Ухвала КАС ВС № 9901/205/20

УХВАЛА 02 вересня 2020 року Київ справа №9901/205/20 адміністративне провадження №П/9901/205/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В.М., суддів: Губської О.А., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції, про визнання рішень негативними заходами впливу стосовно викривача корупційного злочину, визнання протиправною бездіяльності та стягнення моральної шкоди, УСТАНОВИВ: 03 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовною заявою до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), у якому просить: - визнати негативними заходами впливу стосовно викривача корупційного злочину рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 23 травня 2018 року № 1467/3дп/15-18 та ВРП від 02 серпня 2018 року № 2485/0/15-18, якими суддю Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_1 у порушення вимог статті 53 Закону України «Про запобігання корупції» у редакції від 03 серпня 2017 року було притягнуто до дисциплінарної відповідальності із застосуванням до неї стягнення у виді догани з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; - визнати протиправною бездіяльність ВРП щодо невжиття заходів, передбачених частиною першою статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», в порядку забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя з метою усунення порушень норм статті 53 Закону України «Про запобігання корупції» у редакції від 03 серпня 2017 року, допущених головою Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_2 стосовно судді цього ж суду ОСОБА_1 , як викривача корупційного злочину; - стягнути з ВРП на користь судді Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_1 моральну шкоду за піддання її загрозі вжиття негативних заходів впливу та за вжиття до неї негативних заходів впливу, розмір якої буде визначений після проведення судово-психологічної експертизи. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без руху з підстав її невідповідності вимогам статей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а позивачу надано строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення вказаних у ній недоліків. Зокрема, позивачу запропоновано усунути недоліки позовної заяви шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду та докази поважності причин його пропуску. На виконання вимог ухвали Верховного Суду від 10 серпня 2020 року позивач надіслала заяву про усунення недоліків позовної заяви. Так, у заяві від 25 серпня 2020 року позивач вказує про те, що Верховний Суд не врахував аргументи позовної заяви про те, що остаточне скасування рішення Дисциплінарної палати ВРП від 23 травня 2018 року № 1467/3дп/15-18 про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності відбулося в результаті прийняття ВРП рішення від 06 лютого 2020 року № 320/0/15-20, а тому лише тоді стосовно позивача завершилася дія протиправних рішень відповідача та виникли підстави для звернення до суду з позовом про визнання дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень порушенням вимог Закону України «Про запобігання корупції» щодо захисту прав викривача та відшкодування моральної шкоди. До того ж, даний позов ОСОБА_1 стосується не тільки визнання негативними заходами впливу стосовно викривача корупційного злочину рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 23 травня 2018 року №1467/3дп/15-18 та ВРП від 02 серпня 2018 року №2485/0/15-18, але й визнання протиправною бездіяльності ВРП з невжиття заходів, передбачених частиною першою статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» в порядку забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя. Імовірність вказаних дій з боку ВРП - у цілковитій відповідності до вимог зазначених законів та з урахуванням неодноразових клопотань і звернень позивача - зберігалася аж до моменту винесення відповідачем рішення від 06 лютого 2020 року № 320/0/15-20. З огляду на викладене позивач вважає, що покладати на неї провину за те, що вона нібито не звернулася вчасно за захистом своїх прав, та відмовити у відкритті провадження на підставі пропуску строку звернення до адміністративного суду, буде рівнозначним відмові в доступі до правосуддя та фактично перетворить на ілюзорне право позивача на судовий захист, а державні гарантії - на фікцію. В аспекті зазначеного ОСОБА_1 просить поновити строк звернення до адміністративного суду та відкрити провадження у даній справі. Проаналізувавши зміст наведених пояснень позивача, Суд дійшов висновку, що ним не виконано вимоги ухвали від 10 серпня 2020 року про залишення позовної заяви без руху, заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду не подано та доказів поважності причин його пропуску не наведено. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Положеннями частини першої статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина третя статті 6 КАС України). Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно із частиною п`ятою цієї статті, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. При цьому пунктом 17 частини першої статті 4 КАС визначено, що публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (№ 20347/03) зазначив, що право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності (пункт 35). У пункті 41 рішення «Пономарьов проти України» (№ 3236/03) ЄСПЛ вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Як установлено судом із позовної заяви та доданих до неї матеріалів, Указом Президента України від 16 квітня 2010 року № 544/2010 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Октябрського районного суду міста Полтави строком на п`ять років. За подіями, які мали місце у 2014-2015 роках вона виступила викривачем корупційного злочину - повідомила правоохоронні органи про пропозицію їй отримати неправомірну вигоду за винесення судового рішення в інтересах міського голови ОСОБА_3 . Відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про запобігання корупції» (у редакції від 03 серпня 2017 року) особа, яка надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривач), - особа, яка за наявності обґрунтованого переконання, що інформація є достовірною, повідомляє про порушення вимог цього Закону іншою особою. Згідно із частиною третьою зазначеної статті, особа або член її сім`ї не може бути звільнена чи примушена до звільнення, притягнута до дисциплінарної відповідальності чи піддана з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) або загрозі таких заходів впливу у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог цього Закону іншою особою . Отже, з моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває певний імунітет, зокрема щодо застосування до нього негативних заходів впливу. Такими заходами негативного впливу ОСОБА_1 вважає вищезазначені рішення ВРП та її Дисциплінарної палати. Так, 23 травня 2018 року Третя Дисциплінарна палата ВРП прийняла рішення № 1467/3дп/15-18, яким притягнула суддю Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосувала до неї дисциплінарне стягнення у виді догани з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця. Рішенням від 02 серпня 2018 року №2485/0/15-18 ВРП залишила без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 23 травня 2018 року. Ураховуючи, що на момент прийняття ВРП та її Дисциплінарною палатою вищезазначених рішень ОСОБА_1 набула статусу викривача в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» та, відповідно, здобула відповідний імунітет, то саме з цього часу у неї й виникло право звернення до суду з позовом про визнання рішень ВРП негативними заходами впливу стосовно неї, як викривача корупційного злочину. Проте з даним позовом ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду лише у серпні 2020 року, тобто з пропуском визначеного процесуальним законом шестимісячного строку. Суд не вбачає обґрунтованості в доводах позивача про те, що підстави звернення до адміністративного суду з даним позовом виникли у нього лише після прийняття ВРП остаточного рішення від 06 лютого 2020 року № 320/0/15-20 про скасування рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 23 травня 2018 року № 1467/3дп/15-18 про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, оскільки після скасування указаних вище рішень ВРП та її дисциплінарного органу, позивач не припинила вважати їх заходами негативного впливу стосовно неї, як викривача корупційного злочину. Одночасно з цим, у позовній заяві ОСОБА_1 зазначила про те, що неодноразово протягом 2017-2018 років зверталася до ВРП із заявами, в яких повідомляла про те, що виступила викривачем корупційного злочину - повідомила правоохоронні органи про пропозицію їй отримати неправомірну вигоду за винесення судового рішення в інтересах міського голови ОСОБА_3 і саме за це зазнає негативних заходів впливу з боку голови Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_2 , що є порушенням статті 53 Закону України «Про запобігання корупції», яка гарантує державний захист викривачів. Крім того, позивач вказує про те, що ще раніше у 2016- 2017 роках до голови ВРП ОСОБА_4 зверталися народні депутати України ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо забезпечення незалежності судді Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_1 , як викривача корупційного злочину. Водночас, відповідач не вжив заходів, передбачених частиною першою статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», у порядку забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя з метою усунення порушень норм статті 53 Закону України «Про запобігання корупції» у редакції від 03 серпня 2017 року, допущених головою Октябрського районного суду міста Полтави ОСОБА_2 стосовно судді цього ж суду ОСОБА_1 , як викривача корупційного злочину. З наведених у позовній заяві обставин слідує, що про невжиття ВРП заходів, передбачених частиною першою статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», позивач був обізнаний ще з 2016 року та щонайменше протягом 2017- 2018 року. Проте до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 звернулася лише у серпні 2020 року, тобто поза межами визначеного процесуальним законом строку. Водночас, необхідно зауважити про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо невжиття ВРП заходів, передбачених частиною першою статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», безпосередньо пов`язані з проходженням нею публічної служби на посаді судді. Частина п`ята статті 122 КАС України є спеціальною нормою у розв`язанні спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Такий строк зумовлений характером зазначеної категорії спорів, оскільки особа, яка вважає, що її права при прийнятті на публічну службу, проходженні чи звільненні з публічної служби було порушено, та зацікавлена у їх поновленні, повинна звернутися до суду у порівняно більш стислі строки, ніж на загальних підставах. На підставі викладеного Верховний Суд вважає, що позивачем пропущений як загальний - шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, так і спеціальний - місячний строк, який поширюється на спори щодо проходження особами публічної служби. Суд наголошує, що причина пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Водночас навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», пункт 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб. Суд звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Також Суд вважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин. У пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі «Мушта проти України» ЄСПЛ нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть звужувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України», заява № 23436/03, пункти 22- 23). Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. Ураховуючи викладене, Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не наведено поважних підстав, які б унеможливили звернення її до суду в межах встановленого КАС строку, а обставини, на які вона посилається, не свідчать про існування будь-яких перешкод у реалізації нею свого права на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів. За приписами частини другої статті 123 КАС України, якщо заяву не буде подано у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Оскільки вказані позивачем підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду є неповажними, Суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви. Керуючись статтями 123, 169, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, УХВАЛИВ:

1. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про поновлення строку для звернення до суду з адміністративним позовом.

2. Повернути ОСОБА_1 позовну заяву разом із усіма доданими до неї матеріалами.

3. Копію ухвали про повернення позовної заяви надіслати особі, яка подала позовну заяву. Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до суду в порядку, встановленому законом. Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її підписання та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження. ........................... ........................... ........................... ........................... ........................... В.М. Соколов О.А. Губська Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк О.В. Калашнікова , Судді Верховного Суду