Постанова Одеський апеляційний суд № 520/113/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/4404/20 Номер справи місцевого суду: 520/113/15-ц Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.07.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сегеди С.М., Дрішлюка А.І., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2018 року, постановлене під головуванням судді Луняченка В.О., - в с т а н о в и в: У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність акціонерному товариству «Дельта Банк», в якому просив в рахунок виконання основного зобов`язання щодо оплати заборгованості у розмірі 1064912,05 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 49,4 кв.м., житловою площею 35,0 кв.м, що складається з трьох житлових кімнат та підсобних приміщень шляхом передачі Іпотекодержателю АТ «Дельта банк» предмета іпотеки у власність та визнання за ним права власності на предмет іпотеки, а також стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору. В обґрунтування своєї скарги,ПАТ «Дельта Банк» зазначив, щоміж АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до якого АКІБ «УкрСиббанк» надав ОСОБА_1 кредитні кошти у розмірі 50 800 дол. США з розрахунку 11,8% річних на строк з 06.06.2006 року по 07.06.2027 року. 08.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «УкрСиббанк» передав (відступив) АТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитами та забезпечувальними договорами. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, від 06.06.2006 року №11008508000 між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до якого відповідач передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Проте, ОСОБА_1 умови кредитного договору належним чином не виконував, у зв`язку з чим у нього станом на 01.10.2014 року виникла заборгованість в загальному розмірі 1 064 912,05 грн., з яких: заборгованість за кредитом 579 988,26 грн.; заборгованість за відсотками 484 923,78 грн. ПАТ «Дельта Банк» вважає, що оскільки, ОСОБА_1 порушує умови кредитного договору, позивач має право в рахунок основного зобов`язання звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття (передачі) предмету іпотеки у власність із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2018 року у задоволені позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ПАТ «Дельта Банк» звернулося з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування своєї апеляційної скарги, ПАТ «Дельта Банк» зазначає, що висновки суду про те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності можливо лише в позасудовому порядку не відповідають обставинам справи. Відзиву до суду надано не було. Сторони про розгляд справи на 29 липня 2020 року були сповіщені. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, та від яких не надійшли заяви про відкладення розгляду справи. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 08.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами. Згідно з кредитним договором № 11008508000 від 06.06.2006 року АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк» надав відповідачу ОСОБА_1 кредит - грошові кошти у розмірі 50800,00 доларів США, строком до 07.06.2027 року зі сплатою 11,8 % річних за користування кредитом (а.с.7-16). Відповідно до положень вказаного кредитного договору відповідач зобов`язався повертати суму кредиту та сплачувати проценти, комісії та інші платежі у порядку та терміни, встановлені договором та графіком погашення невід`ємною частиною кредитного договору. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, від 06.06.2006 року №11008508000 між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір іпотеки від 06.06.2006 р., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., зареєстрованого в реєстрі за №1068, відповідно до якого відповідач передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.25-31). Відповідно до п.1.1 Іпотечного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 49,4 кв.м, житловою площею 35,0 кв.м, яка як зазначено у п. 1.5. іпотечного договору належить Іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 06.06.06 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д. Предмет іпотеки за Іпотечним договором від 06.06.2006р. внесено до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний №136. Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав, надавши позичальнику грошові кошти у розмірі 50800,00 дол. США, а відповідач в свою чергу не виконує покладенні на нього зобов`язання за кредитним договором по поверненню кредитних коштів у строк та у розмірах зазначених відповідним графіком, що є невід`ємною частиною кредитного договору, у зв`язку з чим у відповідача перед банком утворилась заборгованість за кредитним договором яка станом на 01.10.2014 року становить 1064912,05 гривень, з яких сума заборгованості за кредитом 579988,26 грн. та 484923,78 грн. сума заборгованості за відсотками. Відмовляючи у задоволені позову ПАТ «Дельта Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність акціонерному товариству «Дельта Банк», суд першої інстанції виходив з наступного. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання Відповідачем основного зобов`язання Позивач вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 575 ч.1 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ст. 591 ЦК України реалізація предмета застави, на який звернення стягнення, проводиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Разом з тим можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Статтею 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною першої статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно із пунктом 2 іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання повністю або частково, у т. ч., якщо іпотекодавець не поверне іпотекодержателю суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, іншу заборгованість, не сплатить платежі та штрафи, що передбачені та/або випливають з основного зобов`язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов`язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов`язання (як основного боргу, так і процентів за ним). В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов`язань. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. За положеннями вказаної статті правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити, як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки, як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Отже, чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Тобто, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Висновки суду про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки може бути здійснено лише в позасудовому порядку, є вірними, оскільки суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №760/14438/15-ц (провадження №14-38цс18) від 21.03.2018 року. На підставі вищевикладених обставин, суд у відповідності до норм чинного законодавства, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову. З вказаними висновками суду першої інстанції, погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Дельта Банк» про невідповідність висновків суду обставинам справи щодо невірно обраного позивачем способу захисту порушеного права, який можливий лише в позасудовому порядку, колегія суддів вважає безпідставними за відсутністю повноважень на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності. Також, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Слід також зазначити, щоЄвропейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 30 липня 2020 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ С.М. Сегеда ______________________________________ А.І. Дрішлюк