Постанова 4811 № 442/2196/19

Справа № 442/2196/19 Головуючий у 1 інстанції: Курус Р.І. Провадження № 22-ц/811/3968/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:31 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 липня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар - Жукровська Х.І. з участю представника апелянта - ОСОБА_1 , представника відповідачів - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року, постановлене в складі головуючого судді Куруса Р.І., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , за участю третьої особи - Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння, - В С Т А Н О В И Л А: 29.03.2019 року позивач ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , за участю третьої особи - Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння, в якому, з врахуванням уточненням позовних вимог (а.с. 51-52), просила визнати недійсним договір дарування від 15.12.2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Цимбалюк Г.В. та зареєстрований в реєстрі за №1308, як такий що укладений в результаті помилки щодо природи правочину. Крім того, просила поновити пропущений процесуальний строк, встановлений законом, як такий, що пропущений з поважної причини - хвороби. Разом з тим, просила витребувати у її власність з володіння відповідачки ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 . В обґрунтування своїх позовних вимог покликалась на те, що 15.12.2012 року між нею та відповідачами ОСОБА_4 , ОСОБА_5 був укладений договір дарування належної їй квартири АДРЕСА_1 . Під час укладення договору їй було роз`яснено, що у неї є право проживати в цій квартирі до кінця життя, і що у неї повинен бути належний догляд, в тому числі матеріальне та медичне забезпечення. Зазначає, що мала намір в цей момент укласти договір довічного утримання, оскільки за станом свого здоров`я постійно потребувала стороннього догляду, про що вказувала під час виготовлення та підписання даного договору. Після укладення спірного договору відповідачі ОСОБА_4 доглядали за нею, допомагали матеріально. Однак, згодом відповідачі ОСОБА_4 припинили опікуватись нею, жодної допомоги не надавали. На її запитання, що стало причиною такої зміни їхнього ставлення, отримала відповідь, з якої зрозуміла, що її введено в оману щодо правової природи підписаного нею договору. Вказує, що вже тривалий час догляд за нею здійснює інша особа, а саме працівниця Дрогобицького міського територіального центру ОСОБА_8 , відповідачі їй жодної допомоги не надають. Звертає увагу суду також на той факт, що договором дарування передбачено можливість її проживання в квартирі АДРЕСА_1 до кінця життя, що свідчить про те, що даний договір укладений з умовою, що є неприпустимо. Стверджує, що ніколи б не уклала договір дарування належної їй квартири, оскільки є одинокою особою похилого віку, за своїм станом здоров`я, прочитавши лише пункт договору про її проживання в квартирі, неправильно сприймала фактичні обставини правочину, квартира була її єдиним житлом, а тому безоплатно подарувати її на користь чужим людям вона не могла. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , за участю третьої особи - Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено. Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_3 , подавши апеляційну скаргу, в якій зазначає, що рішення є незаконним, ухваленим при неповно з`ясованих обставинах, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. В обґрунтування вимог покликається на те, що про зміст оспорюваного договору їй стало відомо в кінці 2018 року, коли звернулась за правовою допомогою до адвоката. Зазначає, що в момент укладення спірного договору її стан здоров`я був незадовільний (після перенесеного інсульту), вона є інвалідом першої групи, дійсно потребувала сторонньої допомоги, у зв`язку з чим мала намір укласти договір довічного утримання, про що висловилась під час виготовлення та підписання даного договору. Однак, суд першої інстанції не взяв цієї обставини до уваги і за заявою представника відповідача безпідставно застосував строк позовної давності. Незважаючи на правильну позицію суду в частині стану здоров`я, передачі квартири іншим особам у власність за умови довічного утримання, в тому, що дійсно ОСОБА_3 помилялась щодо правової природи правочину в силу свого віку та здоров`я, в тому що оскільки в договорі дарування міститься обов`язок обдаровуваних ОСОБА_4 вчинити на корить дарувальника ОСОБА_3 дію немайнового характеру - довічно проживати в подарованій квартирі, такий договір дарування від 15.12.2012 року не можна вважати договором дарування, суд безпідставно відмовив у визнанні оспорюваного договору недійсним за спливом строку позовної давності. Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. У відзивах на апеляційну скаргу відповідачі зазначають, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстав для скасування рішення немає, оскільки доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» створено Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові. 04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду. А відтак,справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як убачається зі змісту апеляційної скарги (т. 1 а.с. 247- 248) апелянтом не оспорюється правильність висновків суду першої інстанції в частині підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, а лише ставиться питання про невірне визначення початку перебігу строку позовної давності, а також неврахування поважності причин пропуску цього строку. Іншими учасниками справи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується. Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Саме такий висновок щодо застосування цієї норми викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим». За приписами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦКсвідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним». Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 201/1351/17 (провадження № 61-2168св19), від 22 січня 2020 року у справі № 438/19/14-ц (провадження № 61-2901св18), від 01 червня 2020 року у справі № 405/2773/17 (провадження № 61-39651св18), а також у постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від якого, станом на день прийняття судом апеляційної інстанції постанови, Велика Палата Верховного Суду не відступила. Виняток із цього висновку щодо початку перебігу позовної давності становить пред`явлення вимоги про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства ( стаття 231, частина друга статті 261 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v.THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року). За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц). Встановивши, що наявні підстави для визнання оспорюваного договору дарування від 15 грудня 2012 року недійсним, однак, враховуючи те, що з вказаним позовом ОСОБА_3 , як дарувальник за цим договором звернулася лише у березні 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності, а відповідачами заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги з підстав пропуску позовної давності. Судом першої інстанції вірно враховано, та з такими висновками погоджується і колегія суддів, що позивачем не наведено поважних причин пропуску позовної давності, підтвердженням чого є також підписання позивачкою у січні 2015 року нотаріально посвідченої заяви (т. 1 а.с. 160), якою вона надала свою згоду, як особа, котра мала право пожиттєвого проживання у квартирі АДРЕСА_1 , на продаж цієї квартири відповідачами ОСОБА_5 відповідачу ОСОБА_9 . Помилкова вказівка в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції на положення п. 5 ч. 2 ст. 258 ЦК України, якою врегульовано питання спеціальної позовної давності, що стосуються виключно вимог про розірвання договору дарування, у той час, як предметом даного позову є вимога про визнання договору дарування недійсним, не призвело до невірного вирішення спору по суті, а відтак не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Обґрунтовано відмовивши у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції також прийшов до вірного висновку, що не підлягає задоволенню позовна вимоги про витребування від останнього власника квартира, яка була предметом оспорюваного договору дарування, як похідна вимога. При цьому, апеляційна скарга не містить доводів щодо невірного вирішення судом першої інстанції цієї позовної вимоги. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що відповідачами, окрім подання заяви про застосування строків позовної давності, не подано жодних доказів на підтвердження цих фактів, такі колегією суддів відхиляються, як юридично неспроможні, адже такого обов`язку, на сторону, яка подає відповідну заяву, положення частини четвертої статті 267 ЦК України не покладають. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для обов`язкового скасування рішень. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення та обґрунтування цієї постанови достатнім. Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія судді приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Оскільки у даній справі колегія суддів прийшла до висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстави для вирішення питання розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції,відсутні. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,- п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 20 липня 2020 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.