Постанова Чернівецький апеляційний суд № 715/2690/19

_____ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 вересня 2020 року м. Чернівці Справа № 715/2690/19 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Владичана А.І., Кулянди М.І. секретар Чубрей І.І. позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2020 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Маковійчук Ю.В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом. Позивачка просила: -усунути перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування зазначеним житловим будинком; -усунути перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного житлового будинку. Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що вона є власником вищевказаного житлового будинку. Відповідач є її колишнім чоловіком. 8 вересня 2017 року рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області шлюб між сторонами було розірвано. Позивач заперечує проти проживання відповідача у належному їй на праві власності житловому будинку, оскільки це порушує її права як власника на повноцінне користування такою власністю. Відповідач не несе витрат по утриманню будинку, систематично порушує правила співжиття. Відповідач має у власності інший житловий будинок. За таких обставин, відповідач має бути визнаний у судовому порядку таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселений із нього. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного житлового будинку. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки власником житлового будинку є позивачка, а відповідач після розірвання шлюбу з позивачкою не є членом її сім`ї та користується вказаним будинком без достатньої правової підстави, чим порушуються права останньої на користування та розпорядження належним їй майном, наявні правові підстави для задоволення позову. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційний скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити в позові в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права. Під час його проживання з позивачкою у спірному житловому будинку, стан вказаного будинку значно покращився. Суд першої інстанції розглянув дану справу без участі відповідача та його представника, не взявши до уваги клопотання останнього про відкладення розгляду справи через загрозу інфікування коронавірусною інфекцією. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , подала відзив на апеляційну скаргу. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилається на те, що судове рішення є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги безпідставними. Вона, як власник житлового будинку, може вчиняти щодо нього будь-якій дії, які не суперечать закону. Відповідач не надав жодних доказів на підтвердження здійснення ним покращень спірного житлового будинку.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину НОМЕР_1 від 14 листопада 2007 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно № 189386958 від 19 листопада 2019 року (а.с.13). Відповідач після реєстрації шлюбу із позивачкою вселився у вказаний житловий будинок у 1995 році, що підтверджується актом про свідчення щодо місця проживання Чагорської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області № 162 від 6 лютого 2020 року (а.с.41). Згідно довідки Чагорської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області № 2590 від 18 листопада 2019 року в житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.14). Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 8 вересня 2017 року шлюб між сторонами було розірвано (а.с.15). Відповідач ОСОБА_2 є власником житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно № 189390112 від 19 листопада 2019 року. Підстава виникнення права власності - договір дарування ВМВ/092022 від 16 лютого 2009 року (а.с.18). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Як вбачається із позовної заяви ОСОБА_1 , свої вимоги остання обґрунтовувала тим, що ОСОБА_2 після розірвання шлюбу із нею не є членом її сім`ї, а тому втратив право користування спірним житлом та порушенням відповідачем правил співжиття. Суд апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про можливість виселення відповідача зі спірного житлового приміщення, виходячи з наступного. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема нормами статей 16, 386, 391 ЦК України. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною 1 статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ЦК України, відповідно до статті 405 якого члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Згідно з частиною 2 статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Виселення (позбавлення права на житло) є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення (позбавлення права на житло) предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК України підстави для позбавлення права на житло. Разом з тим, відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом. Виходячи зі змісту наведених норм права і встановлених у справі обставин, а саме те, що відповідач з 1995 року постійно проживав у квартирі позивачки, у встановленому законом порядку вселився туди як член сім`ї власниці під час перебування з нею у зареєстрованому шлюбі, набув право користування спірним житловим приміщенням та зареєстрував своє місце проживання за згодою власниці житлового будинку, апеляційний суд дійшов висновку про те, що припинення сімейних відносин між позивачем та відповідачем не є підставою для припинення права проживання відповідача у будинку позивачки. Помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що на дані правовідносини не поширюються положення статей 405 ЦК України та 156 ЖК України, оскільки саме вказані норми регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку припинення з ним сімейних відносин. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 215/2500/17. Відповідно до статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною 1 статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Згідно зі статтею 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Для застосування правила цієї статті необхідна одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Апеляційний суд при вирішенні цього спору виходить з того, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо. Позивачка не надала суду доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачем правил співжиття та застосовування до нього належних заходів попередження або громадського впливу. Протокол огляду місця події Глибоцького відділення поліції Сторожинецького ВП ГУНП від 12 листопада 2019 року, на який посилається позивачка як доказ чинення відповідачем перешкод у користуванні ОСОБА_1 належним їй нерухомим майном, містить лише опис житлового будинку по АДРЕСА_1 , проте жодним чином не підтверджує систематичного порушення ним правил співжиття. Також не може бути підтвердженням того, що відповідачем чиняться позивачці перешкоди у користуванні її майном та вважатися безумовною підставою для виселення відповідача із вказаного житла і сам по собі факт проживання відповідача у спірному житловому будинку. Крім того, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки та не врахував того, що з моменту вселення відповідача до спірного житлового приміщення пройшло більше двадцяти років, він був належним чином зареєстрований у спірному житлі та протягом усього часу добросовісно користувався ним, що позивачем не спростовано. Отже, оцінюючи позов за його підставами, якими є припинення сімейних відносин та порушення правил статті 116 ЖК Української РСР, як підстави для виселення відповідача з будинку, апеляційний суд констатує, що припинення сімейних відносин з власником будинку не є підставою для виселення з цього житла за правилами статті 156 ЖК Української РСР. За іншою підставою позову апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позивачкою усіх умов, необхідних для застосування статті 116 ЖК Української РСР. Наведене є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову про виселення відповідача зі спірного житла. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 25 червня 2020 року у справі 305/1330/16-ц. Доводи позовної заяви про те, що власник майна може вимагати усунення порушення свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним, є правильними. Однак визначальним для захисту права власності є існування перешкод з боку відповідача у користуванні власником своєю власністю, наявність яких в цій справі позивачем не доведена. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 13 серпня 2020 року у справі № 175/2764/17. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у 1 частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Вказане свідчить про те, що особа вправі сподіватися, що її право користування житловим приміщенням буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що у контексті підстав для виселення відповідача, з яким позивачка проживала у зареєстрованому шлюбі та який з 1995 року за згодою власниці будинку зареєстрований у спірному будинку та користувався ним, необхідність і пропорційність такого заходу, який є крайньою формою втручання у право особи на користування житлом, позивачкою не доведені. Такий висновок апеляційного суду узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та Верховним Судом у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 534/997/18. Також апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що судом першої інстанції при ухваленні рішення у даній справі, не було вирішено вимогу позивачки про усунення перешкод в користуванні майном шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житловим будинком. Відповідно до частини 1 статті 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. За таких обставин, позивачка не позбавлена права звернутися до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення у даній справі у разі не вирішення судом її певної позовної вимоги. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаного житлового будинку з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. Як вбачається з квитанцій № 0.0.1753018259.1 від 30 червня 2020 року та № 0.0.1770293737.1 від 16 липня 2020 року ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в розмірі 1152 гривень 60 копійок (660 +492,60=1152,60)(а.с.80,90). Отже з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1152 гривні 60 копійок. Керуючись статтями 367,368,374,376,381,382 ЦПК України,суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаного житлового будинку скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1152 (одну тисячу сто п`ятдесят дві) гривні 60 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 4 вересня 2020 року Головуючий О.О. Одинак Судді: А.І. Владичан М.І. Кулянда