Постанова Полтавський апеляційний суд № 531/402/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 531/402/19 Номер провадження 22-ц/814/740/20Головуючий у 1-й інстанції Попов М. С. Доповідач ап. інст. Бондаревська С. М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2020 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Бондаревської С.М., суддів: Абрамова П.С., Пилипчук Л.І., секретар: Зеленська О.І. за участю представника позивача - адвоката Шеліпової Ю.А. відповідача - ОСОБА_1 представника відповідача - адвоката Белим І.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, - В С Т А Н О В И В : У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики. В обґрунтування позову зазначав, що 28 січня 2019 року між ним - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено два договори позики грошових коштів на загальну суму 158 000 грн. строком на два тижні з зобов`язанням повернути позику в повному обсязі до 11 лютого 2019 року. Вказаний факт підтверджується двома розписками від 28 січня 2019 року на суму 79 000 грн. кожна, складеними власноруч відповідачем та підписаними нею особисто. Посилаючись на те, що у визначений строк відповідачем борг не повернуто, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь суму заборгованості за договорами позики у розмірі 158 000 грн. та судові витрати. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними. В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалася на те, що взимку 2019 року вона працювала у ТОВ ФК «ОКТАВА ФІНАНС», де ОСОБА_2 виконував функції керівника. У зв`язку з тим, що дана організація через ОСОБА_1 недоотримала грошові кошти, відповідач за зустрічним позовом, застосувавши до неї фізичну силу (замкнув у машині) та психологічний примус (погрожував членам сім`ї позивача за зустрічним позовом), змусив її власноручно написати боргові розписки від 28 січня 2019 року. З наведених обставин вона зверталася до Карлівського ВП ГУНП в Полтавській області. Також вказувала, що ОСОБА_2 не передавав їй ніяких грошей, тому вона йому нічого не повертала. Вважає, що правочини, вчинені між нею - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом укладення розписок від 28 січня 2019 року відповідають всім ознакам фіктивності, у зв`язку з чим просила суд визнати їх недійсними, оскільки на момент їх вчинення, жодна із його сторін не мала намірів створити правові наслідки, які передбачає договір позики. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики від 28 січня 2019 року в загальному розмірі 158 000 грн. та понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 580 грн., а всього стягнуто 159 580 грн. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними - відмовлено. Не погодившись з даним судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, - просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до неї про стягнення заборгованості - відмовити; її зустрічний позов до ОСОБА_2 - задовольнити, визнати правочини між нею - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом укладення розписок від 28 січня 2019 року - недійсними. На апеляційну скаргу ОСОБА_1 свій відзив подав ОСОБА_2 , у якому вказував, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив всі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином дослідив подані сторонами докази, перевірив їх та оцінив у сукупності та взаємозв`язку, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права та з урахуванням судової практики. З наведених підстав просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення районного суду - без змін. При цьому посилався на те, що відповідачем не було надано жодних належних, допустимих і достовірних доказів, в розумінні приписів ст. 77-80 ЦПК України, які б спростовували факт власноручного складення нею розписок та відповідно отримання грошових коштів, або підтверджували б недодержання сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, в момент їхнього вчинення. Окрім цього, зазначав, що клопотання про долучення листа №1363/115/125/01-2019 з Карлівського ВП ГУНП в Полтавській області, як і про витребування заяви про вчинення кримінального правопорушення від 31 січня 2019 року а ні відповідачем, а ні її представником в суді першої інстанції - не заявлялося, докази неможливості їх подання до районного суду з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача, до суду апеляційної інстанції надано не було. Судове засідання проводилося в порядку спрощеного позовного провадження з пові-домленням сторін, в режимі відеоконференції, проведення якої забезпечено Червонозавод-ським районним судом м. Харкова та Красноградським районним судом Харківської області за участю представника позивача - адвоката Шеліпової Ю.А., відповідача - ОСОБА_1 , представника відповідача - адвоката Белим І.О. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, підтверджується наявними у справі доказами, що 28 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено два договори позики грошових коштів на загальну суму 158 000 грн. строком на два тижні з зобов`язан-ням позичальника повернути позику в повному обсязі до 11 лютого 2019 року. Вказаний факт підтверджується двома розписками від 28 січня 2019 року на суму 79 000 грн. кожна, складеними власноруч відповідачем ОСОБА_1 та підписаними нею особисто. Так, з матеріалів справи вбачається, що на підставі розписки від 28 січня 2019 року, ОСОБА_1 взяла у борг в ОСОБА_2 79 000 грн., які в строк до 11 лютого 2019 року зобов`язалася повернути в повному обсязі, вразі неповернення зазначеної суми, зобов`яза-лася додатково сплатити штраф у розмірі суми заборгованості /а. с. 66/. Згідно розписки від 28 січня 2019 року ОСОБА_1 взяла у борг в ОСОБА_2 79 000 грн., які в термін 11 лютого 2019 року зобов`язалася повернути в повному обсязі, вразі неповернення зазначеної суми, зобов`язалася додатково сплатити штраф у розмірі суми заборгованості /а. с. 67/. Задовольняючи первісний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику, також наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявними у позивача за первісним позовом оригіналами розписок ОСОБА_1 , які підтверджують як факт отримання боржником коштів за договорами позики, так і зобов`язання повернути ці кошти ОСОБА_2 до 11 лютого 2019 року. Колегія суддів погоджується з таким висновком суд першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За нормами статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторон-німи та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Окрім того, згідно частини першої статті 1049 ЦК України, за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Вказане підтверджується правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постановах від 08 червня 2016 року (справа №1103цс), від 12 квітня 2017 року (справа №442/8157/15-ц). Аналогічний правовий висновок міститься і в постановах Верховною Суду України від 18 вересня 2013 року (№6-63цс13) та від 24 лютого 2016 року (№6-50цс16). Районним судом встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що сторони у справі 28 січня 2019 року уклали між собою два договори позики, оформлені складеними відповідачем власноруч розписками про отримання в борг грошей, зі строком їх повернення до 11 лютого 2019 року, а отже, - сторони дотримались письмової форми договору. Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. За змістом ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржнику. В свою чергу наявність боргової розписки у кредитора підтверджує факт наявності боргу та відповідно невиконання боржником своїх боргових зобов`язань. Правовий аналіз положень ст. 545 ЦК України дає підстави важати, що держатель оригіналу боргового документа є належним кредитором у зобов`язанні, на підтвердження виникнення якого наданий такий документ. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року по справі №707/2606/16-ц; від 12 вересня 2019 року по справі №604/1038/16-ц та від 25 вересня 2019 року по справі №572/940/16-ц. Таким чином, встановивши, що ОСОБА_1 зобов`язалася повернути борг позивачу в строк, зазначений нею у розписках, однак, на час вирішення даного спору кошти не повернула, допустивши порушення зобов`язання, передбаченого договорами позики, що зокрема підтверджується наявними у позивача як кредитора складеними боржником розписками, - суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав, згідно наведених вище норм закону, для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики та розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 за недоведеністю, районний суд виходив з того, що на підтвердження обставин викладених у зустрічному позові, ОСОБА_1 надала Талон повідомлення №73 від 31 січня 2019 року про прийняття заяви ОСОБА_4 слідчим, капітаном поліції, з даного талону не вбачається хто та з якою саме заявою звертався до Карлівського ВП /а.с. 89/. Також судом зазначено, що ОСОБА_1 надала копію витягу з трудової книжки, згідно якого не можливо встановити кому вона належить, окрім того, вона не підтверджує факту перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у трудових відносинах /а. с. 90/. При цьому відповідачем не було надано до суду першої інстанції жодних належних, допустимих і достовірних доказів, в розумінні приписів ст. 77-80 ЦПК України, які б спростовували факт власноручного складення нею розписок та відповідно отримання гро-шових коштів, або підтверджували недодержання сторонами вимог, визначених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, в момент їхнього вчинення. Окрім того, як відповідачем, так і її представником в суді першої інстанції не заявлялося клопотання ні про долучення листа №1363/115/125/01-2019 з Карлівського ВП ГУНП в Полтавській області, ні про витребування заяви ОСОБА_1 від 31 січня 2019 ро-купро вчинення кримінального правопорушення, також стороною відповідача не надано доказів до апеляційного суду на підтвердження неможливості їх подання до районного суду з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача. Між тим, згідно з частинами третьою-четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. За нормами ч. 1 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Також однією із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Проте апеляційна скарга, до якої долучено копію листа №1363/115/125/01-2019 з Карлівського ВП ГУНП в Полтавській області, не містить обґрунтування неможливості подання цього доказу до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача. Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності, при цьому враховуючи, що обставини, на які посилалася ОСОБА_1 , як на підставу для за-доволення її зустрічного позову, зокрема щодо погроз, примусу та психологічного тиску з боку ОСОБА_2 , - не знайшли свого підтвердження, - районний суд дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог, обґрунтовано відмовивши у зустрічному позові ОСОБА_1 за недоведеністю. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За наведених обставин доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків районного суду, як і не підтверджують належними доказами їх неправомірність. Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права та не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: Бондаревська С.М. Судді: Абрамов П.С. Пилипчук Л.І.