Постанова КЦС ВС № 344/13147/16-ц

Постанова Іменем України 03 червня 2020 року м. Київ справа № № 344/13147/16-ц провадження № 61-38251св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року у складі судді Татарінової О. А. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Василишин Л. В., Фединяка В. Д., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів банківських послуг. Позовна заява обґрунтована тим, що 28 липня 2008 між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № IFIWGA0000000093 на видачу кредиту у доларах США із сплатою 15 % річних. Позивач вважає, що умови кредитного договору є несправедливими. Зокрема, умови кредитного договору у частині надання кредиту у доларах США, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону банк покладає, як суб`єкт підприємницької (господарської) діяльності, виключно на позичальника. Крім того, позивач вказала, що банком у порушення статті 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» та пунктів 2.1, 2.4, 2.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (постанова Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168), до моменту укладення договору не надавалась інформація для ознайомлення про умови кредитування та іншу передбачену законом інформацію, тому договір є укладеним з порушенням закону та не відповідає внутрішній волі позичальника, що дає підстави визнати його недійсним із моменту укладення. Також кредитний договір підлягає визнанню недійсним через те, що містить положення про сплату щомісячної винагороди (комісії) за резервування, що є порушенням Законів України «Про Національний банк України», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» «Про банки та банківську діяльність» Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», Закону України «Про захист прав споживачів». Так, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому, відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 28 липня 2008 року № IFIWGA0000000093, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 із моменту його укладення. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивач ознайомлена із умовами кредитного договору та додатковою угодою до нього, які ОСОБА_1 погодила своїм підписом, та цим самим прийняла на себе відповідні зобов`язання щодо виконання його умов. Крім того, у банку наявна банківська ліцензія, яка дає право укладати кредитні договори, предметом яких є іноземна валюта. Також договором встановлена сплата винагороди за надання фінансового інструменту, страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, сплата страхових платежів у випадах та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту, винагорода за резервування ресурсів, тобто зазначені сплати та визначений перелік послуг не є прихованими, а тому обставини, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746 цс16, не є тотожними. До того ж, позивач тривалий час виплачувала кредит, добровільно виконувалися умови кредитного договору, що свідчить про те, що вона їх визнавала; доказів, що спростовують зазначене, позивачем суду не надано. Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, яким встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатку до кредитного договору та графіку погашення кредиту, які підписані позивачем, міститься повна інформація щодо умов кредитування. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули уваги на те, що умовами договору передбачено плату за обслуговування кредиту, за надання якої можливе встановлення комісії, проте банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надавалися позивачу, а тому нарахування комісії за резервування, тобто за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок ОСОБА_1 , є незаконним. Крім того, суди не врахували правову позицію викладену у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 08 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 призначено повторний автоматичний розподіл судової справи та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільну справу № 344/13147/16-ц (провадження № 61-38251св18) 16 квітня 2020 року визначено суддю-доповідача Ступак О. В. Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частині першій та третій статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Встановлені судами обставини 25 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № IFIWGA0000000093, відповідно до якого банк надав позичальнику кредитні кошти на строк із 25 липня 2008 року по 25 липня 2015 року включно у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у розмірі 19 061,36 доларів США на такі цілі: 17 000,00 доларів США - на споживчі цілі шляхом видачі готівки через касу, 510,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 104,82 долари США - для сплати страхового платежу страхування майна за договором страхування майна на перший рік дії кредиту, 89,10 доларів США - для сплати особистого страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, 1 357,44 доларів США - на сплату страхових платежів у випадах та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 7.2 цього договору. Банк виконав свої зобов`язання, надавши позичальнику кредит, що підтверджується копією ордера-розпорядження від 28 липня 2008 року № 1 та копією касового ордера від 28 липня 2008 року. 27 лютого 2009 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору від 25 липня 2008 року № IFIWGA0000000093, відповідно до якої пункт 8.1 кредитного договору викладений у такій редакції: банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк із 25 липня 2008 року по 26 липня 2023 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 19 061,36 доларів США на такі цілі: 17 000,00 доларів США - на споживчі цілі шляхом видачі готівки через касу, 510,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 104,82 долари США - для сплати страхового платежу страхування майна за договором страхування майна на перший рік дії кредиту, 89,10 доларів США - для сплати особистого страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, а також у розмірі 1 357,44 доларів США на сплату страхових платежів у випадах та у порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, відповідно до пункту 6.2 цього договору. Позивач ознайомлена із додатком № 1 до кредитного договору від 25 липня 2008 року № IFIWGA0000000093 «загальна вартість кредиту», в якому зазначено суму кредиту, умови кредитування, валюта, річна процентна ставка, щомісячна винагорода за резервування ресурсів, разова винагорода за надання фінансового інструменту, % від суми наданого кредиту, а також зазначено про те, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе позичальник, про що свідчить підпис позивача у додатку. Відповідно до пункту 106 листа Національного банку України від 06 лютого 2007 року № 41-216/241-1221 «Про перелік банків, які мають банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій, у тому числі з валютними цінностями» ЗАТ КБ «ПриватБанк» входить до списку банків, які отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач ознайомлена із умовами кредитного договору та додатковою угодою до нього, які ОСОБА_1 погодила своїм підписом, та цим самим прийняла на себе відповідні зобов`язання щодо виконання його умов. Крім того, у банку наявна банківська ліцензія, яка дає право укладати кредитні договори, предметом яких є іноземна валюта. Також договором встановлена сплата винагороди за надання фінансового інструменту, страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, сплата страхових платежів у випадах та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту, винагорода за резервування ресурсів, тобто зазначені сплати та визначений перелік послуг не є прихованими, а тому обставини, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746 цс16, не є тотожними. До того ж, позивач тривалий час виплачувала кредит, добровільно виконувалися умови кредитного договору, що свідчить про те, що вона їх визнавала; доказів, що спростовують зазначене, позивачем суду не надано. Верховний Суд не погоджується у повній мірі із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на момент укладення спірного договору, нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачяться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено нормою такого змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Отже, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що положення пункту 8.1 спірного кредитного договору від 25 липня 2008 року № IFIWGA0000000093, зокрема: винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % від суми зарезервованих ресурсів та винагороди за проведення додаткового моніторингу, є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, адже, такі умови договору порушують публічний порядок. Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформувала висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення. Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що умови пункту 8.1 кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту, за резервування ресурсів та за проведення додаткового моніторингу суперечать вимогам наведеного вище законодавства, яке регулює публічний порядок у сфері споживчого кредитування, а тому є нікчемними в силу закону, і не підлягають визнанню недійсними, проте зазначене не має наслідком визнання недійсним договору у цілому. Вимога в частині визнання усього кредитного договору недійсним з підстав надання кредиту у валюті є безпідставною, оскільки чинне, на час укладення оспорюваного договору законодавство не забороняло надання споживчих кредитів у валюті, таке обмеження запроваджено законодавцем Законом № 3795-VI від 22 вересня 2011 року, який набрав чинності 16 жовтня 2011 року, тобто після укладення оспорюваного договору. Крім того, така підстава для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним як несправедливості включених до нього умов, із посиланням на статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягає доведенню на загальних підставах виходячи із принципу змагальності цивільного процесу. Тобто, ОСОБА_1 необхідно було довести суду несправедливість умов договору, і яким чином оспорювані умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача, проте, позивачем такі підстави не були доведені. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позову та ухвалення нового рішення у цій частині про відмову у задоволенні позову з інших правових підстав. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року у частині вирішення вимог про визнання недійсним пункту 8.1 кредитного договору від 25 липня 2008 року № IFIWGA0000000093, скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсним пункту 8.1 кредитного договору від 25 липня 2008 року № IFIWGA0000000093 захист прав споживачів банківських послуг відмовити. У іншій частині рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко