Постанова 4824 № 759/124/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М. 22-ц/824/8891/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа №759/124/20 23 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Борисової О.В. - Стрижеуса А.М. при секретарі - Масловській К.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» Крилової Олени Леонідівни на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Петренко Н.О., у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и в: 03 січня 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. На обґрунтування позовних вимог зазначало, що відповідно до укладеного договору № б/н від 01.08.2008 року, ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 3000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Вказувало на те, що відповідачка підтвердила свою згоду на те, що підписана нею заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між нею та банком договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Також відповідачка на час укладення кредитної угоди дала свою згоду щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту та його зміну за рішенням та ініціативою банку. Посилалося на те, що відповідачка не виконує належним чином умови укладеного договору, що спричинило виникнення заборгованості за кредитом, яка станом на 27.11.2019 року становить 40551,66 грн. та складається із: заборгованості за тілом кредиту в сумі 3000,00 грн.; заборгованості по відсотках за користування кредитом в сумі 27459,44 грн.; заборгованості за комісією в сумі 7685,00 грн., штрафу (фіксована частина) 500,00 грн. та штрафу (процентна складова) - 1907,22 грн. Враховуючи наведене, просило суд стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість в сумі 40551,66 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 2102,00 грн. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором № б/н від 01.08.2008 року у розмірі 3 000,00 грн. та судовий збір у розмірі 2102,00 грн., а всього 5 102,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 20 травня 2020 року представник Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» Крилова Олена Леонідівна подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року в частині відмови в позові та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити в повному обсязі. В іншій частині просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене без повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів у справі та з порушенням норм процесуального і матеріального права. Судом першої інстанції не взято до уваги, що відповідачка після отримання картки здійснила дії щодо проведення її активації, користувалася карткою, отримувала кредитні кошти та частково погашала наявну заборгованість, що свідчить про укладення сторонами кредитного договору та згоду з його умовами. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що банком не погоджено умови кредитування з відповідачкою, оскільки в підписаній позичальником заяві погоджено кредитний ліміт в сумі 3000,00 грн., валюту кредитування - гривня, базову процентну ставку - 2% на місяць (24% річних) на залишок боргу, щомісячну комісію - 3,5% на місяць та суму щомісячного платежу - 420 грн. Тому посилання суду першої інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17 є безпідставним. Відзиву на апеляційну скаргу відповідачкою не подано. У судовому засіданні представник позивача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» Стадніков Дмитро Володимирович повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Відповідачка ОСОБА_1 в судове засідання повторно не з`явилася, про день та час слухання справи судом повідомлялася у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у її відсутності. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 01.08.2008 року ОСОБА_1 підписала заяву в якій виявила бажання отримати у АТ КБ " ПриватБанк" кредитну картку, зазначивши бажаний кредитний ліміт в розмірі 3000,00 грн. Згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем АТ КБ «ПриватБанк», відповідачка має заборгованість за договором б/н від 01.08.2008 року, яка станом на 27.11.2019 року становить 40551,66 грн. та складається із: заборгованості за тілом кредиту 3000,00 грн.; заборгованості по відсотках за користування кредитом 27459,44 грн.; заборгованості за комісією 7685,00 грн., штрафу (фіксована частина) 500,00 грн. та штрафу (процентна складова) - 1907,22 грн. Задовольняючи частково позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, суд першої інстанції посилався на наявність підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості по тілу кредиту в розмірі 3000,00 грн. В задоволенні позовних вимог банку про стягнення з відповідачки відсотків за користування кредитом, комісії та штрафів відмовив з огляду на їх недоведеність, пославшись на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі №342/180/17-ц. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» заборгованості за кредитним договором № б/н від 01.08.2008 року у розмірі 3 000,00 грн. не оскаржується, а тому, відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України, в апеляційному порядку не переглядається. Таким чином, апеляційний суд переглядає рішення суду у даній справі лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог банку про стягнення з відповідачки відсотків за користування кредитом, комісії та штрафів. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог АТ КБ " ПриватБанк" про стягнення з ОСОБА_1 відсотків за користування кредитними коштами, комісії та штрафів, суд першої інстанції послався на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі №342/180/17-ц, зазначивши, що відповідачка не підписувала долучений позивачем до позовної заяви витяг з Умов та Правил надання послуг у АТ КБ " ПриватБанк", а тому доводи позивача про те, що між сторонами досягнуто домовленості щодо сплати процентів та комісії за користування кредитом не підтверджені належними та допустимими доказами. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів в повній мірі погодитись не може, так як вони не грунтуються на встановлених дійсних обставинах справи та досліджених судом доказах, з огляду на наступне. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, АТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що відповідно до укладеного між сторонами договору № б/н від 01.08.2008 року ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 3000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 24,00%. На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору та наявності у відповідачки ОСОБА_1 заборгованості за вказаним договором, позивачем АТ КБ «ПриватБанк» було надано до суду першої інстанції розрахунок заборгованості за кредитним договором, копію анкети-заяви, Витяг з Умов та правил надання банківських послуг, копію паспорта відповідачки. Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Як вбачається з матеріалів справи, заява на оформлення кредиту від 01.08.2008 року містить анкетні дані ОСОБА_1 , її контактну інформацію, бажаний кредитний ліміт - 3000,00 грн., базову відсоткову ставку - 2% в місяць на залишок заборгованості, щомісячну комісію - 3,5 %, номер картки - НОМЕР_1 . Отже, позивачем доведено, що з моменту підписання відповідачкою заяви, між нею та банком укладено кредитний договір шляхом приєднання до запропонованого банком договору, а також доведено, що відповідачка була повідомлена про такі умови кредитування як відсоткова ставка за користування кредитними коштами та комісія. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Позивач обов`язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачці, що не спростовано останньою, оскільки відзиву на позовну заяву подано не було. ОСОБА_1 свої обов`язки за кредитним договором №б/н від 01 серпня 2008 року належним чином не виконувала, що призвело до виникнення заборгованості, зокрема, за простроченим тілом кредиту в сумі 3000,00 грн., які стягнуто судом першої інстанції та рішення суду в цій частині не оскаржувалося та набрало законної сили. Також АТ КБ «ПриватБанк» в позові просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість по відсотках за користування кредитом в сумі 27459,44 грн., заборгованість за комісією 7685,00 грн. та штрафи: фіксована частина - 500,00 грн., процентна складова - 1907,22 грн. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача відсотків за користування кредитом та обгрунтовуючи свої висновки в цій частині тим, що відповідачка не підписувала Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ " ПриватБанк", а тому сторони не досягли згоди щодо розміру відсотків за користування кредитними коштами та комісією, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що в підписаній сторонами заяві від 01.08.2008 року погоджено базову відсоткову ставку по кредиту - 2% в місяць на залишок заборгованості та щомісячну комісію в розмір 3,5 %. Вказана обставина свідчить про обізнаність відповідачки з умовами кредитування, зокрема, з розміром відсоткової ставки за користування кредитними коштами, а тому доводи апеляційної скарги про неможливість застосування до позовних вимог у даній справі про стягнення відсотків за користування кредитом правових висновків, що містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17, колегія суддів вважає обґрунтованими. Частиною 1 статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року по справі №444/9519/12 дійшла висновку про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. У вказаних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Відповідно до змісту постанови «Про здійснення операцій з використанням спеціальних платіжних засобів», затвердженої Національним банком України від 30 квітня 2010 року №223, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 06 липня 2010 року №474/17769 , залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням спеціальних платіжних засобів, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням спеціального платіжного засобу за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Кредитна лінія під операції зі спеціальними платіжними засобами відкривається банком на визначений термін і в межах установленого договором ліміту заборгованості або граничної суми кредитування. Строк дії кредитної лінії, яка відкривається під спеціальні платіжні засоби, установлюється договором. Користувач на власний розсуд або відповідно до умов кредитного договору, якщо кредит має цільовий характер, частково або в повному обсязі використовує кредит протягом строку дії кредитного договору і зобов`язаний повернути кредит та проценти за користування ним на умовах, встановлених кредитним договором. Банк зобов`язаний після виконання взаємних зобов`язань або в разі розірвання чи закінчення терміну дії договору на вимогу користувача видати йому довідку про повернення спеціального платіжного засобу, крім випадків передавання його користувачу у власність. Таким чином, у разі закінчення строку дії кредитної лінії для продовження кредитних відносин між банком та клієнтом, що виникли внаслідок видачі попередньої кредитної картки, має переукладатися кредитний договір на таких самих умовах, на яких він був укладений, з видачею нової платіжної картки під підпис позичальника про її отримання. З наданого банком розрахунку заборгованості за договором б/н від 01.08.2008 року станом на 27.11.2019 року вбачається, що відсотки за користування кредитом на загальну суму 27459,44 грн. нараховувалися банком з 01.08.2008 року по 03.07.2019 року. За умовами договору сторони у справі погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом. При цьому, у межах строку кредитування (строк дії картки № НОМЕР_1 ) відповідачка мала, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. Разом з тим, позивачем АТ КБ «ПриватБанк» не було надано ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції докази на підтвердження строку дії кредитного договору, зокрема, довідку про строк дії кредитної картки № НОМЕР_1 , яка була видана під час укладення кредитного договору, що позбавляє суд можливості вирішити питання про строки кредитування та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, які підлягають стягненню у відповідності до вимог чинного законодавства виключно в межах строку дії кредитного договору. Частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно ч.1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження строку дії кредитного договору, що позбавляє суд можливості встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами в межах строку дії договору, а тому в задоволенні вказаної вимоги слід відмовити за недоведеністю. З огляду на зазначене, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості за відсотками підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні вказаної вимоги з інших правових підстав. Не грунтується на встановлених дійсних обставинах справи та досліджених доказах і висновок суду першої інстанції про відмову у стягненні з відповідачки на користь позивача комісії з підстав відсутності доказів ознайомлення позичальника з Умовами та правилами надання банківських послуг в ПриватБанку щодо нарахування комісії, так як в підписаній відповідачкою заяві від 01.08.2008 року сторонами погоджено сплату щомісячної комісії в розмірі - 3,5%. Вирішуючи наявність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача комісії, колегія суддів виходить з наступного. Як встановлено вище, АТ КБ «ПриватБанк» не надано доказів строку дії кредитного договору, що також впливає на вирішення питання про період нарахування комісії. Також, встановлюючи комісію в розмірі 3,5% в заяві не вказано за надання якої послуги вказана комісія нараховується. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на момент укладення спірного договору, нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено нормою такого змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. З огляду на зазначене, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18). Отже, положення кредитного договору від 01 серпня 2008 року про нарахування та сплату щомісячної комісії 3,5% є нікчемним, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, адже, такі умови договору порушують публічний порядок. Нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги АТ КБ " ПриватБанк" про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за комісією в сумі 7685,00 грн. За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення комісії підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні вказаної вимоги з інших правових підстав. У свою чергу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача штрафів, з огляду на таке. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. У разі укладення кредитного договору неустойка поділяється на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 01 серпня 2008 року відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді штрафу та визначення його розміру. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі розмір і порядок нарахування штрафів, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку. При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що саме цей Витяг з Умов та Правил розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву про оформлення кредиту та що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема, й щодо сплати штрафів, саме у зазначеному в цьому документі розмірах і порядку нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Отже, в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у заяві домовленості сторін про сплату штрафів, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Саме до такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17, вказані висновки є обов`язковими для судів першої, апеляційної інстанції. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача штрафу в сумі 500,00 грн. - фіксована частина та 1907,22 грн. - процентна складова . Також колегія суддів вбачає порушення судом першої інстанції норм процесуального права при розподілі судових витрат, оскільки за правилом до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судом першої інстанції позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з відповідачки на користь позивача 3000,00 грн. заборгованості за тілом кредиту. При цьому, стягнуто з відповідачки на користь позивача понесені ним витрати по сплаті судового збору при поданні позовної заяви в повному обсязі в сумі 2102,00 грн. та не враховано, що позовні вимоги банку задоволені частково на загальну суму 3000,00 грн., що становить 7,4 % від суми заявлених вимог. З урахуванням розміру задоволених позовних вимог відшкодуванню відповідачкою на користь позивача підлягають судові витрати в розмірі 155,55 грн. Таким чином, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року в частині розподілу судових витрат і визначення загальної суми заборгованості в розмірі 5102,00 грн. підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» 155,55 грн. витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» Крилової Олени Леонідівни підлягає частковому задоволенню, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача відсотків за користування кредитом, комісії, розподілу судових витрат і визначення загальної суми заборгованості в розмірі 5102,00 грн. підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за користування кредитом і комісії з інших правових підстав. В частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» заборгованості за тілом кредиту в сумі 3000 грн. та відмови у стягненні штрафів рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Також з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 155,55 грн. Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на те, що за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не знайшов підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача відсотків за користування кредитом та комісії, то підстави для розподілу судових витрат за подання апеляційної скарги - відсутні. Керуючись ст.ст. 634, 638, 1048, 1050, 1054, 1055 ЦК України, ст.ст.13, 76, 77, 78, 81, 141, 263, 367, 368, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника позивача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» Крилової Олени Леонідівни задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення з ОСОБА_1 відсотків за користування кредитом, комісії, розподілу судових витрат і визначення загальної суми заборгованості в розмірі 5102,0 грн. скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за користування кредитом і комісії - відмовити. В частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» заборгованості за тілом кредиту в сумі 3000,00 грн. та відмови у стягненні штрафів рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (код ЄДРПОУ 14360570) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 155,55 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено 27 липня 2020 року. Головуючий: Судді: