Постанова 4813 № 521/9099/19

Номер провадження: 22-ц/813/2819/20 Номер справи місцевого суду: 521/9099/19 Головуючий у першій інстанції Гуревський В. К. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20.07.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого - Комлевої О.С. суддів: Сегеди С.М., Цюри Т.В., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2019 року ухвалене під головуванням судді Гуревського В.К., В С Т А Н О В И В: У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, про встановлення факту постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. У обґрунтування своєї заявиОСОБА_1 зазначив,що є уродженцем смт. Бородіне Тарутинського району Одеської області, паспортний документ СРСР своєчасно не отримав, разом з тим не отримав і паспорт громадянина України, в зв`язку з чим, на теперішній час, не має документів, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство. Документи, які відповідно до законодавства мають бути надані до міграційної служби для здійснення процедури підтвердження громадянства та отримання паспорту у ОСОБА_1 відсутні. Також, заявник зазначав, що станом на 1991 рік проживав разом з його батьками у с. Нова Шибка Фрунзівського (Захарівського) району Одеської області, що підтверджується довідкою Карабанівської сільської ради № 402 від 29 березня 2019 року. Але, відповідно до законодавства, зазначений факт має бути підтверджено відповідним рішенням суду. Тому, з огляду на викладене, заявник звернувся до суду із даною заявою. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2019 року заяву задоволено, встановлено юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Не погодившись з рішенням суду, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заяви, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, та неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначив що суд першої інстанції не взяв до уваги, що заявник не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС України в Одеській області з заявою встановленого зразка про набуття чи встановлення належності до громадянства України, не надавав до ГУ ДМС України в Одеській області жодних документів, зазначених у Порядку, отже заявник не використав усі можливості для отримання статусу громадянина України та звернення до суду із заявою про встановлення факту є передчасним. Відзиву на адресу суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Сторони про розгляд справи на 08 липня 2020 року були сповіщені належним чином (а.с. 111-112). Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, та від яких не надійшли клопотання про відкладення розгляду справи. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, встановивши обставини та дослідивши матеріали справи апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1)неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2)недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; 3)невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; 4)порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам закону, з огляду на наступне. Судом встановлено, та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець смт. Бородіне Тарутинського району Одеської області, своєчасно не отримав паспортний документ СРСР, разом з тим не отримав і паспорт громадянина України, в зв`язку із чим на теперішній час не має документів, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство. Станом на 1991 рік, заявник, проживав разом з його батьками у с. Нова Шибка Фрунзівського (Захарівського) району Одеської області, що підтверджується довідкою Карабанівської сільської ради № 402 від 29 березня 2019 року (а.с. 6). Згідно довідки, Військового комісару Захарівського РТЦ комплектування та соціальної підтримки, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проходив військову службу в Збройний Силах з 24 грудня 1988 по 28 листопада 1990 року (а.с.7). Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , 03 червня 2016 року, було визнано винним у вчинені злочину, передбаченого ст. 289 ч. 2 КК України, вироком Київського районного суду м. Одеси, по даній справі, було зазначено, що ОСОБА_1 є громадянином України (а.с. 8-11). У довідці ОСК ГУНП України в Одеській області № 193-06042016/51210 від 06 квітня 2016 року, яка видана ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначено громадянство України (а.с. 12). Задовольняючи заяву ОСОБА_1 суд першої інстанції вважав доведеним факт проживання ОСОБА_1 на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Колегія суддів не погоджується з такими висновком суду з огляду на наступне. У частині ч.1 ст.293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Вирішуючи питання встановлення належності до громадянства України, суд вірно керувався, крім Закону України «Про громадянство України», також Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», яким затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок). Згідно зі ст. 319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Так, встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України»є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України»громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Про належність до громадянства України таких осіб може свідчити наявність у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1992 року. Пунктом 3 частини другої статті 9 Закону України «Про громадянство України»визначено, що безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років є однією з умов прийняття до громадянства України. Відповідно до пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, (далі - Порядок) громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. Пунктом 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України»особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Згідно з пунктом 44 Порядку, у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до ІНФОРМАЦІЯ_3 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Отже, одним із документів на підтвердження обставин для встановлення належності до громадянства України є рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року. Однак, суд звертає увагу, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 77 ч.ч.1,2, ст. 78 ч.2, ст. 79 ч.1, ст. 80 ч.ч.1,2 ЦПК України). Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 95 ч.1 ЦПК України). ОСОБА_2 , на підтвердження факту, постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року., надав суду довідки. Згідно копії довідки Карабанівської сільської ради № 402 від 29 березня 2019 року, ОСОБА_2 у період з 1986-1990 та 1991-1995 роки проживав в с. Нова Шибка, Фрунзівського (Захарівського) району Одеської області, без зазначення конкретної адреси, а також заявником на підтвердження цього факту не надано копії погосподарської книги, із зазначенням конкретної адресної прописки заявника. Копія довідки Військового комісару Захарівського РТЦ комплектування та соціальної підтримки, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проходив військову службу в Збройний Силах з 24 грудня 1988 по 28 листопада 1990 року, не містить інформації про місце проходження служби заявником. Оскільки доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги сторони та інших обставин, які мають значення для вирішення справи і такі дані можуть встановлюватись на підставі письмових доказів, вищевказані довідки, як письмовий доказ, є неналежними доказами. Також, колегія суддів не бере до уваги інші докази, оскільки, вони не можуть вважатися достатніми доказами для встановлення зазначеного факту. Одночасно апеляційний суд зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Зважаючи на викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що письмовими доказами підтверджено факт постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року. За таких умов рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви за недоведеністю. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. В зв`язку з тим, що Головному управлінню державної міграційної служби України в Одеській області було відстрочено сплату судового збору, та з урахуванням задоволення апеляційної скарги, з ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 440, 75 (одна тисяча чотириста сорок) гривень 75 копійок, проте, заявник не працевлаштований на промисловому виробництві у ДП «Одеська виправна колонія» через відсутність паспорту, тому через матеріальну незабезпеченість, судом першої інстанції, заявника було звільнено від сплати судового збору. Тому, з урахуванням викладеного та згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати компенсуються за рахунок держави. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2019 року скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні заяви. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений «20» липня 2020 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ С.М. Сегеда ______________________________________ Т.В. Цюра