Постанова 4824 № 759/759/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 липня 2020 року м. Київ Справа №759/759/17 Апеляційне провадження № 22-ц/824/4477/2020 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В. суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В. за участю секретаря Лугового Р.В. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва ухваленого під головуванням судді Ул`яновської О.В. 21 листопада 2019 року у м. Києві, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, В С Т А Н О В И В В січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту того, що вимушене його переселення у серпні 2014 року з окупованої території Луганської області в місто Київ, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Вимоги заяви мотивовані тим, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Данилівці Біловодського району Луганської області, проживав у м. Луганськ. До 22 червня 2015 року працював у Луганській філії Концерну радіозв`язку та телебачення, після чого був звільнений у зв`язку зі скороченням чисельності штату. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалась 20 лютого 2014 року, він був вимушений у листопаді 2014 року залишити окуповану частину території Луганської області та переїхати у місто Київ. У заяві посилається на те, що встановленням даного факту переслідується мета набуття ним статусу жертви потерпілого від міжнародного збройного конфлікту, тобто особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що породжуватиме юридичні наслідки, зокрема, права на отримання різного роду допомоги, в тому числі психологічної, від гуманітарних організацій. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 20 січня 2017 року відмовлено у відкритті провадження. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 квітня 2017 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, вищезазначену ухвалу залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року вищезазначені ухвали скасовані, справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація - відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення заявником визначено однією із заінтересованих осіб іноземну державу, яка відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» може бути залучена до участі у справі лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Оскільки відповідної згоди компетентного органу матеріали справи не містять, тому суд вважав, що заявником не вірно визначено заінтересовану особу - Російську Федерацію, у зв`язку з чим заяву залишено без задоволення. Не погодився із вищезазначеним судовим рішенням ОСОБА_1 , ним подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність рішення, як такого, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує на те, що в розумінні Закону України «Про міжнародне приватне право» Російська Федерація не є іноземним елементом на який розповсюджується сфера дії цього Закону. Таким чином на дану справу не може розповсюджуватись і дія судового імунітету передбаченого ст. 79 цього Закону. Застосування положень Віденської Конвенції 1961 року, Указу Президента України від 25 червня 2002 року №581 та норм Закону України «Про міжнародне приватне право», включаючи судовий імунітет, при розгляді даної справи, є неправомірним, відповідно до обставин справи. Враховуючи вищевикладене, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким заяву про встановлення факту задовольнити повністю. В судовому засіданні представник заявника адвокат - Макаревич К.В. підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просила її задовольнити. Інші учасники в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили. Тому колегія суддів апеляційного суду, керуючись положеннями ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважала за можливе розглянути справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 , перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Судом встановлено, що заявник проживав у м. Луганськ. Згідно довідки №300800131 від 17 жовтня 2014 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Святошинського району м. Києва, фактичним місцем проживання ОСОБА_1 є: АДРЕСА_1 . Згідно з п.5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. У ч. 1 ст.4, ч.1 ст. 5 цього Закону визначено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Частина 1 ст. 2 цього Закону визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 2 цього Закону визначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених ч. 1 ст. 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав. Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи. Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. У межах тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях діє особливий порядок забезпечення прав і свобод цивільного населення, визначений цим Законом, іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. За фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України. Відповідно ст. 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України. Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. В даному зверненні Верховна Рада України закликала міжнародне співтовариство визнати факт агресії Російської Федерації проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни. У липні 2015 року Парламентська Асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію «Продовження очевидних, грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ», в якій визнала військову агресію Росії проти України. У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 року № 5 роз`яснюється, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; - встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Аналіз наведених норм чинного законодавства вказує на те, що Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо пред`явлення позову до іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави, тобто на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави в якості відповідача. В даній справі заявник звернувся в порядку окремого провадження з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а іноземна держава залучена в якості зацікавленої особи, тобто до неї не пред`явлений позов і вона не має процесуального статусу відповідача у справі. А отже висновок суду першої інстанції щодо цього питання, є помилковим. Звертаючись з заявою заявник просив встановити що його переміщення з місця постійного проживання відбулось у зв`язку з агресією Російської Федерації, що призвела до негативних для нього наслідків, вважаючи це фактом, який має юридичне значення. Відповідно до підстав визнання факту таким, що має юридичне значення у порядку глави 6 ЦПК України суд повинен встановити факт (дію або подію) у зв`язку з якою виникають, змінюються і припиняються права заявника. Зі змісту даної заяви вбачається що заявник просив встановити причинно-наслідковий зв`язок між його переселенням та діями іншої держави, що не є у розумінні юридичної науки фактом, який має юридичне значення, а є зв`язком між подіями (фактами), зокрема переселенням та окупацією, і наслідками цих подій, а отже не може бути встановлений у порядку глави 6 ЦПК України . Крім того, Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в України прийняла цілий ряд нормативно-правових актів, в яких визнала агресію Російської Федерації проти України та тимчасову окупацію територій Донецької та Луганської областей, визначила дату початку такої окупації 20 лютого 2014 року. А отже виходячи з положень абзацу 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, так як щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Сама по собі видача заявнику довідки про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи, є визнанням державою та підтвердженням, як факту переміщення, так і причин такого переміщення. Додаткове визнання такого факту та причин переміщення судом, не є необхідним. А тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановивши обставини справи, невірно застосував норми матеріального права, проте дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення, що дає підстави для зміни рішення суду в мотивувальній його частині, а саме частині правового обґрунтування підстав для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог. Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження частково. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 рокузмінити в частині правового обґрунтування. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: В.В. Соколова Судді: А.М. Андрієнко Н.В. Поліщук Повний текст постанови складений 13 липня 2020 року.