Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/14768/16-ц

Справа № 344/14768/16-ц Провадження № 22-ц/4808/615/20 Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О. Суддя-доповідач Фединяк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого Фединяка В.Д. ( суддя-доповідач) суддів: Бойчука І.В., Девляшевського В.А. секретаря Турів О.М. з участю представника ОСОБА_1 - адвоката Остапюк Н.О., ОСОБА_2 - її адвоката Шургот О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 26 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Бородовського С.О. у м. Івано-Франківськ, ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування. Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3 . Він проживав з спадкодавцем на час відкриття спадщини, фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, а тому вважається таким, що прийняв спадщину. До складу спадщини входило: 1/2 частка в квартирі АДРЕСА_1 частка в ГБК №8 та 1/2 на дачі у садівничому товаристві «За мир». ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його батько ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 після смерті батька він подав заяву про прийняття спадщини. Постановою від 04 листопада 2016 року йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину. Просив визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 на: 1/4 квартири АДРЕСА_2 гаража НОМЕР_4 ГБК №8; 1/4 дачної земельної ділянки в садівничому товаристві «За мир». Рішенням Івано-Франківського міського суду від 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову. Судові витрати покладено на позивача. Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій ставить питання про скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує на те, що право на спадкове майно після смерті матері ОСОБА_3 він набув у визначений законом спосіб. На момент смерті матері він проживав і був прописаний з спадкодавцем, що підтверджується записами в будинковій книзі та довідкою ЖБК №23 від 26 липня 2016 року. Він належить на спадкоємців першої черги після смерті матері. Крім нього спадщину прийняв батько ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Таким чином, йому належить ј частини спадкового майна. Крім того, отримання свідоцтва про право на спадщину не обмежується в часі згідно вимог ЦК України. Посилання суду першої інстанції на те, що позивачем не оскаржується постанова нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому ним визнається, є необґрунтованим, оскільки він звернувся в суд за захистом своїх майнових прав. Вказує, що квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Таким чином після смерті матері у нього виникло право власності на відповідну частку квартири. Вимогу про визнання за ним права власності на гараж і земельну ділянку не підтримує, оскільки правовстановлюючих документів на ці об`єкти суду він не може надати. 23 квітня 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи апеляційної скарги заперечила. Вказує, що вона ніяким чином прав позивача не порушувала, учасником спільного майна не була згоду на виділ вона не зобов`язання надавати. Крім того, на підставі заповіту право власності на спадкове майно не оформляла. Доказів виникнення права власності на майно померлої спадкодавця ОСОБА_5 позивачем не надано. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - Остап`юк Н.О. підтримала доводи апеляційної скарги, просить задовольнити цю скаргу. ОСОБА_2 та її представник Шургот О.В. заперечили доводи апеляційної скарги, вважають рішення суду законним та обгрунтованим. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задволенні апеляційної скарги з таких підстав. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач не оскаржив постанову про відмову у видачі йому свідоцтва на спадщину ОСОБА_3 з 04/11/2016. З часу видачі постанови про відмову про видачу позивачу свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 щодо частки в праві на спірну квартиру, гаража і земельну ділянку сплило більше 3 років. Отже сплив строк оскарження постанови про відмову у видачі свідоцтва про спадщину. Оскільки позивач не оскаржив постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину спадщину, ним здійснено дії щодо визнання правових підстав для її ухвалення. 14/04/2007 ОСОБА_4 , батько позивача склав заяву на ім`я голови правління ГБК-8, в якій просив виключити його з членів кооперативу та переписати гараж АДРЕСА_4 на ОСОБА_8 . Отже в 2007 році ОСОБА_4 вчинив дії щодо відмови від членства в кооперативі та від прав на гараж АДРЕСА_4 . Тому вказаний об`єкт цивільних прав, як і земельна ділянка не входили до складу спадщини. Прийняти у спадщину позивач міг виключно ті права, які її складали, на речі, що належали спадкодавцю. Тому позивачу належить повністю відмовити в позові про визнання за ним право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 на: 1/4 квартири АДРЕСА_5 4 гаража НОМЕР_4 ГБК №8; 1/4 дачної земельної ділянки в садівничому товаристві «За мир». Рішення в частині відмови у задоволенні позову щодо визнання права власності на 1/4 гаража НОМЕР_4 ГБК №8; 1/4 дачної земельної ділянки в садівничому товаристві «За мир» не оскаржується, а тому не переглядається. Висновок суду відповідає вимогам закону і матеріалам справи. Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, що відповідно до свідоцтва про народження № НОМЕР_1 ОСОБА_1 зареєстрований сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с.7). ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 відповідно до свідоцтва про смерть № НОМЕР_2 (а.с.6) Відповідно до будинкової книги щодо прописки громадян в спірній квартирі, в ній зареєстровано ОСОБА_1 на день смерті ОСОБА_3 .. Обставина реєстрації та проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі визнана відповідачем та її представником. Відповідно до довідки Житлово-будівельного кооперативу № 116 квартира АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_4 на підставі сплати ним повної вартості квартири в сумі 85123300 карбованців (а.с.12). 20 січня 2019 року ОСОБА_4 склав заповіт щодо квартири на користь ОСОБА_2 31 жовтня 2003 року позивач подав нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину його матері ОСОБА_3 05/11/2003 видано свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_3 , за яким встановлено, що спадщину склали два грошових вклади. Нотаріусом не встановлено, що до складу спадщини ОСОБА_3 входить право на спірну квартиру, дачну земельну ділянку, металевий гараж. Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР 1963 року). Частиною першою статті 549 ЦК Української РСР 1963 року(чинної на момент виникнення спірних правовідносин) визначено дії, що свідчать про прийняття спадкоємцем спадщини: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом частини другої статті 553 ЦК Української РСР 1963 року спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини, вважається таким, що відмовився від спадщини. Системний аналіз положень статей 548, 549, 553 ЦК Української РСР 1963 року дає підстави для висновку, що для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Статтею 560 ЦК Української РСР 1963 року встановлено порядок видачі свідоцтва про право на спадщину. Так, спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 ЦК Української РСР1963 року). Відповідно до положень статті 561 ЦК Української РСР 1963 року свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. Аналогічні положення містяться і у статті 47 Закону Української РСР від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат» (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини). При цьому ЦК Української РСР 1963 року не обмежував строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. З огляду на вказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Згідно з частиною першою статті 22 КпШС України (в редакції, чинній на час набуття майна) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Оскільки внесок сплачений ОСОБА_4 1996 року, при вирішенні цього спору підлягають застосуванню і норми Закону України «Про власність», який набув чинності з 15 квітня 1991 року. Зокрема, статтею 16 Закону України «Про власність» було визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб і сім`ю України. Частиною першою статті 17 Закону України "Про власність" передбачалось, що кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК та членів його сім`ї, яким ця квартира надана. Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Відповідно до довідки Житлово-будівельного кооперативу №116 про право власності на квартиру АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_4 на підставі сплати ним повної вартості квартири в сумі 85123300 карбованців. Відповідно до п.5.1 Постанови пленуму Верховного суду України N 9 від 18.09.87 « Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» вказано, що судам слід мати на увазі, що згідно із ст. 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває право власності на квартиру і вправі розпоряджатись нею на свій розсуд - продавати, заповідати, обмінювати, в тому числі на інше жиле приміщення у будинку державного або громадського житлового фонду чи іншого ЖБК, на жилий будинок (частину будинку), що належить громадянину на праві власності і вчиняти відносно неї інші угоди, що не заборонені законом. Виходячи з цього, особа, якій відчужена членом ЖБК квартира, має переважне право на вступ до цього кооперативу. Таким чином право власності на квартиру в житлово-будівельному кооперативі належить члену кооперативу, який повністю здійснив грошовий пайовий внесок, а не членам його сім`ї або іншому з подружжя. В п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 18.09.87 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» вказано, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися ст.146 ЖК України, ст.15 Закону «Про власність», п.43 Примірного статуту ЖБК і чинним законодавством про шлюб та сім`ю (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України, враховуючи таке: а) пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. При цьому суд повинен враховувати суму боргу, яку один з подружжя зобов`язаний повернути кредитору; б) внесений одним з подружжя до вступу в шлюб пай є його особистим майном. Якщо паєнагромадження згодом збільшилися за рахунок коштів, одержаних одним з подружжя у дар або в порядку спадкування чи за рахунок дошлюбного майна, то ці кошти також є особистою власністю того з подружжя, який їх одержав. При поділі квартири на цю суму може бути збільшена його частка в паєнагромадженні; в) поділ квартири у будинку ЖБК може бути проведений, якщо кожному з колишнього подружжя можливо виділити ізольоване жиле приміщення. Поділ приміщень при цьому провадиться відповідно до виділених їм часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру. Так в ч. 1 ст. 15 Закону України «Про власність» вказано, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. За життя ОСОБА_3 не заперечувала того, що квартира АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_4 за яку ним як членом кооперативу сплачено повну вартість квартири в сумі 85123300 карбованців (а.с.12). Позивач 1 жовтня 2003 року подав нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_7 і йому видано свідоцтво про право за яким встановлено, що спадщину склали два грошових вклади. Нотаріусом не встановлено, що до складу спадщини ОСОБА_3 входить спірна квартира, дачна земельна ділянка, металевий гараж. Зазначених обставин не заперечував позивач при прийнятті спадщини. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Судом установлено, що ОСОБА_1 не подав суду доказів про те, що пай, внесений його батьками в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів та спірна квартира була їх спільним майном. Разом з тим, відповідно ч.2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду. Встановивши, що ОСОБА_4 як член кооперативу сплатив пайовий внесок за спірну квартиру у розмірі 85123300 карбованців особисто та одноосібно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_4 є власником спірної квартири, оскільки відсутні докази, що пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ними у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном. У матеріалах справи немає також доказів, що покійна ОСОБА_3 здійснювала особисто чи спільно з ОСОБА_4 платежі на оплату вартості цієї квартири. Суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 матері він фактично вступив в управління та володіння спадковим майном - квартирою АДРЕСА_3 і йому належить 1/4 частина цієї квартири, оскільки ним не подано доказів про належність частини цього майна спадкодавцю. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду від 26 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення. Повний текст складений 15 липня 2020 року. Судді: В.Д.Фединяк І.В.Бойчук В.А.Девляшевський