючи правильність наведених судом першої інстанції розрахунків середнього заробітку позивача за період вимушеного прогулу. Також апелянт не оспорює висновку суду першої інстанції щодо стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу саме із відповідача УМВСУ в Закарпатській області, де проводилось нарахування і виплачувалась заробітна плата позивачу в період проходження публічної служби, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції не являється предметом апеляційної перевірки. Відповідно до частини першої ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об`єктивно встановлено обставини справи, оскаржене рішення суду від 12.01.2021 року винесене з дотриманням норм матеріального права та процесуального права, а тому немає підстав для його скасування. Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд постановив: Апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області залишити без задоволення. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 січня 2021 року в адміністративній справі №807/3589/14 за позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними і скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя В. В. Гуляк судді Н. В. Ільчишин Р. Й. Коваль Повний текст постанови суду складено 24.06.2021 року