Постанова Запорізький апеляційний суд № 336/4822/13-ц

Дата документу 22.07.2020 Справа № 336/4822/13-ц ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №336/4822/13 Головуючий у 1 інстанції Зарютін П.В. Провадження № 22-ц/807/1693/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа публічне акціонерне товариство «МетаБанк», про визнання довіреності та договору дарування житлового будинку недійсними,- В С Т А Н О В И Л А: У червні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа ПАТ «МетаБанк», про визнання довіреності та договору дарування житлового будинку недійсними. В позові зазначав, що 26.11.2003 року він надав довіреність відповідачу ОСОБА_2 , якою він уповноважив останнього прийняти у ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться у АДРЕСА_1 та подарувати їх ОСОБА_3 . Згодом, змінивши свої наміри, 16.12.2003 він надав ОСОБА_2 іншу довіреність, якою уповноважив останнього зазначений житловий будинок та земельну ділянку для обслуговування будинку та господарських будівель, площею 0,0496 га (державний акт на право власності на земельну ділянку ЗП №000402, виданий Запорізьким міським управлінням земельних ресурсів 29.04.2003) купити на ім`я позивача та продати за ціною і на умовах за власним розсудом. Право власності на вказаний житловий будинок з побутовими та господарськими будівлями і спорудами він набув 16.02.2004 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя по цивільній справі №2-1232/2004, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим ОП ЗМБТІ 21.04.2004 за № 3391592. Вказує, що наміру розпоряджатися вказаним будинком, зокрема, дарувати його ОСОБА_3 , у нього не було. Проте, ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О. за № КД 3458, виданої 26.11.2003, діючи поза його волею та без його відома, 24.04.2004 подарував вказане нерухоме майно своєму батькові ОСОБА_3 . При цьому, обдарований ОСОБА_3 в спірний будинок не вселявся та у ньому не мешкав. Зазначає, що правочин, а саме, довіреність, видана на ім`я ОСОБА_2 26.11.2003 вчинений в результаті помилки щодо змісту повноважень та предмету цього правочину, а також прав та обов`язків сторін, що мають істотне значення, оскільки у ОСОБА_1 ніколи не було наміру на уповноваження ОСОБА_2 укладати від його імені договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , враховуючи, що на час видачі довіреності ОСОБА_2 зазначений житловий будинок йому на праві власності не належав, власником він став лише 16.02.2004. Позивач вважає, що довіреність є недійсною з моменту укладення, тягне недійсність договору дарування. Про порушення свого права власності ОСОБА_1 дізнався лише в червні 2012 року, коли з метою продажу житлового будинку звернувся до ОП ЗМБТІ для отримання витягу. З підстав, передбачених ч.1 ст. 56, ч.1 ст. 59, ст. 71, 76, 216, п. 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції 1963 року, оскільки під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена, позивач просить задовольнити позов. Просив суд визнати недійною довіреність від 26.11.2003 року, видану ним на ім`я ОСОБА_2 , посвідчену нотаріально приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекєєвою І.О. за реєстровим № КД 3458, визнати недійсним договір дарування від 24.04.2004 року житлового будинку з побутовими та господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 497 кв.м, укладений між ОСОБА_2 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі доручення від 26.11.2003 року, посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекєєвою І.О. за реєстровим № 386, повернути сторони в первісний стан, поновивши реєстрацію права власності на будинок з побутовими та господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 497 кв.м, за ОСОБА_1 . Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09.07.2013 у цивільній справі № 336/4822/13-ц, пр. 2/336/2245/2013 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання довіреності та договору дарування житлового будинку недійсними задоволено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20.01.2016 апеляційну скаргу ПАТ «МетаБанк» задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09.07.2013 у зазначеній вище справі скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання довіреності від 26.11.2003 та договору дарування від 24.04.2004 житлового будинку недійсним, скасування та поновлення державної реєстрації права власності на будинок з побутовими та господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 491 кв.м., за ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.10.2016 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20.01.2016 скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. За результатами нового апеляційного перегляду ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22.03.2017 апеляційну скаргу ПАТ «МетаБанк» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09.07.2013 залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 21.08.2019 касаційну скаргу ПАТ МетаБанк задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09.07.2013 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22.03.2017 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2020 року відмовлено в задоволенні позову. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що він як довіритель на час видачі довіреності 26.11.2003 року діяв під впливом помилки, що має істотне значення, а саме не правильно сприймав предмет та обсяг повноважень представника за цією довіреністю, оскільки його волевиявлення було направлене на відплатне відчуження майна, яке на той час йому ще не належало, право власності на спірний будинок виникло у нього на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16.02.2004 року після його державної реєстрації в ОП ЗМБТІ 21.04.2004 року. Договір дарування укладений всупереч його внутрішній волі. АТ «МетаБанк» надало суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін. Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. В судове засідання апеляційного суду позивач та відповідачі не з`явилися, судом неодноразово направлялися судові повістки-повідомлення на адреси ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 .. Проте, судові повістки-повідомлення поверталися із відмітками "Адресат відсутній за вказаною адресою" та «за закінченням терміну зберігання». Крім того, в судове засідання призначене на 22 липня 2020 року ОСОБА_1 викликався через оголошення (Том 3, а.с. 141). З моменту розміщення оголошення на офіційному сайті Заопрізького апеляційного суду у розділі «Оголошення про виклик до суду» ОСОБА_1 вважається повідомленим про дату час і місце розгляду справи. Апеляційний суд враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов`язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи. Суд прийняв вичерпні заходи для повідомлення позивача та відповідачів по справі про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з`явитися до суду і захистити свої права. За змістом ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов`язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства. Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді. (Рішення Суду у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992 р., (Judgement of ECHR of 16 December 1992 De Geouffre de la Pradelle v. France // Series A N 253- В). З цього приводу прецедентними є також рішення Європейського суду з прав людини у справах "Осман проти Сполученого королівства" від 28 жовтня 1998 року та "Креуз проти Польщі" від 19 червня 2001 року. У вказаних рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особі (справа "Скопелліті проти Італії" від 23 листопада 1993 року), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25 березня 1999 року). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02 вересня 2010 року, "Смірнова проти України" від 08 листопада 2005 року, "Матіка проти Румунії" від 02 листопада 2006 року, "Літоселігіс Проти Греції" від 05 лютого 2004 року та інші). З матеріалів справи убачається, що позивачем ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, проте він не цікавиться розглядом своєї апеляційної скарги, не отримує судових повісток (повідомлень). Відповідачі ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 не отримують жодних процесуальних документів та судових повісток (повідомлень). Судова колегія зазначає, що поведінка позивача та відповідачів свідчить про зловживання процесуальними правами, що є неприпустимим відповідно до ст. 44 ЦПК України та суперечить основним засадам цивільного судочинства та практиці Європейського суду з прав людини, в тому числі щодо розгляду справи у розумні строки, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З матеріалів справи вбачається, що справа розглядалася судами всіх інстанції неодноразово починаючи з червня 2013 року. Отже, з урахуванням наведеного вище, колегія дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги у відсутність позивача (скаржника) ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зловживають своїми процесуальними правами, які зводяться до затягування розгляду спарви. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено у передбачений чинним цивільним процесуальним законодавством спосіб, що він дійсно неправильно сприймав фактичні обставини оспорюваного доручення, які б підтверджували відсутність волевиявлення під час надання повноважень повіреному на укладення договору дарування будинку. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16.02.2004 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання дійсним договору купівлі-продажу. Визнано дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 17.12.2003, визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 . Зобов`язано ОП «ЗМБТІ» зареєструвати даний договір. Рішення суду набрало законної сили 18.03.2004. Згідно витягу про державну реєстрацію прав ТОВ «ЗМБТІ», державна реєстрація права власності на підставі вказаного рішення суду від 16.02.2004 здійснена повторно 18.10.2012. 24 квітня 2004 ОСОБА_1 , від імені якого на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О. 26.11.2003 за р.№ КД-3458, діяв ОСОБА_2 , на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекєєвою І.О. 24.04.2004 за р.№386, подарував ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 прийняв в дар, житловий будинок з побутовими і господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 497 кв.м. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого ОП ЗМБТІ, копія якого наявна у справі, №3526365 від 07.05.2004, жилий будинок, реєстраційний номер 5552618, адреса: АДРЕСА_2 , на праві приватної власності на підставі договору дарування №386 від 24.04.2004, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Цекеєвою І.О., належить ОСОБА_3 .. Право власності зареєстровано 07.05.2004. Відповідно до пунктів 1-4 договору, на зазначеній земельній ділянці розташовано: житловий будинок «В-2», цегла, житловою площею 158,1 кв.м., ворота «7», паркани «6, 9, 10», хвіртка «8». Вищевказаний житловий будинок належить ОСОБА_1 на підставі рішення місцевого Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 16.02.2004 справа №2-1232 за 2004 рік, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим Орендним підприємством Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації 21.04.2004 за №3391592. Дар цей сторонами оцінюється в 66 002 гривні. Загальна вартість житлового будинку відповідно до вищевказаного витягу тотожна. Згідно пункту 6 договору, представник Дарувальника та Обдаровуваний підтверджують, що право власності на дарунок перейшло до Обдаровуваного на момент підписання цього договору. Договір підписаний сторонами. За дорученням, виданим ОСОБА_1 26.11.2003, останній уповноважив ОСОБА_2 прийняти у ОСОБА_4 зазначений житловий будинок та земельну ділянку та подарувати їх ОСОБА_3 , для чого надав йому право, зокрема, укладати договори дарування, одержувати дозволи та інші необхідні документи, у тому числі в БТІ та у реєстратора прав власності на нерухоме майно, подавати від його імені заяви, за нього підписувати договори, а також виконувати всі інші дії, пов`язані з цим дорученням. Доручення видано строком на 3 роки, посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О. 26.11.2003 за р.№ КД-3458. Судом першої інстанції вірно встановлено, що доказів скасування вищезазаначеного доручення матеріали справи не містять. За дорученням від 16.12.2003, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О. 16.12.2003 за р.№ КД-3798, ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 купити на його ім`я житловий будинок та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, площею 0,0496 га (Державний акт на право власності на земельну ділянку ЗП №000402, виданий Запорізьким міським управлінням земельних ресурсів 29.04.2003), що знаходяться у АДРЕСА_1 , продати за ціною та на умовах за його розсудом вищевказаний житловий будинок та земельну ділянку. З вказаного доручення вбачається, що ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 право ведення переговорів та попереднього узгодження всіх процедурних питань, укладати договори купівлі-продажу, одержувати дозволи та інші необхідні документи, подавати від його імені заяви, підписувати договори, одержувати належні йому грошові суми, а також виконувати інші дії, пов`язані з цим дорученням, зокрема, бути його представником в суді з усіма правами, які надані законом позивачу, відповідачу, третій особі та потерпілому. Доручення видано строком на 3 роки. Судом першої інстанції встановлено, ОСОБА_3 мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , за вказаною адресою жодна особа не зареєстрована. Вказане підтверджене наявною в матеріалах справи довідкою голови квартального комітету №105 Шевченківського району м.Запоріжжя від 07.02.2008. Згідно повідомлення Шевченківського РВ у м.Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області від 07.11.2012, даними довідки про склад сім`ї № 151 голови квартального комітету №105 Шевченківського району м.Запоріжжя за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 08.09.2012, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Крім того, встановлено, що на підставі договору іпотеки від 11.02.2008, укладеного з ОСОБА_3 в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 за кредитним договором, ПАТ «МетаБанк» є іпотекодержателем спірного нерухомого майна, а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 16.01.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16.08.2012, у справі №0827/2-3695/11 позов ПАТ КБ «МетаБанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_2 , Шевченківський РВ ЗМУ ГУМВС України, про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного договору № 32-11-08/0013-МП/К-1 від 11.02.2008 року: нерухоме майно - жилий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 158,1 кв.м., ворота №7, паркани №№ 6,9,10; хвіртка № 8; замощення І; навіс Г; вольєр Д; загальною площею 217,4 кв.м., площа земельної ділянки 497 кв.м., а також інше майно, що належить іпотекодавцю, у тому числі металопластикові вікна та двері, броньовані двері, підлога з підігрівом, камін, кондиціонери, імпортна сантехніка, в тому числі душові кабіни, газовий котел, супутникове обладнання, система відео спостереження, сигналізація, ворота з дистанційним керуванням, яке знаходиться в вищевказаній іпотеці, не маючи статусу нерухомого майна, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною реалізації в розмірі 1515000 грн. 00 коп. та на підставі іпотечного договору № 32-11-08/0013-МП/К-3 від 06.04.2009 року: на нерухоме майно - земельну ділянку, що розташована в АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0496 га, кадастровий номер 2310100000:07:029:0001, цільове призначення (використання якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарський будівель, що належить ОСОБА_4 на праві власності, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною реалізації в розмірі 19096 грн. 00 коп. в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ «МетаБанк» за кредитним договором № 32-11-08/0013-К від 11.02.2008р. Виселено ОСОБА_3 , з жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Зобов`язано сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Шевченківського РВ ЗМУ УМВС України в Запорізькій області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 06.07.2016 року, у справі №336/4907/15-ц від 04.02.2016 за позовом ПАТ «МетаБанк» до ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про виселення, позов задоволено, виселено відповідачів з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя у цивільній справі №0827/8747/2012 від 24.09.2012 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним задоволено, визнано недійсним договір дарування житлового будинку з побутовими господарськими будівлями, спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 497 кв.м., укладений між ОСОБА_2 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі доручення від 26.11.2003, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О., за реєстровим номером КД 3458 та ОСОБА_3 , посвідчений 24.04.2004 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою І.О., за реєстровим номером

386. Повернуто сторони в первісний станё поновивши реєстрацію права власності на будинок з господарськими будівлями, спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 497 кв. м., за ОСОБА_1 . Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28.08.2013 року рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 24.09.2012 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову та допущено поворот виконання рішення шляхом скасування реєстрації права власності ОСОБА_1 на жилий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , здійснену згідно рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 24.09.2012, поновивши реєстрацію права власності на вказаний жилий будинок, з побутовими господарськими будівлями, спорудами за ОСОБА_3 Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 19.10.2015 у справі №808/6980/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, третя особа ПАТ «Мета Банк», про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Постанова набрала законної сили 28.01.2016. Судом першої інстанції вірно встанволено, що ОСОБА_1 оспорюється довіреність (доручення), видане 26.11.2003, тому застосуванню підлягає саме норма ст. 56 ЦК України в редакції 1963 року. За приписами ч.1 ст.56 ЦК України (в редакції 1963 року) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Згідно роз`яснень, викладених у п.11 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28.04.1978 № 3 (з наступними змінами, що діяв на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до ст.56 ЦК угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки. Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Правила ст.56 ЦК не поширюються на випадки, коли помилка стосується до мотивів укладення угоди. При цьому, істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Положеннями частини 1 ст. 64 ЦК Української РСР визначено, що довіреністю є письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Форма довіреності унормована ст. 65 ЦК Української РСР. Так, довіреність на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, повинна бути нотаріально посвідчена. За приписами статті 386 ЦК Української РСР договір доручення це угода, якою одна сторона (повірений) зобов`язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Таким чином, підставою видачі довіреності, таким чином, є договір доручення. В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що видав доручення на ім`я ОСОБА_2 під впливом помилки, що підтверджується й тим, що через місяць він видав ще одне доручення з іншими повноваженнями ОСОБА_2 , та з огляду на те, що доручення було вчинено під впливом помилки, договір дарування, укладений на підставі цього доручення, є недійсним. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 вважає договір дарування оспорюваним, адже його недійсність прямо не встановлена законом, але він заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Положеннями статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За приписами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обставин, які свідчать про те, що позивач дійсно неправильно сприймав фактичні обставин оспорюваного доручення та підтверджують відсутність волевиявлення під час надання повноважень повіреному на укладення договору дарування будинку, не встановлено за відсутності належних та допустимих доказів. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено тієї обставини, що він дізнався про порушення своїх прав саме у червні 2012 року, як про це вказано у позовній заяві. Сторонами про застосування строку позовної давності у справі заявлено не було. Відмовляючи у задоволенні позову, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Таким чином, колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що доручення, видане ОСОБА_1 , має нотаріально посвідчену форму, його зміст відповідає вимогам чинного на час їх посвідчення цивільного законодавства, як, власне, зміст та форма правочину договору дарування, який оспорюється позивачем, не суперечить вимогам ЦК УРСР. Положеннями статті 69 ЦК України 1963 року визначено, що чинність довіреності припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку довіреності, скасування довіреності особою, яка її видала. Ухвалюючи оскаржуване рішення, судом вірно визначено, що припинення чинності довіреності у зв`язку з видачею довіреності з іншими повноваженнями ст. 69 ЦК Української РСР 1963 року не передбачено, раніше ж видана ОСОБА_1 довіреність від 26.11.2003 у зв`язку з видачею ОСОБА_2 довіреності від 16.12.2003 ним скасована не була. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28.08.2013, враховуючи положення ч.4 ст. 82 ЦПК України, встановлено, що договір дарування від 24.04.2004, укладений між сторонами оспорюваного правочину, є дійсним. З огляду на зазначене, ОСОБА_1 не є власником зазначеного вище житлового будинку. Вищевказаним рішенням апеляційного суду скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок та поновлено реєстрацію права власності на нього за ОСОБА_3 . Таким чином, доводи ОСОБА_1 про те, що під час видачі ОСОБА_2 довіреності від 26.11.2003 він помилявся щодо природи повноважень, які надавав повіреному, та щодо правового статусу зазначеного майна, не підтверджені належними та допустимими доказами, та ґрунтуються лише припущеннях. Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що позивачем не доведено у передбачений чинним цивільним процесуальним законодавством спосіб, що він дійсно неправильно сприймав фактичні обставини оспорюваного доручення, які б підтверджували відсутність волевиявлення під час надання повноважень повіреному на укладення договору дарування будинку. Колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 23 липня 2020 року. Головуючий Судді: