Постанова КАС ВС № 120/703/19-а

ПОСТАНОВА Іменем України 29 липня 2020 року Київ справа №120/703/19-а адміністративне провадження №К/9901/34342/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Блажівської Н.Є., суддів: Гусака М.Б., Усенко Є.А., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року (суддя Дончик В.В.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року (судді Граб Л.С., Сторчак В.Ю., Іваненко Т.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , Позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Вінницькій області (надалі також - ГУ ДФС у Вінницькій області, Відповідач), в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 26 листопада 2018 року Ф-134050-53 в сумі 15 819,54 грн. На обґрунтування позову зазначив, що у Відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки 23 березня 2001 року він одержав свідоцтво про державну реєстрацію суб`єктом підприємницької діяльності, а 7 червня 2004 року був знятий з податкового обліку та з того часу не вчиняв дій з метою реєстрації суб`єктом господарювання. Доказів подання Позивачем державному реєстратору у встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 1 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI) строк реєстраційної картки для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва Відповідач не надав. Позивач дізнався про факт реєстрації його як ФОП від Відповідача, у зв`язку із чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанції керувалися тим, що: - норми чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства передбачають можливість обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів не лише на підставі актів документальної перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, але й на підставі звітності, що подається платниками до органу доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суму виплат (доходу), на які нараховується єдиний внесок; - коли платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску або борги зі сплати фінансових санкцій органи доходів і зборів мають право надсилати (вручати) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), оскільки з 1 січня 2017 року по 14 лютого 2019 року Позивач мав статус фізичної особи підприємця, а відтак Відповідачем правомірно винесено спірну вимогу про сплату боргу з єдиного внеску; - Позивачем не надано доказів про звернення до державного реєстратора та відповідно про внесення державним реєстратором запису про припинення ним державної реєстрації на підставі вищезаначеної довідки; - скаржник фактично не погоджується з діями державного реєстратора стосовно вчинення реєстраційної дії, однак такі дії в судовому порядку не оскаржувалися; Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що посилання судів на наявність у Позивача статусу ФОП є безпідставними, оскільки свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 року з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) втратило чинність. Також, як зауважує Позивач, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що він з 7 червня 2004 року не перебуває на обліку в органах ДФС як платник податків ні як фізична особа, ні як фізична особа-підприємець тощо, а відтак не може бути платником єдиного соціального внеску. При цьому, Позивач послався на те, що він у визначеному статтею 5 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) порядку як фізична особа не ставав на облік платників єдиного внеску, а тому нарахування та стягнення з нього недоїмки зі сплати єдиного внеску не ґрунтується на положеннях статей 4, 5 , 25 цього нормативно-правового акту. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати повністю рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року в адміністративній справі № 120/703/19-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги, а саме визнати протиправною та скасувати Вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску N Ф-134050-53 від 26 листопада 2018 року, яка була прийнята Головним управлінням ДФС у Вінницькій області на суму 15 819, 54 грн. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 23 січня 2001 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець та взятий на облік Козятинською ОДПІ. ОСОБА_1 надано копію довідки ф. № 12- ОПП від 07 червня 2004 року №295, виданої Козятинською ОДПІ, про зняття з обліку з платника податків. 26 листопада 2018 року Відповідачем сформовано та направлено на адресу Позивача вимогу № Ф-134050-53 про сплату заборгованості (недоїмки) з єдиного соціального внеску в сумі 15 819,54 грн. Згідно з повідомлення про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця від 14 лютого 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис № 21760060003004899 про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , НОМЕР_1 . Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким внесено зміни, зокрема, щодо меж касаційного перегляду, підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень. Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частин першої - третьої статті 341 КАС України (в редакції чинній до 8 лютого 2020 року та яка підлягає застосуванню в цій справі) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до змісту частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Частиною першою статті 6 КАС України закріплено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною другою наведеної статті, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ). Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI). Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками. Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу. Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953; далі - Інструкція № 449). Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу Інструкції № 449). Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи). У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у Позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 1 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому Позивач набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але в подальшому не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону. Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували. Суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення Позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у нього статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики. Надаючи правову оцінку встановленим судами попередніх інстанцій обставинам щодо наявності у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця, Суд звертає увагу на таке. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 1 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції). Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП. Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004- 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV). 3 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV. Пунктами 2- 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними. Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 3 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII). Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР. До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2- 4 і 7- 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб`єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб`єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб`єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке: 1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб`єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV; 2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб`єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією. Таким чином, відповідно до пояснювальної записки, основною метою проектк Закону №1155-VII визначено продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 1 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР. У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70). За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43). З урахуванням наведеного, статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. Існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності. При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску. З огляду на викладене відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі Позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. Аналогічна правова позиція щодо застосування наведених норм права викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19. Суд також вважає за необхідне окремо звернути увагу на те, що 3 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі - Закон № 592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15. Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-ІХ) підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом № 592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше. Відповідно до пояснювальної записки, прийняття Закону № 592-ІХ обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід. З урахуванням наведеного оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій вимогам законності та обґрунтованості не відповідають, оскільки судами неправильно протлумачено положення законодавства, що регулюють спірні у справі правовідносини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до частин першої - третьої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, дійшов до висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права (неправильне тлумачення), що призвело до безпідставної відмови позивачу у задоволенні позовних вимог. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у справі підлягають скасуванню. Судові витрати Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про необхідність стягнення на користь Позивача судових витрат, сплачених на підставі наявних у матеріалах справи платіжних доручень, у розмірі 3 457, 8 грн. Керуючись статтями 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2019 року скасувати. Ухвалити нове рішення. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу недоїмки з єдиного внеску від 26 листопада 2018 року Ф-134050-53 в сумі 15 819,54 грн., винесену Головним управлінням ДФС у Вінницькій області. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 3 457, 8 грн. (три тисячі чотириста п`ятдесят сім гривень вісімдесят копійок ) Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська Судді М.Б. Гусак Є.А. Усенко