Постанова Київський апеляційний суд № 759/15075/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 759/15075/19 Головуючий у суді І інстанції Петренко Н.О. Провадження № 22-ц/824/8242/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 8 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправною відмову у знятті з реєстрації місця проживання та зобов`язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в: У серпні 2019 року ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Святошинської районної в м. Києві державної адміністраціїпро визнання протиправною відмову Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за заявою власника будинку - позивача та зобов`язати зазначений Відділ внести інформацію про зняття цих осіб з реєстрації до відповідного реєстру територіальних громад. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачу на праві власності належить 2/2 частки приватного будинку по АДРЕСА_1 . Позивач є непрацездатною особою та отримує пенсію за віком. Для полегшення тягаря утримання власності держава надає позивачу як власнику майна допомогу у вигляді субсидії. Через те, що за адресою будинку позивача зареєстровані особи, які не проживають за зареєстрованим місцем проживання, позивач для отримання субсидії повинна два рази на рік підтверджувати відсутність зазначених осіб за місцем реєстрації. Таке підтвердження для позивача є платним і здійснюється через складання відповідних актів про не проживання. Складання актів про не проживання зазначених осіб значно ускладнює процес оформлення субсидії, а витрати на складання таких актів негативно впливає на матеріальний стан позивача. У разі зняття з реєстрації зазначених осіб переоформлення субсидії на новий період буде автоматичним і позивач не буде нести зайві витрати, які є значними для неї та складають 150 грн за один акт про не проживання. 12 березня 2018 року позивач звернулася із заявами про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, однак у цей же день головним спеціалістом органу реєстрації у внесенні відомостей про зняття з реєстрації зазначених осіб до відповідного реєстру територіальних громад було безпідставно відмовлено. Відповідно до чинного законодавства наявність реєстрації або її відсутність не впливає на права і свободи громадян, які передбачені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, і не є підставою для їх обмеження. Таким чином, реєстрація або зняття з реєстрації місця проживання не позбавляє громадянин жодних цивільних, житлових, майнових, конституційних чи інших визначених законодавством прав та свобод, рівно так само, як і не надає, ніяких визначених законодавством прав та свобод. Позивач, звернувшись із заявою про зняття з реєстрації місця проживання зазначених вище осіб до органу реєстрації, намагалася власними силами усунути перешкоду у здійсненні права власності будинком, що належить їй, проте орган реєстрації безпідставно відмовив позивачу у внесенні відомостей про зняття з реєстрації до відповідного реєстру територіальної громади, так як у відмові органу реєстрації не зазначено жодної з вичерпного списку підстав визначених законодавством (пункт 11 Правил реєстрації чи статті 9-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Отже, відповідач чинить позивачу протиправну перешкоду у праві зняття з реєстрації осіб, зареєстрованих за адресою її будинку у визначений законодавством спосіб та власноруч усунути цю перешкоду у здійсненні права власності вона не може. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відмова Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в м. Києві державної реєстрації місця проживання фізичних осіб є законною, оскільки зняття з реєстрації місця проживання на підставі актів про не проживання та договору оренди з іншим наймачем, за відсутності рішення суду про позбавлення права користування спірним житловим приміщенням осіб, місце проживання яких зареєстровано у будинку, було б неправомірним. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, законний представник позивача звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Як на підставу своїх вимог посилається на те, що рішення суду є незаконним, адже базується на неправильному тлумаченні норм Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (спеціальний закон) і «Правил реєстрації місця проживання», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207 (Правила реєстрації), неправильному їх розумінні і відповідно як наслідок, неправильному застосуванні таких норм до спірних правовідносин. Зокрема, судом першої інстанції неправильно тлумачаться й розуміються правові поняття «припинення підстав на право користування» і «припинення права користування». Суд не вірно розуміє передбачену спеціальним законом мету здійснення реєстрації місця проживання, ціль для якої вона здійснюється, обов`язок, який цим законом встановлено для осіб, які вільно обирають та змінюють місце проживання. Правова позиція суду зводиться до примушування позивача робити те, що не передбачено законодавством, що в сою чергу є порушенням частини першої статті 19 Конституції України. Суд першої інстанції не захистив та не сприяв реалізації законного права позивача, яке передбачено абзацом 10 пункту 26 Правил реєстрації щодо примусового зняття осіб з реєстрації їх місця проживання власником майна, за наявності визначених законодавством документів. Суд не врахував, що зареєстровані особи зловживають своїм правом, не виконуючи обов`язок, передбачений спеціальним законом та Правилами реєстрації, а власник майна припиняє таке зловживання у спосіб, що передбачений зазначеним законом, усуваючи перешкоди, які пов`язані з здійсненням права власності, власними силами, на підставі закону. Висновок суду першої інстанції про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод, пов`язаних зі здійсненням ним права власності на підставі статті 391 ЦК України не може бути підставою для відмови у позові, оскільки застосування цієї норми можливе лише у разі вичерпання всіх можливих самостійних способів усунення перешкод, зокрема, і тих, що передбачені законодавством. Власник майна має продемонструвати суду, що він вчинив всі залежні від нього дії, щоб усунути перешкоду власними силами, але перешкода залишились. В іншому випадку, у разі пред`явлення такого позову про усунення перешкод у здійсненні права власності в позові буде відмовлено. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача за довіреністю Кузнець Л.І. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається із інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право на спадщину від 19 жовтня 1985 року та від 11 березня 2016 року є власником 2/2 часток житлового будинку, загальною площею 70 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 /а.с. 11/. Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва № 26864841 від 12 лютого 2018 року, за адресою: АДРЕСА_1 , приватний будинок, зареєстрованими є: позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а також малолітні ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 /а.с. 14/. Згідно із актами, складеними працівниками КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» від 12 квітня 2016 року, від 2 червня 2016 року, від 26 серпня 2016 року, 28 грудня 2017 року, 19 січня 2018 року, 5 лютого 2018 року, в приватному будинку АДРЕСА_1 не проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 /а.с. 16-21/. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 1 квітня 2016 року укладено договір найму житлового приміщення, відповідно до якого наймачу ОСОБА_6 надано у володіння і користування житлове приміщення: частина житлового будинку, кімнати позначені в технічному паспорті 1-5 (14,8 кв. м) та 1-4 (9,3 кв. м) /а.с. 28-32/. Представником позивача ОСОБА_2 12 березня 2018 року до Відділу з питань реєстрації місця проживання Святошинської районної в м. Києві державної адміністраціїбуло подано заяви про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Однак представнику ОСОБА_1 12 березня 2018 року було відмовлено у знятті з реєстрації місця проживання вказаних осіб відповідно до постанови № 207 КМУ Правил реєстрації, пункт 11 (даному випадку, зняття з реєстрації місце проживання можливе за рішенням суду) /а.с. 22-27, зворот/. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 квітня 2019 року у справі № 759/1944/17 ОСОБА_1 визнано обмежено дієздатною, встановлено піклування над нею та призначено піклувальника її дочку ОСОБА_2 для захисту її права та законних інтересів /а.с. 40-42/. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є доведена належними доказами, наявність певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем. У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суд першої інстанції правильно посилався на його неефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)). Так, зміст позовних вимог зводиться до захисту прав позивача як власника спірного житлового будинку від порушень з боку ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які зареєстровані у цьому будинку, шляхом зобов`язання Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації внести інформацію про зняття цих осіб з реєстрації до відповідного реєстру територіальних громад. Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9, частинами першою, четвертою статті 156 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Відповідно до частини першої, другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Згідно з частинами другою, третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Частиною першою статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК Української РСР). Із наданих законним представником позивача заяв про зняття з реєстрації місця проживання осіб, які зареєстровані в будинку позивача, вбачається, що підставою для зняття їх з реєстрації представник позивача зазначає припинення підстав на право користування житловим приміщенням. До заяви долучено копію довіреності представника; копія паспорта представника, копія паспорта власника будинку; копії актів про не проживання; копія договору найму житлового приміщення, інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; квитанція про сплату адміністративного збору. Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) виселення; 4) визнання особи безвісно відсутньою; 5) оголошення фізичної особи померлою. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про виселення; 4) про визнання особи безвісно відсутньою; 5) про оголошення фізичної особи померлою. У зв`язку із цим, відповідно до статті 16 ЦК України вимоги про зняття особи з реєстрації за місцем проживання можливе лише при вирішенні спору про житлові права. За таких обставин, правильними є висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що заявлена у цій справі вимога про зняття з реєстраційного обліку місця проживання фізичних осіб у вищезгаданому будинку не може бути задоволена у розумінні статті 16 ЦК України, оскільки поняття «зняття з реєстрації» нерозривно пов`язане з поняттям «житлові права» (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше), вимог про що позивачем не заявлено. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17 (провадження № 61-5924св18). У відповідності до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК України). Підстав відступити від таких висновків колегією суддів не встановлено. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Однак обраний позивачем спосіб захисту у вигляді оскарження дій суб`єкта владних повноважень щодо відмови у знятті з реєстрації місця проживання за заявою власника житлового будинку, посилаючись на Правила реєстрації місця проживання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чинним законодавством не передбачений, оскільки положення цих нормативно-правових актів не встановлює такої дії, як позбавлення права користування особи житлом, а регламентує лише порядок реєстрації/зняття з реєстрації осіб, які набули або втратили право на житло, в той час як саме набуття або втрата права на користування житлом регламентується спеціальними нормами, які мають відповідні підстави, процедуру та наслідки. За таких умов позовні вимоги про визнання протиправною відмову у знятті з реєстрації місця проживання та зобов`язання вчинити певні дії є непередбаченим законом способом захисту прав. При цьому вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування, або ж про виселення таких осіб з жилих приміщень, як це передбачено законом, позивачем не заявлялися, та не були предметом розгляду суду першої інстанції. Більше того, вирішення спору щодо права користування житлом безпосередньо впливає на права, свободи та інтереси ОСОБА_3 і малолітніх: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , тому без залучення їх до участі у справі, позовні вимоги про захист права власності позивача не можуть бути задоволенні у будь-якому випадку. З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні законним представником позивача спірних правовідносин та положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки ухвалою суду від 12 травня 2020 року позивач була звільнена від сплати судового збору, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній