Постанова 4819 № 766/3222/19

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2021 року м. Херсон справа № 766/3222/19 провадження № 22-ц/819/1734/21 Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (суддя-доповідач) суддів:Пузанової Л.В., Ігнатенко П.Я., Склярської І.В., секретар Бикова Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_2 , на рішення Херсонського міського суду Херсонської області у складі судді Єпішина Ю.М. від 01 квітня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_3 , від імені якої діє ОСОБА_4 , до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 , про визнання недійсним договору позики, встановив: У лютому 2019 року ОСОБА_3 , від імені якої діє ОСОБА_4 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , про стягнення боргу за договором позики, зазначаючи, що 10 червня 2017 року вона уклала з відповідачем договор позики, за умовами якого передала ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі, еквівалентному 25 000 доларів США, що згідно з офіційним курсом Національного Банку України станом на 10 червня 2017 року складало 653 730 грн, зі строком повернення до 31 грудня 2018 року, про що остання видала відповідну боргову розписку. Посилаючись на невиконання відповідачем у визначений договором строк зобов`язань щодо повернення позики, позивач просила суд стягнути з ОСОБА_1 на її користь суму боргу в розмірі 653 730 грн, проценти за користування позикою за період з 10 червня 2017 року по 31 грудня 2018 року в розмірі 159 348,93 грн та три проценти річних в розмірі 2 471,64 грн, а всього: 815 550,57 грн, а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 8 200 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 565,50 грн. У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 про визнання недійсним укладеного між нею та ОСОБА_3 у вигляді розписки договору позики. В обґрунтування позову зазначила, що витребувані ОСОБА_3 кошти у розмірі 25 000 доларів США нею отримані не були, а фактично їх отримав її чоловік ОСОБА_6 в лютому 2015 року, та після смерті якого у січні 2017 році вона як спадкоємиця на прохання ОСОБА_3 10 червня 2017 року з метою забезпечення повернення цих коштів формально видала останній відповідну розписку, взамін якої отримала оригінал виданої її чоловіком розписки. Посилаючись на те, що оспорюваний договір позики не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки його укладено для забезпечення виконання зобов`язань її чоловіка, без мети отримання від ОСОБА_3 будь-яких грошових коштів, позивач за зустрічним позовом просила суд визнати недійсним договір позики, укладений між нею та ОСОБА_3 . Рішенням суду від 01 квітня 2021 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено та постановлено: Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики у розмірі 653 730 грн, проценти за користування позикою в розмірі 159 348 грн, три проценти річних в розмірі 2 471,64 грн, а всього: 815 550 грн 57 коп., а також судові витрати, які складаються з судового збору у розмірі 8 200 грн та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 565,50 грн. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_2 , просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісної позовної заяви відмовити, а її зустрічну позовну заяву задовольнити, зазначаючи, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду першої інстанції щодо наявності між сторонами грошових зобов`язань, які випливають із договору позики, та як наслідок - підстав для покладення на відповідача обов`язку зі сплати грошових коштів, а також щодо відсутності передбачених статтею 234 ЦК України правових підстав для визнання правочину недійсним внаслідок його фіктивності, не відповідають обставинам справи, наданим доказам, в тому числі показанням свідків, які підтверджують відсутність між сторонами правовідносин, що випливають із договору позики, та суперечать висновкам Верховного Суду України, викладеним в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 щодо виявлення справжньої правової природи боргової розписки, незважаючи на найменування документа. Крім того зазначила, що суд безпідставно стягнув з неї відсотки за користування чужими коштами в розмірі 159 348 грн, виходячи із рівня облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, не врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667 цс16 та висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, відповідно до яких чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти. У письмовому відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - авдокат Крижановський М.М. доводи скарги не визнав, рішення суду вважає законним і обгрунтованим. Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених статтею 367 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ зробив висновок про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Рішення суду мотивовано тим, що як факт укладення між сторонами договору позики, так і факт невиконання відповідачкою за первісним позовом обов`язку щодо повернення позики у обумовлений угодою строк, підтверджено належними та достатніми доказами, тому вимоги позивачки щодо стягнення на її користь суми позики, процентів за час правомірного користування позикою та передбачених статтею 625 ЦК України трьох процентів річних від простроченої суми є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Зустрічний позов суд вважав не підтвердженим належними та допустимими доказами щодо фіктивності договору позики. В процесі розгляду справи суд встановив, що 10 червня 2017 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, еквівалентній 25 000 доларів США. Передача грошових коштів оформлена розпискою, згідно із якою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_3 грошову суму, еквівалентну 25 000 доларам США, та зобов`язалася повернути надану їй грошову суму протягом 2017-2018 років (а. с. 158). Право ОСОБА_3 на отримання від ОСОБА_1 процентів від суми позики за користування грошовими коштами розпискою не обумовлено. Оригінал розписки знаходиться у ОСОБА_3 , яка факт виконання ОСОБА_1 зобов`язання щодо повернення позики заперечує. ОСОБА_1 , в свою чергу, підтверджує факт написання боргової розписки, однак не визнає обов`язку щодо повернення грошових коштів позивачці, стверджуючи про фіктивність правочину, безгрошовість боргової розписки та про те, що вона видана нею взамін розписки, виданої її чоловіком- ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на ім`я ОСОБА_7 , чоловіка ОСОБА_3 . У підтвердження наведених обставин надала суду копію розписки, виданої ОСОБА_6 1.02.2015 року, із яким ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі, відповідно до якої останній позичив у ОСОБА_7 (чоловіка ОСОБА_3 ) 375 000грн, еквівалент 25 000 доларів США, курс 1 долар=15грн, та зобов`язується повернути відразу з продажу магазину по АДРЕСА_1 або з продажу будинку по АДРЕСА_2 (а. с.60). Крім того, доводила фіктивність правочину показаннями свідків. ОСОБА_3 заперечень ОСОБА_1 проти позову та зазначені нею обставини не визнала, пояснила, що грошові кошти передавалися нею відповідачці за первісним позовом згідно із виданою останньою розпискою, однак у визначені договором строки не повернуті. Відповідно до вимог статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний (пункти 24, 25 постанови). Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. У спірних правових відносинах відповідачка ОСОБА_1 , яка за змістом виданої нею боргової розписки є позичальником, фіктивність укладеної із ОСОБА_3 угоди вбачає у тому, що грошові кошти їй не передавалися, а домовленість відбулася щодо повернення нею позивачці позики, отриманої при житті її чоловіком. При цьому, ОСОБА_1 на удаваність цього правочину не посилається, а вважає, що обов`язок щодо повернення грошових коштів за виданою нею 10.06.2017 року розпискою у неї відсутній, оскільки це питання врегульовано спеціальними нормами права, які передбачають, що спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора в межах вартості майна, одержаного у спадщину, та при дотриманні кредитором порядку пред`явлення вимог до спадкоємців. Отже, ОСОБА_1 доводить безгрошовість виданої нею ОСОБА_3 боргової розписки, зміст якої щодо отримання позики та обов`язку повернути позичені грошові кошти у визначений період, підтверджений її як позичальника власноручним підписом. Оспорювання договору позики врегульовано статтею 1051 ЦК України, відповідно до якої позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Враховуючи, що письмова форма договору позики встановлена законом, до нього підлягають застосуванню положення статті 218 ЦК України, згідно із якими заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 року №9 роз`яснено, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання його окремих частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли із правочину. З огляду на викладене та зважаючи, що твердження ОСОБА_1 про те, що насправді грошові кошти нею від ОСОБА_3 не отримувалися, письмовими доказами не підтверджено, а із змісту виданої нею боргової розписки не вбачається, що її обов`язок повернути позику виник не із договору позики, а із зобов`язань спадкоємців перед кредиторами спадкодавця, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що між сторонами виникли відносини, що витікають із договору позики, який підлягає виконанню ОСОБА_1 як позичальником. При цьому колегія суддів вважає, що надана ОСОБА_1 суду копія розписки, видана 1.02.2015 року її чоловіком ОСОБА_6 ОСОБА_8 та, як вона стверджує,- повернута в обмін на видану нею розписку ОСОБА_3 , не є належним та достатнім доказом у підтвердження її заперечень у спірних правовідносинах, оскільки факт обміну розписками нею не доведений та позикодавцем за цими борговими розписками є різні особи. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною третьою статті 1049 ЦК України передбачено, що позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За приписами статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Враховуючи, що факт укладення сторонами договору позики підтверджено належним доказом-борговою розпискою, яка знаходиться у позикодавця, та зважаючи на те, що ОСОБА_1 факт належного виконання обов`язку щодо повернення позики належними та достатніми доказами не підтвердила, як і не довела безгрошовість та фіктивність укладеного сторонами договору позики, колегія суддів погоджується з висновком суду про обґрунтованість заявлених позивачкою вимог. Крім вимоги про стягнення позики, розмір якої визначено позивачем та судом з врахуванням положень статті 533 ЦК України та відповідачкою за первісним позовом не спростовується, позивачка просила стягнути на її користь також проценти за користування позикою в розмірі 159 348грн та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 2 471 грн, нарахованих за період з 01.01.2019 року по 15.02.2019 року. Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду, зокрема від 04.07.2018 року у справі №14-134цс18 та від 16.01.2019 року у справі №464/3790/16-ц, і відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Оскільки у договорі позики, який уклали сторони, не зазначені проценти і не вказано, що він безпроцентний; предметом позики є грошові кошти в національній валюті України-гривні; періодом нарахування процентів від суми позики, є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг ( з 10.06.2017 року по 31.12.2018 року), колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивачка має право вимагати сплати позичальником процентів за користування грошовими коштами, визначений до стягнення розмір яких скаржником не спростовано. При цьому колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно вирішив питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, вказуючи на те, що у спірних правовідносинах має місце позика в іноземній валюті, так як у виданій ОСОБА_1 борговій розписці зазначено, що предметом позики є грошові кошти в розмірі еквівалентному 25 000 доларів США, а не долари США. Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). З огляду на викладене, враховуючи, що відповідачка за первісним позовом допустила прострочення грошового зобов`язання, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення з неї на користь позивачки трьох процентів річних від простроченої суми у визначеному судом розмірі, розрахунок якого сторонами не спростовано. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення ухвалено судом з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги відсутні із наведених вище підстав. Доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на законі, належних доказах та як такі, що висновків суду не спростовують, підлягають відхиленню. Мотиви відхилення аргументів скаржника викладені вище та не потребують повторного зазначення. На підставі викладеного, керуючись статтями 367, 374, 375 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 01 квітня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий Л. В. Пузанова Судді: П. Я. Ігнатенко І. В. Склярська Повний текст постанови складено 22 жовтня 2021 року Суддя Л. В. Пузанова