Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/17430/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17430/19 Суддя першої інстанції: Погрібніченко І.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Глущенко Я.Б. та Степанюка А.Г., при секретарі - Василенко Ю.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У вересні 2019 року позивач - Громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. 09 грудня 2020 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 48187, Державною міграційною службою України подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого відповідач заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, в той час як рішення суду - законним, таким, що ухвалено із з`ясуванням усіх обставин справи. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.07.2016 року у справі 826/7648/15 встановлено відсутність у гр.. Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, з огляду на те, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також, позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення, при цьому, позивачем не надано до матеріалів справи жодних належних та допустимих доказів щодо переслідування його, та/або його близьких з підстав релігійних переконань на території Республіки Іран у період з 2016 по 2019 року, та доказів які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час. Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Бехшахер Ісламської Республіки Іран, неодружений, за національністю - перс, за віросповіданням - християнин. До України прибув літаком у жовтні 1993 року. У заявника відсутні документи, які посвідчують особу. 15 вересня 2014 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про визнання біженцем та, отримав Довідку про звернення за захистом в Україні № 005174, термін дії якої закінчився 28 квітня 2015 року. Під час співбесіди 18 вересня 2014 року позивач зазначив, що під час того як він проходив службу в армії (коли йому було 22 роки), служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час позивач служив у Курдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії позивач відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув`язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув`язнення або смерть. 03 квітня 2015 року рішенням Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Не погоджуючись із зазначеним рішенням позивач оскаржив його до адміністративного суду, просивши визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261/15 та зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 09 жовтня 2018 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою-анкетою № 0264 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У своїй заяві до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною свого небажання повернення на територію Ірану позивач вказав побоювання за власне життя через зміну релігії на християнство. 30 жовтня 2018 року з позивачем проведено співбесіду під час якої він зазначив, що у 1993 році, на підставі підробного паспорту, автобусом доїхав до м. Стамбул, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул- м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де пробув 25 днів, після чого прибув до м. Києва з релігійних причин з порадою священика з Кіпру. В інших країнах за отриманням статусом біженця не звертався. 31 жовтня 2018 року третьою особою складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської республіки Іран ОСОБА_1 , через необхідність встановлення: реального рівня можливих переслідувань в країні громадянської належності в разі повернення до Ісламської Республіки Ірану; основні причини та мотиви виїзду заявника з країни громадянської належності; наскільки суб`єктивна сторона справи (твердження заявника) відповідають об`єктивній стороні (фактичній інформації про країну походження). 31 жовтня 2018 року на підставі зазначеного вище висновку Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято наказ № 426 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 . Так, для встановлення необхідної інформації центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернулась із запитами до ГУ ДМС України в областях від 19.11.2018 № 3201.12/11635-18 про надання інформації щодо звернення позивача з аналогічними заявами, до Сектора Укрбюро Інтерполу Головного Управління Національної поліції України в Київській області від 19.11.2018 року № 3201.12-6683/3201.4-18 про перевірку за обліками. 30 листопада 2018 року з позивачем проведено додаткову співбесіду відповідно до протоколу якої вбачається, що позивач дійсно прийняв Християнство та орієнтується в основах християнської релігії. 10 грудня 2018 року до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшла відповідь Головного управління національної поліції в Київській області № 926/108/19/01-18 від 06.12.2018 року відповідно до якої станом на 05.12.2018 року позивач не перебуває у міжнародному розшуку. 14 грудня 2018 року з огляду на відсутність у позивача документів, що посвідчують особу, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області звернулась до Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України для перевірки дактилоскопічної карти позивача за дактилоскопічним обліком НДЕКЦ для встановлення справжніх фактів стосовно особи. 20 грудня 2018 року до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшла відповідь Київського НДЕКЦ МВС України від 19.12.2018 року № 19/111/8-1/54524, якою повідомлено, що відбитки пальців рук позивача не містяться в базі даних. 20 грудня 2018 року проведено співбесіду з позивачем під час якою останній повідомив, що у 2004 році затримувався за нелегальне перебування на території України, був затриманий у селі Нагоряни, Могильов-Подільського району, Вінницької області, де проживав із громадянською дружиною, був доправлений до м. Вінниця та місяць знаходився під вартою, після чого був звільнений без судимості. Крім того, у серпні 2009 року у Києві позивача було затримано працівниками Солом`янського районного відділу міліції та доправлено до Лук`янівського СІЗО у зв`язку із підозрою у вчиненні шахрайських дій на території Ірану у 2006 році та перебуванні позивача у розшуку за такі шахрайські дії. Разом з тим, перебування останнього в Ірані у 2006 році доведено не було, після чого його було звільнено із СІЗО. 02 січня 2019 року наказом Управління ДМС України у Київській області № 10 з метою виявлення додаткової інформації, необхідної для оцінки справжності фактів стосовно позивача прийнято рішення про продовження строку розгляду його заяви до 02.02.2019 року. Судом встановлено, що під час співбесіди 08 лютого 2019 року позивач також зазначив, що під час того як він проходив службу в армії (коли йому було 22 роки), служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час позивач служив у Курдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії позивач відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув`язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув`язнення або смерть. Крім того, ситуація в Республіці Іран за 2016-2019 роки щодо відношення держави до християн лише загострились, все більше християн потерпають від ув`язнень з релігійних підстав. 13 лютого 2019 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повторно звернулось із запитом до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві, та Київській області із запитом на проведення перевірки наявності обставин, за яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 . 24 квітня 2019 року Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області листом № 51/1-11/807-1247 повідомило про відсутність інформації, яка відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_1 . 17 липня 2019 року ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області прийнято висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого встановлено відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання через не встановлення фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур та рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 . 27 серпня 2019 року позивачу від ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшло повідомлення № 223 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення ДМС України від 15.08.2019 року № 276-19. Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся із даним позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.1984 р. Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.1987 р. Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.1951 р. та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Згідно із частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Колегією суддів встановлено, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.07.2016 року у справі 826/7648/15 позивачу - громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову, а саме - відмовлено у скасуванні рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту». У вищевказаному рішенні судом встановлено, що «під час співбесід у 2014 році, позивач зазначив, що під час того як він проходив службу в армії (коли йому було 22 роки), служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час іноземець служив у Курдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії позивач відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув`язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув`язнення або смерть. Водночас, рішенням суду встановлено, що події, на які посилається позивач під час співбесіди у 2014 році мали місце приблизно у 1983 році, натомість, не наведено обставин, які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час. Згідно статті 13 Конституції Ісламської Республіки Іран, іранські зороастрійці, іудеї і християни є єдиними релігійними общинами, які можуть вільно здійснювати свої релігійні обряди в рамках закону. Відповідно до частини 7 статті 7 Закону № 3671, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі-Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Крім того, у своїй заяві-анкеті позивач вказує, що позивач у 1993 році, на підставі підробного паспорту, автобусом доїхав до м. Стамбул, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул - м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де знаходився 25 днів, після чого прибув до м. Києва. Позивач зазначив, що до України приїхав з релігійних причин з порадою священика з Кіпру. У інших країнах за отриманням статусом біженця не звертався. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.07.2016 року у справі 826/7648/15 також встановлено, що до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем, позивач перебував у третіх країнах - Туреччині та Кіпрі, проте не звертався до уповноважених органів для отримання статусу біженця, чи особи, яка потребує додаткового захисту, що відповідно до частини 1 статті 6 Закону № 3671 є підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, адже така особа могла здобути захист у третій безпечній для неї країни, але не вчинила таких дій. Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Як вірно зазначено судом першої інстанції, під час подання заяви від 09.10.2018 року № 0264 для отримання статусу біженця та під час співбесіди 08.02.2019 року позивач посилався на ті самі обставини наявності реальної загрози для його життя та здоров`я, що і під час подання заяви від 15.09.2014 року, що були предметом з`ясування у адміністративній справі № 826/7648/15, та які у вказаній справі були спростовані. У той же час, відносно посилань позивача, щодо загострення ситуації в Республіці Іран у відношенні держави до християн протягом 2016-2019 років, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано до матеріалів справи жодних належних та допустимих доказів щодо переслідування його, та/або його близьких з підстав релігійних переконань на території Республіки Іран у період з 2016 по 2019 року, та доказів які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час. Судом першої інстанції також вірно враховано, що позивач з 1993 рок не перебував на території Республіки Іран. Таким чином, в матеріалах справи відсутні докази, які належним чином підтверджують обґрунтованість побоювань переслідувань переслідування позивача в країні його громадянства на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, натомість, інформація, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на особистих переконаннях останнього. Варто наголосити, що виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Крім того, Директива Ради ЄС "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Втім, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що доводи заявника ґрунтуються виключно на суб`єктивних твердженнях останнього. Таким чином, виходячи з аналізу обставин справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року - без змін. Керуючись ст..ст. 241, 242, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко Суддя: Я.Б.Глущенко А.Г.Степанюк Повний текст виготовлено 15 грудня 2020 року.