Постанова 4855 № 640/7925/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7925/19 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 вересня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Собківа Я.М., суддів: Земляної Г.В., Коротких А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Сомалі ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИВ: Громадянин Сомалі ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 155 від 12.10.2018 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 19-19 від 19.02.2019 року про відхилення скарги на рішення УДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сомалі ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 березня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення окружним адміністративним судом норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. На адресу Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від Державної міграційної служби України, в якому відповідач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Марка, Сомалі. Віросповідання - іслам, освіта - початкова, громадян Сомалі, неодружений, документи, що посвідчують особу - відсутні. До України прибув нелегально 14.08.2018 року автомобільним сполученням з території Російської Федерації. 25 вересня 2018 року позивач звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління Державної міграційної служби у Київській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначив побоювання зазнати переслідувань з боку представників терористичного угрупування «Аль-Шабаб». Позивач покинув країну громадянської належності 12.05.2018 року та прибув до Турецької Республіка, де за захистом не звертався. Потім попрямував до Російської Федерації, де звернувся в міграційну службу, в якій, з його слів, йому відмовили. 23 жовтня 2018 року позивач отримав повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 155 від 12.10.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу №359 від 12.10.2018 року. Підставою зазначеної відмови було зазначено необґрунтованість заяви позивача, а саме: відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювань застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність повноваження чи покарання. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем було подано скаргу в Державну міграційну службу України на рішення управління, за результатом розгляду якої позивачем було отримано Повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 22 від 28.02.2019 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення №19-19 від 19.02.2019 про відхилення скарги на рішення Управління ДМС України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з відповідним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні. Статтею 8 Закону визначено порядок попереднього розгляду заяв. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Як було встановлено раніше та вбачається з матеріалів справи, Позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку відповідача, який підтверджено оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами суду першої інстанції, що заява Позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення. Так, як вбачається із відомостей анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач до України прибув нелегально 14.08.2018 року з території Російської Федерації автомобільним сполученням. Як стверджує позивач, він покинув країну громадянської незалежності легально 12.05.2018 року та прибув до Турецької Республіки (термін перебування - 1 місяць), але не звертався за захистом. В подальшому, позивач попрямував до Російської Федерації, де звернувся в міграційну службу за захистом, в якій, як ним зазначено, йому відмовили. При зверненні до УДМС в Київській області за захистом, позивач зазначав про побоювання зазнати переслідувань з боку представників терористичного угрупування «Аль-Шабаб», а саме через те, що він відмовився воювати на їх боці. В свою чергу, відповідачі вказують про суттєві розбіжності в описі вказаних подій з боку позивача, що на думку відповідачів, надають підстави вважати історію переслідування очевидно неправдоподібною. Задокументовані докази наявності переслідувань в країні громадянської належності та країні постійного проживання у позивача відсутні. На запитання: «Ви були членом політичної партії, громадської організації та чи брали участь в будь-яких акціях та будь-яких інших заходах політичного змісту, чи зазнавали переслідувань за ознаками раси, релігії, національності?», відповідь: «Ні та не зазнавав» Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Крім того, висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні позивача до країни громадянської належності. Крім того, встановлено, що будь-якої інформації про переслідування його рідних чи іншу небезпеку для їх життя чи здоров`я матеріали особової справи позивача не містять. Разом з цим слід зазначити, що позивач безперешкодно залишив країну походження, прямуючи до Турецької Республіки. В Турецькій Республіці перебував протягом місяця, де міг в установленому порядку звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що вкотре ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні походження. Також, не підтверджено факт звернення за захистом в Російській Федерації. Окрім цього, слід зазначити, що Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок. Посилання позивача на безпекову ситуацію в країні та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справа № 807/373/16 вказав, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати самостійною підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни походження особі буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Водночас, доводи позивача про реальний обґрунтований ризик зазнати в країні походження жорстокого та принижуючого поводження, не знайшли свого підтвердження в суді першої та апеляційної інстанціях. Враховуючи вищенаведене, судом апеляційної інстанції не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. На основі всебічного дослідження матеріалів особової справи громадянина Сомалі можна зазначити, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства). Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. Іноземець не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Відносно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Громадянина Сомалі ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач Собків Я.М. Суддя Земляна Г.В. Суддя Коротких А.Ю.