Постанова Київський апеляційний суд № 755/5151/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/5151/2020 Головуючий у І інстанції - Гончарук В.П. апеляційне провадження №22-ц/824/8688/2020 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Немудрої Ю.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року про відмову у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Російська Федерація в особі офіційного представника - Посольства Російської Федерації в Україні, Рада Національної безпеки та оборони України, Служба безпеки України про встановлення факту, що має юридичне значення, встановив: 07 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року, відмовлено у відкритті провадження за вказаною заявою. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на її незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив ухвалу суду скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції відмовляючи у відкритті провадження не врахував діючих норм матеріального права та практику Верховного Суду. Так, Верховний Суд у своїй постанові від 14 березня 2018 року (справа №363/2981/16) визнав, що встановлення юридичних фактів, що сталися внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини Луганської та Донецької областей можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку з населенням майнової і моральної шкоди внаслідок збройної агресії та окупації Російською Федерацією міста Луганськ. Звертає увагу, що у ст.55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Зазначає, що встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту вимушеного переселення в квітні 2015 року з окупованої території Луганської області, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено відповідними актами Верховної Ради України та Президента України та є загальновідомими. Факт вимушеного переселення заявника також підтверджений довідкою №3004010904 від 07 травня 2015 року. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Згідно ч.1 ст.234 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно роз`яснень, викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №15 в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Звертаючись до суду із заявою, ОСОБА_1 зазначав, що отримав довідку про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 07 травня 2015 року № 3004010904. За змістом ст.4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Відповідно до змісту ст.1 вказаного Закону внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Виходячи зі змісту вказаних правових норм, законодавством передбачено порядок підтвердження та встановлення факту наявності збройного конфлікту та тимчасової окупації певної території, а відтак не вбачається підстав для встановлення юридичного факту, як то передбачено у загальному порядку цивільним процесуальним законодавством України. За приписами ч.ч.2,3 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, це означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер. Із системного аналізу викладених вище правових норм слідує, що факт збройної агресії проти держави України встановлюється уповноваженими на те Конституцією України органами державної влади (Президентом України та Верховною Радою України) та відноситься до політичної сфери (публічно-правової), оскільки стосується виконання імперативних повноважень органами державної влади у політичній сфері. Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими вже встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України. У даному випадку факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено наведеними вище актами Верховної Ради України та Президента України та є загальновідомим. Таким чином, факт, який просить встановити заявник, підлягає встановленню у визначеному чинним законодавством порядку, та не підлягає встановленню судом. Суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі. Підстави для скасування ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року відсутні. Викладені в апеляційній скарзі доводи на думку колегії суддів не є переконливими та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлено 15 липня 2020 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба