Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/10717/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10717/19 Суддя (судді) першої інстанції: Погрібніченко І.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 серпня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Файдюка В.В. суддів: Земляної Г.В. Мєзєнцева Є.І. при секретарі: Марчук О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Грузії ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Грузії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив: - визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23 травня 2019 року №200-19 про відмову у визнанні біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Тбілісі, Грузія. В обґрунтування позовних вимог зазначено про безпідставність оскаржуваного рішення з огляду на дійсну належність позивача до категорії осіб, які через свої політичні погляди не можуть повернутись в країну походження, оскільки можуть зазнавати там неправомірного переслідування. Зокрема, позивач зазначив, що в країні його громадянської належності - Грузії після парламентських виборів 2012 року змінилась політична ситуація, його та його родину почали переслідувати через належність до певної соціальної групи та політичні переконання, відбувається переслідування колишніх представників влади, особи, які мають опозиційні переконання, підлягають тортурам та знущанням, а тому існує вірогідність бути закатованим за умови повернення його до Грузії. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 квітня 2020 року в задоволенні даного адміністративного позову відмовлено. Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач підпадає під положення підпункту b пункту F статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, відповідно до якого положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці. В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Зазначає, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, внаслідок чого прийшов до помилково висновку, що позивачем не надано жодних документів на підтвердження підстав побоювання стати жертвою переслідування на території країни громадянської належності. Крім того суд помилково прийшов до висновку, що твердження позивача носять загальний характер, внаслідок чого не надав належну оцінку доказам, наданим позивачем щодо фактів його політичного переслідування, а саме Висновку про політичне переслідування ОСОБА_2 від 03 грудня 2015 року за підписами Голови неурядової організації «Центру інтеграції в євроатлантичні структури» Бесіка Шенгеліа, члена асоціації адвокатів Грузії Ромео Саджая, та директора неурядової організації «Центру інтеграції в євроатлантичні структури» Звіада Куправа та листу членів парламенту Грузії щодо політичного переслідування позивача з боку правлячої партії від 05 листопада 2015 року. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. ОСОБА_1 є громадянином Грузії, народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Тбілісі, за національністю - грузин, за релігійним переконанням - християнин. Як встановлено судом першої інстанції, позивач повідомив відповідачу, що в період з 2006 по 2012 роки він працював на різних керівних посадах в Міністерстві оборони Грузії та Міністерстві Юстиції Грузії та Міністерстві з питань пробації та надання юридичної допомоги Грузії, зокрема: з 12 вересня 2002 року по 12 вересня 2006 року займався викладацькою діяльністю (на посаді педагога нормальної анатомії) в Університеті ім. Т. Мухадзе «ІВЕРІА» (м.Тбілісі, Грузія); з 2004 року по 2006 рік шукач захисту працював на посаді оперативного співробітника Департаменту Конституційної безпеки, Міністерство державної безпеки Грузії (м. Тбілісі); з 2006 року по 2008 рік працював на посаді директора центральної тюремної лікарні, Міністерстві юстиції (м.Тбілісі); лютий - жовтень 2008 року - начальник штабу Департаменту пенітенціарної служби, Міністерство з питань пенітенціарної системи, пробації та надання юридичної допомоги Грузії (м. Тбілісі); жовтень 2008 року - жовтень 2009 року - працював на посаді керівника лікарні Глданської в`язниці №8, Міністерство юстиції Грузії (м. Тбілісі); з жовтня 2009 року по серпень 2010 року займав посаду директора Військового госпіталю, Міністерство оборони Грузії (м. Горі); серпень 2010 року - грудень 2011 року - директор слідчого ізолятора №8 (Гдданська в`язниця), Міністерство з питань пенітенціарної системи, пробації та надання юридичної допомоги Грузії (м. Тбілісі); з грудня 2011 року по квітень 2012 року займав посаду заступника голови Департаменту військової поліції Об`єднаного штабу Збройних сил Грузії, Міністерство оборони Грузії. 25 квітня 2012 року був призначений головою медичного департаменту Об`єднаного штабу Збройних сил Грузії, Міністерство оборони Грузії. У цьому ж році позивач покинув країну громадянської належності. ОСОБА_1 має вищу освіту, рідною мовою є грузинська, має трьох дітей: доньку ОСОБА_3 , 2002 р.н, сина ОСОБА_4 , 2006 р.н., та сина ОСОБА_5 2012 р.н., які проживають разом з ним в місті Києві та навчаються у навчально-виховному комплексі «Міжнародний ліцей МАУП». Також позивач повідомив, що з жовтня 2012 року по травень 2016 року проживав у Туреччині, м. Стамбул. В подальшому, наприкінці травня 2016 року нелегально наземним транспортом (автобусом) прямуючи через Болгарію, Молдову та Придністров`я, потрапив в Україну. ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України № 200-19 від 23 травня 2019 року позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Згідно статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон). Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Відповідно до п.13 ч.1 статті 1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10 грудня 1984 року Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26 січня 1987 року. Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 передбачено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Згідно ч.ч. 1, 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Обов`язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Натомість, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Статтею 10 Закону визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону. Пунктом 10 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року N 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зауважено, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід враховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. Пленум Вищого адміністративного суду України звернув увагу та чітко зазначив, що об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. При розгляді зазначених справ судам слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Як встановлено судом першої інстанції, позивач, звертаючись із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, послався на те, що у разі повернення до країни походженні йому загрожує несправедливе ув`язнення за сфабрикованими обвинуваченнями з боку державних органів влади з метою «давати неправдиві свідчення проти колишніх високопосадовців» та фізична розправа з боку представників криміналітету, оскільки з 2004 року він «працював на керівних посадах Міністерства оборони Грузії, Міністерства юстиції, Пенітенціарної служби, МВС та Міністерства державної безпеки Грузії» та зазначав, що в результаті його професійної, антикорупційної діяльності та антиросійських поглядів почалися переслідування з боку олігархів, «ворів в законі» та чинної влади. За результатами проведених з позивачем співбесід, головним спеціалістом відділу з питань шукачів притулку Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 13 лютого 2019 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено що у позивача відсутні умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 статті 1 Закону та відсутні умови, за яких особу може бути визнано біженцем, у зв`язку з тим, що встановлено, що позивач вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру та рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 23 травня 2019 року Державною міграційною службою України на підставі вказаного висновку було прийнято оскаржуване рішення № 200-19 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При вирішенні питання про надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби було проведено з позивачем ряд співбесід, під час яких позивач повідомив, що був змушений залишити свою країну з політичних причин, оскільки у жовтні 2012 році в Грузії прийшла нова влада. Політичну партію «Національний рух» М. Саакашвілі змінила нова політична партія «Грузинська мрія» та з першого дня оголосила про нещадну війну колишнім високопосадовцям та іншим прибічникам політичної партії «Національного руху». Позивач зазначав, що в жовтні 2012 року на території Грузії було заарештовано колишніх міністрів Уряду Саакашвілі, зокрема, заарештовано безпосередніх керівників позивача - Міністра Оборони Грузії Бачо ОСОБА_6 та керівника Генерального штабу Грузії Георгія Каландадзе. Почалося масове розслідування - багато людей було заарештовано: дехто з них отримав від 10 до 15 років ув`язнення, дехто був вбитий - ОСОБА_7 (керівник полку спецпризначенців МВД Грузії-свідок по справі ОСОБА_6 ), ОСОБА_8 (колишній керівник в`язниці Грузії). Також позивач звертав увагу, що його, як підлеглого та довірену особу ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , з 2012 року з метою отримання проти них свідчень представники влади почали переслідування, що і стало підставою залишити територію Грузії. Позивач зазначає, що не може повернутися додому в Грузію, побоюючись стати жертвою переслідування діючої влади Грузії, ув`язнення та тортур з метою отримання свідчень проти колишнього керівництва. Тобто, позивач наполягав на тому, що він не може повернутися до Грузії, оскільки має побоюванні зазнати переслідувань з боку діючої влади та бути фізично знищеним кримінальними елементами у зв`язку з його попередньою професійною діяльністю. При цьому, свою втечу з Грузії заявник характеризує як політичне переслідуванні за свої погляди. Аналізуючи інформацію по країні походження позивача, судом було встановлено та підтверджується публікаціями з достовірних джерел інформації таке. Щорічна доповідь Верховного комісара ООН та доповіді Управління Верховного комісара ООН та Генерального Секретаря щодо дотримання прав людини Грузією за 10-28 вересня 2018 року (доступна за посиланням https://documents-dds- nv.un.org/doc/UlNroOC/GEN/Gl 8/249/71/PDF/G1824971.pdf?QpenElement (далі-Доповіді) в пункті 14 якої зазначено, що Народний захисник Грузії у своєму листі наводить обґрунтовані припущення що «незалежність судів викликає сумніви», при цьому відмічається відсутність внутрішньої системи стримання та протирічь, наявність великої кількості затягнутих справ в апеляційних судах, порушення принципів справедливості, проблеми пов`язані з використанням неналежних доказів та належним обґрунтуванням судових вироків. Крім того, пунктом 17 Доповіді висвітлено питання затримання колишнього прем`єр-міністра Грузії Іване ОСОБА_11 . Так, зазначається, що у листопаді 2017 року Велика палата Європейського суду з прав людини по справі Мерабішвілі проти Грузії встановив, що його було затримано з метою отримання інформації про колишніх високопосадовців правління Саакашвілі, а тому затримання в цьому випадку переслідувало головним чином приховані мотиви, не передбачені Конвенцією. У зв`язку з викладеним вище суд встановив порушення статті 18 у сукупності з пунктом 1 статті 5 Конвенції. Згідно Доповіді Міжнародної aмністії Amnesty International про права людини в Грузії (інформація доступна за посиланням https://www/golos-ameriki/а/amnesty- international-оn -georgia/4266060 . html ) російською мовою: «Правозащитников тревожат безнаказанность правоохранителей, соблюдение независимости судов и политика России на оккупированных грузинских территориях. Безнаказанность правоохранителей, предпринявших незаконные действия, независимость суда и СМИ, а также деятельность оккупационных режимов в Абхазии и Цхинвальском регионе являются темами, которые продолжают вызывать вопросы в связи с соблюдением прав человека в Грузии. Таковы оценки международной правозащитной организации Amnesty International в отношение Грузии, высказанные в очередном докладе о ситуации с правами человека в мире за 2017 год. В документе, опубликованном 21-го февраля, представлена информация, касающаяся 159 стран и территорий. Безнаказаность и отсуствие подочетности ОСОБА_12 на обещания грузинских властей, говорится в докладе, им не удалось обеспечить создание независимого следственного механизма. Соответственно, по целому ряду громких дел по обвинениям в адрес сотрудников полиции, окончательные вердикты так и не были вынесены.» У висновку щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, розглянувши справу № 2018КУ0084 позивача ОСОБА_13 головний спеціаліст Управління ДМС України в Київській області Дударчук Д.В. дійшов висновку щодо країни походження позивача - Грузії, а саме: «местные и международные наблюдатели выражали обеспокоенность в связи с недостаточной независимостью судей и избирательностью правосудия. Комиссар Совета Европы по правам человека 12 января сообщил, что суды склонны одобрять взятие под стражу и осуждение на реальные срок для членов ЕНД, тогда как проправительственных активистов в аналогичных ситуациях отпускают под залог и штрафуют... Сохранялась обеспокоенность по поводу пыток...», що не жодним чином не заперечувалось та не спростовувалося відповідачем. Також з відкритих джерел інформації, зокрема, зі сторінки Вікіпедії, стаття «ІНФОРМАЦІЯ_3» (ІНФОРМАЦІЯ_4) судом з`ясовано таке. «После распада Советского Союза Грузия была всемирно известна тем, что имела чрезвычайно высокий уровень преступности. Значительная часть популярности ОСОБА_22 была во многом обусловлена ??реформированием его правительством правоохранительных органов Грузии, которые ранее считались находящимися под контролем преступных сетей контрабанды наркотиков и контрабанды. В то время как реформы ОСОБА_22 резко сократили уровень преступности, это также привело к тому, что большое число молодых людей были заключены в тюрьму. 18 сентября 2012 года, после нескольких дней слухов в социальных сетях, грузинские национальные телеканалы начали трансляцию нескольких видеозаписей пыток и изнасилований в тюрьме Глдани в столице Грузии, Тбилиси. Очень спорные видеоматериалы привели к организованным митингам в таких городах, как Тбилиси, Батуми, Поти, Кутаиси и Гори. Возмущенные изображениями жестокого обращения с заключенными, протестующие потребовали справедливости и пообещали продолжить свои протесты». Колегія суддів зауважує, що позивач з серпня 2010 року по грудень 2011 року працював директором слідчого ізолятора №8 - Глданської в`язниці та покинув країну громадянства - Грузію в жовтні 2012 року, тобто через два тижні після означених вище подій. Вказане може свідчити про безпосередній зв`язок між політичним переслідуванням позивача та його виїздом закордон. Проте ні відповідач, ні суд першої інстанції не надали даному факту жодної оцінки. В той же час, відповідач не вимагав додаткових відомостей від позивача, що свідчить про відсутність у нього сумнівів в достовірності наданої позивачем інформації. Таким чином, означені джерела інформації є достовірними та незалежними, тому в силу статті 78 КАС України повинні визнаватись судом загальновідомим, а подані докази - такими, що не потребують додаткового доведення. До того ж, вказані джерела інформації є незалежними від сторін, подана в них інформація є послідовною, логічною та цілком підтверджує свідчення, надані позивачем суду та ДМС при розгляді питання щодо надання статусу біженця. Враховуючи викладене вище та той факт, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають загальновідомим фактам щодо країни громадянської належності Грузії. Таким чином, в Позивача наявні обставини, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження. Разом з тим, варто звернути увагу сторін і на той факт, що судом першої інстанції невірно були досліджені фактичні обставини справи, внаслідок чого зроблено помилкові висновки про те, що позивачу інкримінуються злочини, які не містять політичний характер. В обґрунтування вищезазначеного висновку суд першої інстанції посилався на матеріали, які надійшли з Інтерполу станом на 12 серпня 2018 року. Однак, як вбачається із матеріалів особової справи позивача, в ній міститься інша інформація, отримана відповідачем станом на 02 травня 2019 року за №:ІР/5031/19/Е25/13392/ГГ10/АЗ/1, що за базою даних Генерального секретаріату Інтерполу позивач значиться у розшуку за каналами Інтерполу з метою арешту та екстрадиції до Республіки Грузії, передбачених статями 333 параграф 1, 333 параграф 3 (Ь), (с) (перевищення чиновниками службових повноважень, що спричинило істотне порушення прав фізичної особи, законних інтересів суспільства та держави), 1441 параграф 2 (а) (§) (Ь) (катування) з метою отримання зізнань, скоєних чиновником, з використанням службового становища). Таким чином, злочини що інкримінуються позивачу, носять характер, безпосередньо пов`язаний з його службовою діяльністю та згідно Кримінального Кодексу України обвинувачення щодо позивача безпосередньо стосуються його службової діяльності і є службовими злочинами, які на території України кваліфікуються за статтею 365 КК України «Перевищення влади або службових повноважень» та статтею 127 КК України «Катування», які відноситься до злочинів середньої тяжкості. За таких обставин слід вважати, що позивач не вчинив тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни до прибуття в Україну, оскільки відповідно до діючого законодавства України його діяння належить до злочинів середньої тяжкості. Також слід зазначити, що в матеріалах справи № 2018КУ0084, які були надані позивачу для ознайомлення та на підставі яких відповідач встановив вину позивача, взагалі відсутні обвинувальні вироки суду відносно позивача. Таким чином, підстави для встановлення з матеріалів справи № 2018КУ0084 вини позивача у скоєнні тяжких злочинів у відповідача відсутні. Крім того, у додатку № 10 до Заяви від 24 квітня 2018 року, який знаходиться у справі № 2018КУ0084, позивачем надано лист за підписами членів парламенту Грузії ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 , в якому зазначено, що після виборів до парламенту 2012 року до влади прийшла коаліція «Грузинська мрія» на чолі ОСОБА_20 . Нова політична сила почала масштабні політичні гоніння на представників колишньої влади та представників державного сектору. ОСОБА_1 працював у міністерстві пенітенціарної системи та пробації Грузії та міністерстві оборони Грузії. Після виборів 2012 року відносно нього почалося кримінальне переслідування. У провадженні відносно нього чітко вбачається порушення діючого законодавства Грузії та міжнародних принципів. Відносно нього судом застосовано вибіркове правосуддя, що підтверджується звітом з моніторингу правосуддя, наданим ОБСЄ за грудень 2014 року (додаток № 13 до Заяви). Таким чином недоречно стверджувати, що позивач є винним у скоєнні тяжких злочинів за межами України, а отже через неправильно застосування норм матеріального права суд помилково прийшов до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим та не підлягає скасуванню. Повідомлені позивачем обставини відповідач визнав недостатніми для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим, заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Позивач стверджує, що відповідачем не проаналізовано ситуацію в країні походження позивача; не досліджено питання дотримання Грузією міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, можливих утисків громадян через їх політичні погляди; питання щодо безпечності таких країн як Туреччина; не врахував докази про наявність кримінального провадження щодо позивача. Згідно з пунктом 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649) інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, УВКБ ООН, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів. Відповідно до підпункту е) пункту 2.1 Правил № 649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється, в тому числі, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Приписами пункту 4.1 Правил № 649 передбачено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником; розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей, відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що у висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем неповно проаналізовано подану позивачем заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надано оцінки доводам позивача щодо інформації по країні походження в частині обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Грузії, а саме ситуація у сфері безпеки, порушення прав людини тощо; не взято до уваги та не перевірено відомості про наявні кримінальні провадження щодо позивача, недозволеного поводження відносно нього близьких членів сім`ї тощо. Натомість, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача. При цьому, Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у позивача так і від інших державних органів, додаткові документи, що останньою вчинено не було. Окремо колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу сторін на лист Департаменту контррозвідки Служби безпеки України до Державної міграційної служби надано від 23 квітня 2019 року № 2/3/3-11972, що міститься в матеріалах справи, в якому повідомлено відповідача, що з моменту прибуття в Україну та у зв`язку із бойовими діями на Сході України ОСОБА_1 приймав активну участь у протидії агресії Російської Федерації проти нашої держави. Зокрема, протягом 2017-2018 років позивач здійснював інструкторську діяльність підрозділів Національної Гвардії, Збройних сил України та з урахуванням викладеного, беручи до уваги обставини активної участі ОСОБА_21 у протидії агресії Російської Федерації на Сході України, а також наявність обґрунтованих підстав стати об`єктом переслідування за ознаками політичних переконань у зв`язку з причетністю до представників нинішньої грузинської опозиції, відповідач мав більш ґрунтовно вивчати обставини справи для встановлення підстав для оформлення позивачу статусу біженця або особи, що звернулась за додатковим захистом. Щодо невірного застосування норм права при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції, які призвели до помилкового висновку суду про те, що позивач прибув в Україну із «третьої безпечної країни». Так, в матеріалах справи наявні «Роз`яснення ДМС стосовно визнання Туреччини в якості третьої безпечної країни» від 15 березня 2018 року, де сам відповідач наголошує та не заперечує, що враховуючи інформацію по країні походження, яка досліджується під час підготовки висновків за результатами розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебування заявників у Туреччині не є підставою для прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.7 ч.1 статті 6 Закону та не відповідає критеріям, відповідно до п.22 статті 1 Закону. Крім норм рішення Європейського суду з прав людини у справі Tarsasag a Szabadsagjogokert v. Hungary (Угорське об`єднання громадських свобод проти Угорщини) від 14 квітня 2009 року, суд першої інстанцій також порушив стандарти рішення, ухваленого 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України». В ньому Європейський суд з прав людини постановив, що було порушено ч. 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - право на справедливий судовий розгляд: «Суд ще раз наголосив, що ч. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди вказувати на мотиви своїх рішень, проте це не можна розглядати як встановлення обов`язку давати детальну відповідь на кожен аргумент сторони процесу. Суд вказав, що обсяг обов`язку суду наводити мотиви свого рішення може змінюватися залежно від природи такого рішення... Проте суд першої інстанції навіть не зробив спроби проаналізувати скаргу Позивача у світлі цього конституційного положення». Враховуючи вищенаведені аргументи та відсутність будь-якого аналізу з боку суду змісту позовної заяви, додаткових пояснень з боку позивача, відсутність відповіді з боку суду на аргументи позивача та наведення мотивів з боку суду щодо свого ж рішення, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення по даній справі порушує право позивача на справедливий судовий розгляд, захист прав та інтересів судом, що суперечить нормам статті 55 Конституції України, ч.1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно ч.1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ч.2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Разом з тим, в даному випадку, відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність. А тому, колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення позову й покладення на ДМС України обов`язку щодо повторного розгляду поданої позивачем заяви. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог. Відповідно до вимог ч. 1 та 2 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 317, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу громадянина Грузії ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 квітня 2020 року - скасувати та ухвалити нову постанову, якою позов громадянина Грузії ОСОБА_1 - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23 травня 2019 року №200-19 про відмову громадянину Грузії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина громадянина Грузії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В решті позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України. Повний текст рішення виготовлено 04 серпня 2020 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Г.В. Земляна Є.І. Мєзєнцев