Постанова 4824 № 756/10282/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/4035/2020 справа № 756/10282/18 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 червня 2020 року Київський апеляційний суд в складі: Судді - доповідача: Андрієнко А.М. Суддів: Соколової В.В. Поліщук Н.В. При секретарі Дроздовій Ж.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва, постановленого суддею Майбоженко А.М. 07 серпня 2019 року по цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, У С Т А Н О В И Л А: У серпні 2018 року заявники ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду із заявою,заінтересована особа: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення. На обґрунтування заявлених вимог вказували, що заявники народилися в Донецькій області та до серпня 2014 року проживали і були зареєстровані в м. Горлівка Донецької області, працювали в цьому місті та володіли частиною будинку АДРЕСА_1 . Вказували, що в серпні 2014 року заявники були вимушені переміститись з Донецької області до м. Києва, де й проживають на даний час. Зазначали, що причиною їх переміщення було те, що починаючи з кінця лютого 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків почали окупацію Кримського півострова, а в подальшому 21.03.2014 владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя». В квітні 2014 року Російська Федерація почала другу фазу збройної агресії проти України, під час якої контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби Російської Федерації, озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки». Вказували, що 11.05.2014 на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся незаконний референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки», однак сам референдум так і не був визнаний, як Україною, так і міжнародною спільнотою. Зазначали, що з серпня 2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації. За наслідками військової агресії Російської Федерації 17.03.2015 Верховною Радою України було прийнято постанову № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей. Зазначали, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню. Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних організацій. Зазначали, що в результаті збройної агресії Російської Федерації, наслідком якої стала окупація частини території Донецької області України, заявники втратили усе, що в них було, зокрема, звичний ритм життя та можливість проживання на рідній землі та вимушені були повністю змінити своє життя, погіршився їх стан здоров?я, що потребує медикаментозного лікування, у отриманні якого у зв?язку з складною економічною ситуацією в країні, що обумовлена військовим конфліктом з державою - агресором, у заявників виникають труднощі. Заявники вказували, що у зв?язку з такими обставинами їм завдано значну моральну і майнову шкоду, а встановлення даного юридичного факту необхідно останнім для визначення свого статусу як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, що зумовлює виникнення прав та обов?язків, передбачених цією Конвенцією та іншими нормами національного та міжнародного права. За наведених обставин, просили суд встановити юридичний факт, що їх вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 07 серпня 2019 року у задоволені вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи тим, що рішення було постановлено з порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з`ясуванням обставин справи. На обґрунтування апеляційної скарги вказують, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що факт внутрішнього переміщення заявників (вимушеного переселення) з окупованої частини території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території України з серпня 2014 року не є загальновідомим. Зазначають, що даний факт має індивідуальний характер та стосується виключно заявників. Наголошують на тому, що від встановлення факту, що має юридичне значення, за заявою заявників, залежить виникнення та реалізація особистих майнових та немайнових прав останніх. Іншого позасудового способу встановлення причинно - наслідкового зв?язку між переселенням із окупованих територій, зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не передбачено. Заявники та зацікавлені особи в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, причину неявки суду не повідомили. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, що не з`явились. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що заявники на момент виникнення збройного конфлікту знаходились під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року і з цих підстав відсутня необхідність підтверджувати такий статус, також факт про визнання якого просять заявники, вже визнаний чинним законодавством України, що унеможливлює його встановлення в судовому порядку за правилами окремого провадження. Крім того, судом зазначено про порушення в даній справі юрисдикційного імунітету Російської Федерації, як загальновизнаної міжнародно - правової концепції, що має безумовний характер для кожної суверенної держави. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції повинно бути змінено в частині правового обґрунтування. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судом установлено, що заявник ОСОБА_1 народилася в м. Торез Донецької області, з 18.12.1984 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 ( Том І , а.с. 32-36). Заявник ОСОБА_2 народився в м. Горлівка Донецької області, з 10.10.2000 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 ( Том І , а.с. 42-47). Відповідно до ст..293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред`явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом. Відповідно до ч.4 ст.294 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом. Стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи,накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави . Оскільки залучення в даній справі іноземної держави як заінтересованої особи і встановлення юридичного факту щодо цієї іноземної держави зачіпає інтереси цієї держави, то справа не може бути розглянута без згоди компетентних органів відповідної держави. Заявники звернулися до суду із заявою про встановлення юридичного факту, що мають значення для охорони їх прав, свобод та інтересів . Судом установлено, що заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилися та до серпня 2014 року проживали на території Донецької області України, однак у серпні 2014 року у зв?язку із тимчасовою окупацією частини території Донецької області були вимушені покинути місце свого проживання. При зверненні до суду із заявою в порядку окремого провадження, заявниками зазначено про те, що причини, які зумовили їх переселення, а саме збройна агресія Російської Федерації проти України та окупація Російською Федерацією частини території Донецької області, не зазначені у довідці про взяття їх на облік внутрішньо переміщеної особи, посвідчують лише факт вимушеного переселення, а не його причини. Однак, Постановою Верховної Ради України від 17.03.2015 № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, серед яких значиться м. Горлівка. Згідно із довідками про взяття на облік внутрішньо - переміщених осіб від 21.10.2014 №№ 3005000539, 3005000541 та від 10.11.2017 №№ 539, 541, виданих Управлінням праці та соціального захисту населення, у серпні 2014 року заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перемістилися з м. Горлівки Донецької області в м. Київ та проживають на даний час в АДРЕСА_4 ( Том І , а.с. 63-68). Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про точну причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. У ч. 1 ст.4, ч.1 ст. 5 цього Закону визначено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Частина 1 ст. 2 цього Закону визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 2 цього Закону визначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених ч. 1 ст. 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав. Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи. Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. У межах тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях діє особливий порядок забезпечення прав і свобод цивільного населення, визначений цим Законом, іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. За фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України. Відповідно ст. 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України. Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. В даному зверненні Верховна Рада України закликала міжнародне співтовариство визнати факт агресії Російської Федерації проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни. У липні 2015 року Парламентська Асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію «Продовження очевидних, грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ», в якій визнала військову агресію Росії проти України. У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 року № 5 роз`яснюється, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; - встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Аналіз наведених норм чинного законодавства вказує на те, що Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо пред`явлення позову до іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави, тобто на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави в якості відповідача. В даній справі заявник звернувся в порядку окремого провадження з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а іноземна держава залучена в якості зацікавленої особи, тобто до неї не пред`явлений позов і вона не має процесуального статусу відповідача у справі. А отже висновок суду першої інстанції щодо цього питання, є помилковим. Звертаючись з заявою заявник просив встановити що його переміщення з місця постійного проживання відбулось у зв`язку з агресією Російської Федерації, що призвела до негативних для нього наслідків, вважаючи це фактом, який має юридичне значення. Відповідно до підстав визнання факту таким, що має юридичне значення у порядку глави 6 ЦПК України суд повинен встановити факт (дію або подію) у зв`язку з якою виникають, змінюються і припиняються права заявника. Зі змісту даної заяви вбачається що заявник просив встановити причинно-наслідковий зв`язок між його переселенням та діями іншої держави, що не є у розумінні юридичної науки фактом, який має юридичне значення, а є зв`язком між подіями (фактами), зокрема переселенням та окупацією, і наслідками цих подій, а отже не може бути встановлений у порядку глави 6 ЦПК України . Крім того, Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в України прийняла цілий ряд нормативно-правових актів, в яких визнала агресію Російської Федерації проти України та тимчасову окупацію територій Донецької та Луганської областей, визначила дату початку такої окупації 20 лютого 2014 року. А отже виходячи з положень абзацу 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, так як щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Сама по собі видача заявнику довідки про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи, є визнанням державою та підтвердженням, як факту переміщення, так і причин такого переміщення. Додаткове визнання такого факту та причин переміщення судом, не є необхідним. А тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановивши обставини справи, невірно застосував норми матеріального права, проте дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення, що дає підстави для зміни рішення суду в мотивувальній його частині, а саме частині правового обґрунтування підстав для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог. Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження частково. Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 07 серпня 2019 року змінити в частині правового обґрунтування. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 13 липня 2020 року. Суддя - доповідач: Судді: