Постанова 4807 № 321/1958/19

Дата документу 15.07.2020 Справа № 321/1958/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №321/1958/19 Головуючий у 1 інстанції Кравченко Н.О. Провадження № 22-ц/807/1978/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И ЛА: У грудні 2019 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позову зазначено, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено Генеральну угоду від 08.08.2014 року, згідно якої сторони домовилися про реструктуризацію заборгованості за кредитним договором від 12.10.2004 № zpmirk40420641. Згідно з пунктом 2.1 Генеральної угоди банк надає позичальнику терміновий кредит у розмірі 8960,04 грн., терміном на 24 місяці з 08.08.2014 року до 31.08.2016 року, шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну картку зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 1,5% в місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Станом на 03.12.2019 року ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором від 08.08.2014 року на загальну суму 31370,74 грн., з яких: заборгованість за кредитом 7664,23 грн., заборгованість за відсотками за користування кредитом 6899,25 грн.; заборгованість за пенею 14134,81 грн.; штраф відповідно до п. 2.2 Генеральної угоди 2672,45 грн. Просило суд стягнути з ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 31 370,74 грн. та судові витрати у розмірі 1921 грн. Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року відмовлено в задоволенні позову. Не погоджуючись з рішенням суду АТ КБ «Приватбанк» подало апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані всі обставини справи, та посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідача. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що за даною угодою сторони визначили умови сплати вже існуючого боргу, розмір щомісячного платежу, строки виконання та відповідальність за порушення умов, нова видача кредитних грошових коштів позичальнику угодою не передбачалася. З розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач користувався кредитними коштами, визнав кредитну заборгованість, що підтверджується укладенням генеральної угоди, погодився з умовами укладеного договору, відповідальністю за невиконання його умов. ОСОБА_1 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних доказів, які б свідчили, що відповідач отримав у позивача кредитну картку, користувався наданими йому відповідно до пункту 2.1 Генеральної угоди кредитними коштами, та допустив порушення умов її виконання. Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено Генеральну угоду від 08.08.2014 року, згідно якої сторони домовилися про реструктуризацію заборгованості за кредитним договором від 12.10.2004 № zpmirk40420641. Відповідно до п. 2.1 Генеральної угоди банк надає позичальнику терміновий кредит у розмірі 8960,04 грн., терміном на 24 місяці з 08.08.2014 року до 31.08.2016 року, шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну картку зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 1,5% в місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. ПАТ КБ «ПриватБанк» надано розрахунок заборгованості за кредитним договором від 08.08.2014 року та виписку з банку, відповідно до яких у відповідача станом на 03.12.2019 року наявний борг на загальну суму 31370,74 грн., з яких: заборгованість за кредитом 7664,23 грн., заборгованість за відсотками за користування кредитом 6899,25 грн.; заборгованість за пенею 14134,81 грн.; штраф відповідно до п. 2.2 Генеральної угоди 2672,45 грн. За приписами ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Положеннями ч.1 ст. 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. За умовами укладеної між сторонами Генеральної угоди від 08.08.2014 року сторони домовилися про реструктуризацію заборгованості за кредитним договором від 12.10.2004 № zpmirk40420641. Відповідно до п. 2.1 Генеральної угоди банк надає позичальнику терміновий кредит у розмірі 8960,04 гривень, терміном на 24 місяці з 08.08.2014 року до 31.08.2016 року, шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну картку зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 1,5% в місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: починаючи з 1 по 25 число кожного місяця позичальник надає банку кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом. Згідно п. 2.2 Генеральної угоди визначено, що при порушенні позичальником строків погашення заборгованості більш ніж на 31 день по зобов`язанням, термін яких не настав, сторони погодили, що термін повернення кредиту враховується з 32 дня з моменту виникнення порушення. Заборгованість за кредитом, починаючи з 32 дня порушення, вважається простроченою. Позичальник сплачує банку штраф у розмірі 4679,91 гривень. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до п. 2.3. Генеральної угоди, для надання послуг банк видає позичальнику платіжну картку відповідно до умов пункту 2.1 Генеральної угоди. Колегією суддів встановлено, що позивачем не надано доказів на підтвердження отримання платіжної картки відповідачем з означеними коштами. Посилання в апеляційній скарзі на виписку по картрахунку та фото від подача з отриманою карткою у відділенні банку не є належними доказами та не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на те, що виписка по рахунку не є підтвердженням того, що відповідач отримала картку. Фото відповідача з отриманою карткою у відділенні банку також не можна вважати належним доказом отримання відповідачем картки саме за цією Генеральною угодою, оскільки з наданої фотокартки не можливо встановити її вид, номер та строк дії. Відповідно до п. 2.1. Генеральної угоди позичальник сплачує проценти за користування кредитом в розмірі 1,5 % за місяць, що обліковуються на суму залишку заборгованості за кредитом. Судом першої інстанції надано належну оцінку наданій позивачем банківській виписці та встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» обліковуються кошти в розмірі 8960,04 грн. на рахунку банку. Сума коштів на рахунку є сталою, коштами відповідач не користувалася. Проте, позивачем нараховуються відсотки за користування цими коштами і штрафи. Згідно п. 2.11 Генеральної угоди, пунктами 1.1.3.1.6, 2.1.1.12.9 Умов та правил передбачено списання коштів з будь-яких рахунків відповідача, без його згоди про таке. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що за умови невиконання відповідачем своїх зобов`язань, банк в будь-який момент міг списувати з рахунку відповідача необхідні до сплати кошти, проценти за користування кредитом. Позивач цього не зробив, а навпаки нарахував відповідачеві проценти та штрафні санкції, чим штучно збільшив відповідальність відповідача та суму заборгованості. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2019 року у провадженні № 61-15599св18 за справою № 372/2767/16-ц. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку та вірно встановив, що позивачем не подано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог та необхідність у відмові в їх задоволенні в повному обсязі. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанцій по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано та порушено норми матеріального і процесуального права. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» залишити без задоволення. Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 23 березня 2020 у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 15 липня 2020 року. Головуючий Судді: