Постанова 4824 № 755/19975/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/19975/2019 Головуючий у І інстанції - Гончарук В.П. апеляційне провадження №22-ц/824/5870/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Немудрої Ю.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору купівлі-продажу квартири, встановив: ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору купівлі-продажу квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що сторони перебували у шлюбі з 25 грудня 1999 року по 22 липня 2008 року. У шлюбі та до 2019 року Відповідач мала фамілію ОСОБА_2 . 22 липня 2008 року зазначений шлюб було розірвано. 14 жовтня 2008 року між Позивачем, який виступав як Продавець, та Відповідачем, що виступала як Покупець, було укладено Договір купівлі-продажу квартири, в якій вони під час шлюбу спільно проживали, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений договір було посвідчено приватним нотаріусом Шевченко В.Ф. У вказаному договорі не було зазначено умови та порядок здійснення оплати за вказану квартиру, та зазначено, що передача квартири здійснюється шляхом передачі Покупцеві ключів від неї. Однак, фактично зазначений договір сторонами не виконано, оплата за квартиру Відповідачем не була здійснена, ключі від квартири Відповідачеві не передавались та ним не вимагались. Позивач продовжував проживати у даній квартирі. В подальшому 25 грудня 2010 року сторони повторно вступили у шлюб, та спільно проживали у зазначеній квартирі. Шлюб між сторонами було повторно розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, після чого Відповідач припинила проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , а Позивач продовжив проживання в ній разом з сином - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Отже на той момент договір купівлі-продажу фактично ні Покупцем, ні Продавцем знову виконано не було. Наприкінці 2015 року Позивач випадково дізнався, що без його відома у оригінальний примірник договору купівлі-продажу згаданої квартири, що знаходився у Відповідача, було внесено зміни, а саме здійснено рукописну дописку «Підписами під цим договором ми, Продавець та Покупець підтверджуємо про повний розрахунок між нами та про відсутність матеріальних та інших претензій один до одного», хоча фактично розрахунок між сторонами не здійснювався, та крім того, вказану дописку було внесено без відома Позивача пізніше укладення самого Договору. Крім того, Позивач дізнався, що 05 листопада 2008 року Відповідач зареєструвала за собою право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 у КП «Київське міське БТІ», використавши примірник договору із протиправно внесеними змінами. Таким чином, Відповідач розрахунок за договором купівлі-продажу не здійснила, але ввівши Позивача та Київське міське БТІ в оману щодо здійснення розрахунку за майно, здійснила реєстрацію права власності в Київському міському БТІ, на яке на той момент було покладено реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна. Дізнавшись про це, Позивач звернувся до суду, який встановив та визнав факт протиправного внесення дописки в договір. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 липня 2016 року, яке набрало законної сили після його перегляду в апеляційному та касаційному порядку 10 листопада 2016 року та 31 жовтня 2018 року відповідно, зміна до умов договору визнана недійсною. Отже, наявний факт недобросовісної поведінки Відповідача, що обула спрямована на фактичне протиправне заволодіння майном Позивача без здійснення оплати за нього. Однак, навіть після завершення розгляду справи у суді касаційної інстанції Відповідач не сплатила суму боргу. Позивачем неодноразово направлялась Відповідачеві вимога про виконання умов договору, однак відповіді Позивач не отримав, а Відповідач від контактів з Позивачем ухиляється. Просив, розірвати договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який був укладений 14 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що був вчинений на нотаріальному бланку ВМА 044918, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком В.Ф. та зареєстрованому у реєстрі за №3145. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2020 року, у задоволенні вищезазначеного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилався на те, що матеріали справи не містять підтвердження належними та допустимими доказами виконання умов договору в частині здійснення оплати з боку відповідача. Натомість, матеріали справи містять належні та допустимі докази того, що поза волевиявленням позивача, в примірник договору, який знаходився у позивача, внесено неправомірні дописи про нібито здійснення оплати. Матеріали справи містять також належні та допустимі докази того, що позивачем направлялись відповідні вимоги про оплату відповідачеві після того, як постановою Верховного Суду було підтверджено недійсність виконаних дописок. Отже, невиконання умов договору в частині здійснення оплати, недобросовісна поведінка відповідача в частині реєстрації в БТІ права власності на квартиру без здійснення оплати відповідачем - і як наслідок - порушення прав позивача - належним чином доведено. Таким чином, позивач вважає, що є підстави для розірвання спірного договору. Просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. На апеляційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, який обґрунтовувала тим, що у договорі купівлі-продажу від 14 жовтня 2008 року строк виконання зобов`язання не визначений, як і не визначений момент такої вимоги, відповідно до цього право захисту своїх вимог у позивача було в період з 14 жовтня 2008 року по 14 жовтня 2011 року. Саме з цією позицією погодився суд першої інстанції і цей висновок ґрунтується на вимогах закону. Позиція позивача з приводу того, що у нього право вимоги сплати за договором купівлі-продажу виникло з моменту винесення постанови Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року про визнання змін до договору купівлі-продажу недійсними, не відповідає вимогам ст.260 ЦК України, щодо дотримання строків позовної давності. Зазначає, що позивач заявивши позовні вимоги про розірвання договору купівлі-продажу, будь яких доказів з приводу несплати йому грошових коштів не надав, а тому його вимога про надання доказів відповідачем з приводу сплати грошових коштів є неправомірною. Відповідач зазначає, що передала грошові кошти апелянту в сумі 21000 грн, тобто ту суму яка обумовлена п. 6 договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2008 року. Якби апелянт не отримав ці грошові кошти то у нього було право не укладати цей договір, або вказати у самому договорі, коли ці грошові кошти повинні були бути сплачені. Відповідач сплатила грошові кошти, прийняла квартиру, ключі 14 жовтня 2008 року, в момент укладення договору купівлі-продажу в присутності апелянта в кабінеті нотаріуса набула право власності на квартиру, про що свідчить сам текст договору купівлі-продажу, а в подальшому зареєструвала це право власності в БТІ, зважаючи на те, що в тексті договору та згідно усних домовленостей апелянт не ставив такої вимоги про заборону реєстрації права власності в органах БТІ. В свою чергу апелянт отримавши грошові кошти знявся з реєстрації з квартири, яку він продав відповідачу. Просила залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2020 року залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач перебували у шлюбі з 25 грудня 1999 року по 22 липня 2008 року. У шлюбі та до 2019 року Відповідач мала прізвище « ОСОБА_2 ». 22 липня 2008 року зазначений шлюб було розірвано. Крім цього, сторони у справі вдруге перебували в зареєстрованому шлюбі з 25 грудня 2010 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис №2153. Також, сторони у справі мають спільних дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюб між Позивачем та Відповідачем було повторно розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року у справі №755/4609/15-ц. 14 жовтня 2008 року між Позивачем, який виступав як Продавець, та Відповідачем, що виступала як Покупець, було укладено Договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що був вчинений на нотаріальному бланку ВМА 044918, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком Володимиром Федоровичем та зареєстрованому у реєстрі за №3145. Також, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_8 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив суд: визнати договір купівлі-продажу квартири від 10 грудня 1999 року за реєстровим №5445 частково недійсним у частині покупця - ОСОБА_1 ; визнати його покупцем квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 10 грудня 1999 року за реєстровим №5445 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С.; визнати договір купівлі-продажу квартири від 14 жовтня 2008 року за реєстровим №3145, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком В.Ф. недійсним. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва віл 05 лютого 2016 року у справі №755/12188/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року в позові ОСОБА_8 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_9 про визнання стороною договору купівлі-продажу, визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовлено. Вище викладеними рішеннями судів встановлено, що договір купівлі-продажу квартири від 14 жовтня 2008 року за реєстровим №3145, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком В.Ф. не є удаваним правочином та не вбачається підстав для визнання даного договору недійсним. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача, який пред`явив вимогу про розірвання договору купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який був укладений 14 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що був вчинений на нотаріальному бланку ВМА 044918, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком Володимиром Федоровичем та зареєстрованому у реєстрі за №3145, строк позовної давності закінчився 14 жовтня 2011 року, тоді як із позовом позивач звернувся до суду 11 грудня 2019 року. З висновками суду, щодо відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності, колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Згідно зі статтями 256,257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року №15-рп/2002 визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Стороною відповідача було заявлено в судовому засіданні про застосування строків позовної давності. Колегією суддів встановлено, що між сторонами виник спір з приводу укладеного договору купівлі-продажу квартири від 14 жовтня 2008 року. Так, наприкінці 2015 року позивач дізнався, що без його відома у оригінальний примірник Договору купівлі-продажу квартири було внесено зміни, а саме здійснено рукописну дописку наступного змісту: «Підписами під цим договором, ми, Продавець та Покупець підтверджуємо про повний розрахунок між нами та про відсутність матеріальних та інших претензій один до одного», хоча позивач вказує, що фактично розрахунок між сторонами не здійснювався. У зв`язку з цим, позивач звернувся до суду з позовом про визнання змін до договору недійсними. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року, встановлено факт протиправного внесення дописки в договір купівлі-продажу від 14 жовтня 2008 року та визнано вказану дописку недійсною. Таким чином, у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які могли б свідчити про здійснення відповідачем розрахунку за договором. Разом з тим, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 липня 2016 року вступило в законну силу 10 листопада 2016 року, і саме з цього періоду почав відраховуватися строк позовної давності для звернення до суду з позовом про розірвання договору купівлі-продажу квартири, оскільки саме цим рішенням встановлено протиправність внесення дописки в договір купівлі-продажу, що може свідчити про відсутність здійснення відповідачем розрахунку за договором. З урахуванням наведеного, позивач міг звернутися до суду протягом трьох років з моменту набрання рішенням суду законної сили, тобто до 10 листопада 2019 року, тоді як позов заявлено 11 грудня 2019 року. Відтак, правомірним є застосування до спірних правовідносин строку позовної давності. Висновки суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлено 31 березня 2021 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба