Постанова 4855 № 640/10283/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10283/19 Суддя (судді) першої інстанції: Шулежко В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Бараненка І.І., суддів: Бабенка К.А., Губської Л.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 - адвоката Журко Олександри Сергіївни на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2019 року за позовом громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИВ: В червні 2019 громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач, ДМС України) з вимогами: - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 08.02.2019 № 28-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 ; - зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено повністю. В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2019 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зокрема, апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправомірно поклав обов`язок доказування на позивача та дійшов помилкового висновку про безпідставність та необґрунтованість його позовних вимог, оскільки відповідно до приписів Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) обов`язок доказування правомірності оскаржуваних рішень покладається на суб`єктів владних повноважень, який відповідачем не був виконаний. Наголошує, що пояснення заявника є доказом, який відповідач має спростовувати у випадку наявності сумнівів. Також, представник позивача стверджує про те, що судом першої інстанції було не повно встановлено обставини, що мають значення для справи, а саме не досліджено інформацію про країну походження позивача тощо. За наведених обставин, позивач вважає, що Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов помилкового висновку про відсутність небезпеки для позивача у країні його походження. Відзиву на апеляційну скаргу та пояснень від відповідача та третьої особи не надійшло. Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 КАС України розглядає справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача та, перевіривши доводи апеляції наявними у матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повідомив, що він є громадянином Федеративної Республіки Сомалі, місце народження ОСОБА_2 , м. Джидда, місце проживання Сомалі, м. Баріре . До 2013 року позивач проживав разом із сім`єю в Саудівській Аравії, м. Джидда, в подальшому переїхав до Сомалі, за віросповіданням - мусульманин, національність - сомалієць. Згідно відомостей анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, країну постійного проживання позивач покинув 25.06.2018 літаком. Маршрут пролягав через Королівство ОСОБА_2 , де він перебував 2 дні, та Російську Федерацію, де він перебував 25 днів. До України потрапив нелегально 10.08.2018 автомобілем. 21 вересня 2018 року позивач звернувся до УДМС України у Вінницькій області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вимог заяви посилається на те, що з причин обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабаб», представники якого хотіли його завербувати, був вимушений покинути Федеративну Республіку Сомалі та шукати захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 18.02.2019 № 28-19 відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до Висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складеного 11.01.2019 за результатами розгляду справи ОСОБА_1 , затвердженого т.в.о. начальника УДМС у Вінницькій області, позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь, гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Вважаючи рішення щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, необґрунтованими та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з цим адміністративним позовом до суду. Перевіривши доводи апеляційної скарги наявними у справі матеріалами, повноту встановлення судом обставин, що мають значення для справи, правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія зазначає наступне. Приписами ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження. Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви Ради ЄС 2011/95/EU серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів. Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться в пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (правова дефініція "особа, яка потребує додаткового захисту"). Відповідно до частини першої та другої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Відповідно до частини 7 вищезазначеної статті до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Частиною 1 статті 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва УВКБ ООН визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. При цьому вбачається, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не містить посилання, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Стаття 6 Закону № 3671-VI передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Матеріалами справи підтверджується, що позивач нелегально прибув в Україну 10.08.2018 з території Російської Федерації. При цьому, до міграційного органу із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся лише 21.09.2018. Зі змісту цієї заяви вбачається, що позивач вимушений був покинути країну свого походження - Сомалі через загрозу стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабаб», під контролем якого знаходиться місцевість, де проживав позивач. Водночас, з протоколів співбесіди з позивачем від 27.09.2018 та від 27.11.2018 вбачається, що будь-яке насилля чи переслідування у власній країні до позивача не застосовувалось, в тому числі з боку терористичного угрупування «Аль-Шабаб». Документальні підтвердження того, що існують будь-які ризики або загрози життю позивача у разі повернення до Сомалі, в матеріалах справи відсутні. З матеріалів справи не вбачається, що в країні свого походження позивач переслідувався за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань, що був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля чи брав активну участь у політичному житті країни. Згідно даних анкети та протоколу співбесіди з позивачем від 27.09.2018 в членстві будь-яких політичних, громадських чи релігійних організацій він та члени його сім`ї не перебували та участі у релігійній чи політичній діяльності не брали. Також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Крім того, колегія суддів зважає на ту обставину, що позивач до прибуття в Україну тривалий час перебував в Російській Федерації, проте до відповідних органів цієї країни з проханням про надання йому статусу біженця не звертався. З огляду на встановлені обставини, колегія суддів вважає, що підставою для виїзду позивача з країни походження могло стати загальне нестабільне становище та політична криза на території країни громадянської належності, натомість його твердження щодо персональної загрози від представників терористичного угрупування "Аль-Шабаб" є суперечливими, неправдоподібними та недоведеними. В свою чергу відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід. Зокрема, колегія суддів зважає на зібрану УДМС України у Вінницькій області інформацію по країні походження позивача, відповідно до якої встановлено, що регіон проживання позивача станом на липень 2017 року знаходився під контролем федерального уряду та міжнародних сил безпеки, а не терористичного угрупування "Аль-Шабаб". Також колегія суддів зауважує, що в силу імперативних положень абзацу 6 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Згідно з частиною 22 статті 1 цього ж Закону "третя безпечна країна" - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. Матеріалами справи підтверджується, що до прибуття в Україну позивач 25 днів перебував на території Російської Федерації та мав нагоду звернутися за захистом до відповідних державних органів, однак цього не зробив, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання. Згідно з додатками до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року Російська Федерація ратифікувала ці документи 02.02.1993. Доказів невідповідності Російської Федерації умовам, визначених Законом № 3671-VI для третьої безпечної країни, позивачем не зазначено. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Управління ДМС у Вінницькій області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 28-19 від 08.02.2019 є обґрунтованим та правомірним, оскільки у заявника відсутні підстави, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, необхідні для надання йому відповідного статусу. Отже, беручи до уваги норми чинного законодавства України, що регулюють дані правовідносини, встановлені та підтверджені належними та допустимими доказами обставини, пояснення позивача та наведені відповідачем факти про країну походження позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у позивача об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні походження та вважає, що звернення до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мало на меті лише легалізацію перебування позивача на території України, позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими і тому не знаходить підстав для її задоволення. За правилами частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Беручи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 - адвоката Журко Олександри Сергіївни залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2019 року - без змін. Дана постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції в порядку і строки, визначені статтею 329 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності підстав, передбачених частиною п`ятою статті 291, пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя І.І. Бараненко Судді: К.А. Бабенко Л.В. Губська