Постанова Черкаський апеляційний суд № 710/2222/15-ц

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/944/20Головуючий по 1 інстанції Справа №710/2222/15-ц Категорія: 314000000 Кирилюк Н. А. Доповідач в апеляційній інстанції Нерушак Л. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2020 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Нерушак Л.В. ( суддя - доповідач ) Суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В. за участю секретаря Анкудінова О.І. учасники справи: позивач ОСОБА_1 ; відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; третя особа ОСОБА_4 ; особа, яка подає апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Черкаси в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року, постановлене під головуванням судді Кирилюк Н.А., 27.02.2020 року у залі № 3 Смілянського міськрайонного суду Черкаської області, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, - в с т а н о в и в : 26.10.2015 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона з 20 листопада 1993 року по 24 вересня 2012 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . За період шлюбу ОСОБА_1 з чоловіком ОСОБА_4 придбали приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м., мийку «літера Л» площею 117,4 кв. м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв. м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м., які розташовані у АДРЕСА_1 . Право власності на ці приміщення було зареєстроване за ОСОБА_4 . Позивач вказує, що рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року зазначені нежитлові приміщення були передані у власність ОСОБА_2 . Підставою винесення вказаного рішення була наявність боргу ОСОБА_4 , який підлягав поверненню. Однак, позивач ОСОБА_1 вважає, що відчуження ОСОБА_4 майна у такий спосіб, відбулось з метою виведення майна із сумісної власності подружжя та можливості його поділу. 15 квітня 2015 року ОСОБА_1 дізналась про наявність свого порушеного права та наявність вказаного рішення суду, яке порушувало її право на спільну сумісну власність подружжя, внаслідок чого оскаржила в апеляційному порядку вказане рішення суду від 05.11. 2011 року. Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року рішення Шполянського районного суду Черкаської області скасовано та постановлено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у позові до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставлене майно в повному обсязі. Однак, достовірно знаючи про наявність спору щодо нерухомого майна, під час перебування справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 05 травня 2015 року відчужив це майно за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 . Позивач ОСОБА_1 вказує, оскільки підстава набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно була визнана незаконною і спірні нежитлові приміщення, які є спільним майном подружжя, незаконно перейшли в особисту власність відповідача ОСОБА_3 , то позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та витребувати з незаконного володіння набувача ОСОБА_3 це майно. Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2015 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 накладено арешт на спірне майно, а ухвалою від 25 листопада 2015 року залучено ОСОБА_4 до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача. 11 грудня 2015 року Шполянський районний суд Черкаської області виніс рішення, яке було залишене в силі ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 19 січня 2016 року, про відмову ОСОБА_1 в позові в повному обсязі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 23 листопада 2016 року зазначені рішення були скасовані, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. Розпорядженням Шполянського районного суду Черкаської області № 1 від 22 серпня 2018 року справу передано до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області для розгляду за підсудністю. Ухвалою суду від 08 квітня 2019 року провадженні у справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням в цивільній справі № 710/1535/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності. Постановою апеляційного суду Черкаської області від 21 травня 2019 року ухвалу суду першої інстанції від 08 квітня 2019 року скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішенням Смілянсьского міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння - задоволено частково. Витребувано з володіння набувача ОСОБА_3 нежитлові приміщення приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м., мийку «літера Л» площею 117,4 кв. м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв. м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м., які розташовані в АДРЕСА_1 . В решті позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу. В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_5 вказує, що рішення суду є незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а сама мотивація рішення суду грунтується на припущеннях, вважає скаржник. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначає, що позивач ОСОБА_1 не довела, що є власником нежитлової будівлі, що знаходиться у АДРЕСА_1 , а тому згідно ст. 387 ЦК України відсутні підстави для витребування зазначеного нерухомого майна у відповідача. Отже, позов не підлягає до задоволення в цій частині вимог, вважає скаржник. На думку скаржника, самі позовні вимоги щодо визнання правочину недійсним безпідставні, оскільки він був укладений без порушення чинного законодавства, а тому ці вимоги також не підлягають до задоволення, оскільки в момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_2 мав право відчужувати даний об`єкт нерухомості, а тому сторонами було дотримано вимоги встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 201 ЦК України. Таким чином, вважає скаржник, відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу № 872 від 05.05.2015 року недійсним. Скаржник звертає увагу на те, що вимоги позивача про витребування майна з чужого незаконного володіння не відповідають дійсності та належному способу захисту своїх прав, оскільки відповідач ОСОБА_3 придбав майно законно, на підставі нотаріально посвідченого відплатного договору купівлі-продажу. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року у справі № 710/2222/15-ц та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. 01 липня 2020 року на адресу Черкаського апеляційного суду надійшов відзив представника позивача адвоката Гончар С. М. на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 . У відзиві представник позивача вказує, що не погоджується із доводами апеляційної скарги, які зводяться скаржником до заперечення стороною відповідача проти посилань суду на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, оскільки скаржником заперечуються право позивача на спірне майно, та посилання на недоведеність обставин , що мають значення для справи. Так, представник позивача вказує, що режим спільного майна подружжя, якщо таке майно набуте під час шлюбу, дійсно презюмується. Тому другому з подружжя для доведення свого права достатньо лише довести факт перебування у шлюбі та набуття майна у шлюбі. Щодо недоведеності обставин, які мають значення для вирішення справи, то скаржник найбільший акцент робить саме на недоведеності права ОСОБА_1 , але наявність та доведеність її права обґрунтовані судовими рішеннями у справі. Також безпідставним вважає посилання скаржника на наявність справи про поділ майна подружжя, оскільки апеляційним судом вказано про можливість окремого розгляду даних справ. Представник позивача ОСОБА_6 просить відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника позивача, представника відповідача, представника третьої особи, які з?явилися в судове засідання, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності. Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог, посилаючись, що майно, а саме: нежитлові приміщення приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м., мийка «літера Л» площею 117,4 кв. м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв .м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м., які розташовані в АДРЕСА_1 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та прийшов до висновку, що вимоги про витребування майна є законними та обґрунтованими . Разом з тим, суд першої інстанції, керуючись ст.ст. 387, 388 ЦК України при вирішенні спірних правовідносин, вважає, що вимога про визнання договору недійсним не підлягає до задоволення, оскільки недійсність договору призведе до повернення майна особі, якою вона була відчужене, що за своєю суттю є реституцією. Суд вказав, що одночасне застосування і реституції, і віндикації до одних правовідносин суперечить нормам чинного законодавства, оскільки вони є самостійними засобами захисту порушених прав. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено дійсні обставини справи, дано належну оцінку зібраним доказам, правильно застосовано норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалено у справі законне і обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого, апеляційний суд не вбачає, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 13 вересня 2012 року по справі № 2323/4799/2012, яке набрало законної сили 25 вересня 2012 року, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 20 листопада 1993 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Згідно рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року по справі № 2-981/11 за ОСОБА_2 було визнано право власності на приміщення прохідної площею 25,1 кв. м., гаража площею 126,3 кв. м., які належать ОСОБА_4 згідно купівлі-продажу нежилого приміщення від 24 червня 2006 року, мийки площею 117,4 кв. м., яке належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03 вересня 2007 року, приміщення майстерні площею 154,4 кв. м. та контори площею 86,4 кв. м., будівель і споруд, яке належить ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 15 лютого 2008 року, що знаходяться по АДРЕСА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики в сумі 350000 грн. Право власності на вказане вище майно відповідач ОСОБА_2 зареєстрував 05 травня 2015 року, що підтверджується даними витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від цієї ж дати. 06 серпня 2015 року рішення суду першої інстанції від 05.11. 2011 року було скасовано рішенням апеляційного суду Черкаської області та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики шляхом визнання права власності на нерухоме майно відмовлено повністю. Як вбачається із договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідченого 05 травня 2015 року приватним нотаріусом Шполянського нотаріального округу Білоусом В.П., зареєстрованого у реєстрі за № 872, відповідач ОСОБА_2 передав у власність відповідача ОСОБА_3 нежитлові будівлі, а саме: приміщення прохідної, гаража, мийки, майстерні та контори, що знаходяться по АДРЕСА_1 . За умовами вказаного договору право власності за продавцем було визнано на підставі рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року по справі № 2-981/11, яке вступило в законну силу 15 вересня 2011 року, але як вказано вище було скасовано 06.08. 2015 року судом апеляційної інстанції. Позивач ОСОБА_1 , звертаючись в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, посилається на те, що перелічене вище судом апеляційної інстанції майно перебувало у спільній сумісній власності подружжя: позивача та ОСОБА_4 , а тому, відповідно до положень ст. 60 СК України позивач має право власності на 1/ 2 частину. За таких обставин, позивач ОСОБА_1 вважає, що є всі підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 травня 2015 року та витребування майна з чужого незаконного володіння. Згідно до ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як вбачається зі змісту рішення апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року та вказано в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України від 23 листопада 2016 року, підставою для скасування рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірні приміщення стало те, що ОСОБА_4 не мав права відчужувати спірне майно, яке належить на праві спільної сумісної власності подружжю. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини 3 статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції ні сторони, ні третя особа не заперечували факт придбання спірного майна в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Колегія суддів апеляційного суду вважає, що судом першої інстанції було вірно вказано та акцентовано увагу на тому, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя, який може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила передбачено, що власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і фактичним володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, право власника згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті). За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Даний висновок також був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18) та від 15 травня 2019 року (провадження № 14-636цс18). З огляду на вище викладене, слід дійти висновку, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо спірного майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і він має право витребувати його від добросовісного набувача за правилами ст. 388 ЦК України. Даний висновок вбачається із ухвали суду касаційної інстанції на той час - Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року по даній справі. Таким чином, враховуючи обставини справи, наявні в матеріалах справи докази, як в підтвердження позовних вимог, так і в їх заперечення, колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, який прийшов до вірного, обґрунтованого та вмотивованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а саме: задоволення вимог про витребування майна, оскільки добросовісність набуття майна можливе лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого ст. 388 ЦК України, що і було зазначено судом першої інстанції. Крім того, колегія суддів апеляційного суду вважає за важливе відзначити, що судом першої інстанції було вірно зазначено у рішенні про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки вимоги про визнання договору недійним не підлягають до задоволення, так як недійсність договору призведе до повернення майна особі, якою воно було відчужене, що за своєю суттю є реституцією. Так у відповідності до висновку Верховного Суду України у справі за № 6-2723цс16 зазначено, що одночасне пред`явлення індикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції (позову про захист права від порушень, не пов`язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування ст.ст. 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що слід зазначити, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Що стосується доводів скаржника відносно того, що позивачем не доведено право на спірне майно, то такі доводи не знаходять свого відображення у відповідності до матеріалів справи, оскільки як вбачається із матеріалів справи та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 з 20 листопада 1993 року по 24 вересня 2012 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . За період шлюбу позивач ОСОБА_1 з чоловіком ОСОБА_4 придбали приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м., мийку «літера Л» площею 117,4 кв. м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв. м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м., які розташовані в АДРЕСА_1 . У відповідності ст. 369 ЦК України, розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, що і було зазначено судом першої інстанції, а тому дані доводи скаржника зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції, але жодним чином їх не спростовують. Разом з тим, скаржником не було доведено належними доказами, що спірне майно ніяким чином не стосується позивача ОСОБА_1 , та вона не має жодного відношення до зазначеного вище майна. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Таким чином, колегія суддів апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги не є суттєвими, і не дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тому не підлягають задоволенню апеляційним судом. Виходячи з вище викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачається, оскільки доводи апеляційної скарги не є суттєвими, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи, і правильності висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Судові витрати залишити за особою, якою подавалась апеляційна скарга, оскільки рішення суду не змінювалось та не скасовувалось при перегляді судом апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння - залишити без змін. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги залишити за особою, яка її подавала. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції, Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови, в порядку та за умов, визначених цивільно процесуальним законодавством. Повний текст постанови складений 22 липня 2020 року. Головуючий Л.В. Нерушак Судді Л.І. Василенко О.В. Карпенко