Постанова 4856 № 120/1854/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/1854/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Слободонюк Михайло Васильович Суддя-доповідач - Кузьменко Л.В. 07 липня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Кузьменко Л.В. суддів: Франовської К.С. Совгири Д. І. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року (рішення ухвалене суддею Слободонюком М.В. 15.05.2020 року в м.Вінниця в порядку письмового провадження) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) та Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Комунальне підприємство "Вінницька транспортна компанія" про визнання дій та бездіяльності протиправними, скасування постанови, В С Т А Н О В И В : В травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Держави Україна в особі Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) та Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), в якому просив суд визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача 2, що виявилися у винесенні постанови від 28.04.2020 року, не надсиланні документів ВП стягувачу на електронну скриньку, а також скасувати постанову у ВП №61871461 про відкладення проведення виконавчих дій від 28.04.2020 року та стягнути з Держави Україна моральну шкоду у розмірі 100 000 грн. В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що 21.04.2020 року державним виконавцем Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) на підставі його заяви від 16.04.2020 року та долученого до неї виконавчого листа Вінницького окружного адміністративного суду від 16.04.2020 року №120/799/20 відкрито виконавче провадження ВП №61871461 щодо виконання судового рішення про зобов`язання КП «Вінницька транспортна компанія» вчинити дії. Однак, 30.04.2020 року через засоби поштового зв`язку ним отримано постанову відповідача 2 від 28.04.2020 року про відкладення виконавчих дій у даному виконавчому провадженні. Позивач вважає, що така постанова не містить мотивів, з якої виходив боржник та з якими погодився державний виконавець, є не достатньо обґрунтованою та в ній не викладені обставини, що об`єктивно перешкоджають проведенню виконавчих дій. З огляду на вказане, позивач вважає дії відповідача 2 по винесенню такої постанови так і саму постанову про відкладення виконавчих дій протиправною та такою, що підлягає скасуванню. Окрім того позивач вважає, що державний виконавець допустив протиправну бездіяльність щодо неналежного повідомлення його на власну електронну поштову скриньку про надходження до матеріалів виконавчого провадження документів від боржника, що є порушенням вимог статті 28 Закону України «Про виконавче провадження». Також позивач зазначає, що відповідач 2 своїми протиправними рішенням, діями та бездіяльністю заподіяв йому моральну шкоду, яку ОСОБА_1 оцінив у розмірі 100000 гривень, та яку просить стягнути з Держави Україна в особі відповідача

2. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі. Не погоджуючись з даним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд першої інстанції в ході розгляду справи не з`ясував усі обставини, що мають значення для її правильного вирішення та надав не належну оцінку тим обставинам та доказам, що наявні в матеріалах справи. Представник третьої особи подав заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження. Сторони в судове засідання не прибули, про час, дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином. Згідно ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до п.2 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, особиста участь сторін в судовому засіданні обов`язковою не визнавалась, колегія суддів визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року по справі №120/799/20-а частково задоволено позов ОСОБА_1 та зобов`язано Комунальне підприємство "Вінницька транспортна компанія" безкоштовно надати ОСОБА_1 інформацію, що запитувалась згідно запиту від 14.02.2020 (отриманий 18.02.2020) в обсязі, що не перевищує перших 10 - ти сторінок. В подальшому за заявою ОСОБА_1 , ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 16.04.2020 року виправлено описку в рішенні суду від 01 квітня 2020 року у справі №120/799/20-а, а саме доповнено резолютивну частину цього рішення абзацом четвертим такого змісту: "Рішення суду підлягає негайному виконанню". У зв`язку з негайним виконанням судового рішення, судом 16.04.2020 року видано виконавчий лист у справі №120/799/20-а. Даний виконавчий документ разом із заявою про прийняття його до виконання від 16.04.2020 року ОСОБА_1 направив на адресу Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький). Постановою державного виконавця Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Хмельницький) Макушинського Ю.І. від 21.04.2020 року відкрито виконавче провадження ВП №61871461 щодо примусового виконання судового рішення у справі №120/799/20-а. Цією постановою вказано на необхідність виконання боржником судового рішення протягом 3-ох робочих днів. В той же час судом також встановлено, що копія ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 16.04.2020 року щодо внесення виправлення в рішення суду від 01.04.2020 року у справі №120/799/20-а, яким допущено рішення суду до негайного виконання, отримана боржником 23.04.2020 року. В подальшому, отримавши 24.04.2020 року постанову про відкриття виконавчого провадження від 21.04.2020 року ВП №61871461, боржник 27.04.2020 року (наступного робочого дня) звернувся до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення у справі №120/799/20 в частині способу його виконання. В цей же день - 27.04.2020 року боржник також звернувся до державного виконавця з заявою про відкладення проведення виконавчих дій на строк до 10-ти робочих днів, яку мотивував необхідністю отримати роз`яснення порядку виконання судового рішення у справі №120/799/20-а, без чого, на його думку, неможливо здійснити добровільне його виконання. За результатами розгляду вказаної заяви та визнавши обґрунтованими викладені в ній доводи боржника, державним виконавцем на підставі статті 32 Закону України "Про виконавче провадження" 28.04.2020 року винесено постанову про відкладення проведення виконавчих дій з приводу примусового виконання виконавчого листа Вінницького окружного адміністративного суду в справі №120/799/20 на строк до 12.05.2020 року. Копія вказаної постанови цього ж дня була направлена на адресу сторін виконавчого провадження. На переконання позивача, постанова про відкладення проведення виконавчих дій від 28.04.2020 є необґрунтованою та не вмотивованою, відтак, є незаконною, а дії відповідача щодо її прийняття - протиправними. Наведені підстави і спонукали позивача звернутися до суду з цим позовом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції зазначив, що оскаржувана постанова винесена державним виконавцем за обґрунтованою заявою сторони виконавчого провадження з дотриманням вказаного вище 10-денного строку відкладення проведення виконавчих дій, а з урахуванням змісту частини 1 статті 32 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII, суд дійшов висновку, що перелік наведених у ній підстав для відкладення проведення виконавчих дій не є вичерпним, тому дії державного виконавця по винесенню такої постанови є законними, а отже і підстав для її скасування суд не знайшов. Окрім того, суд дійшов висновку, що направлення копії заяви боржника про відкладення проведення виконавчих дій на електронну адресу позивача нормами статтей 28, 32 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII не передбачено. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Порядок та умови виконання рішень судів, інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України "Про виконавче провадження". Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VIII (далі Закон №1404-VIII), що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. В силу вимог п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №1404-VIII примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких зокрема виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Частиною 1 ст. 5 Закону №1404-VIII встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII). Згідно ч. ч. 1 та 2 ст. 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки. При цьому, п. 1 ч. 3 ст.18 Закону №1404-VII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом (ч. 4 ст. 18 Закону №1404-VII). Згідно із ст. 67 Закону державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання боржником рішення про вселення стягувача. У разі невиконання боржником рішення про вселення стягувача самостійно державний виконавець виконує його примусово. Також, відповідно до ст. 32 Закону за наявності обставин, що перешкоджають проведенню виконавчих дій (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо), або з інших підстав, внаслідок виникнення яких сторони були позбавлені можливості скористатися правами, наданими їм цим Законом, виконавець може відкласти проведення виконавчих дій з власної ініціативи або за заявою стягувача чи боржника на строк до 10 робочих днів. Про відкладення проведення виконавчих дій виконавець виносить відповідну постанову. За наявності будь-яких обставин об`єктивного характеру, що перешкоджають провадженню виконавчих дій або у разі несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості використати надані їм права, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача або за заявою боржника, або з власної ініціативи. Причому закон не зобов`язує державного виконавця безумовно задовольнити заяву сторони виконавчого провадження про відкладення виконавчих дій, дозволяючи державному виконавцеві самостійно приймати рішення з цього приводу. Закон не містить чітких критеріїв наявності чи відсутності підстав для відкладення виконавчих дій, залишаючи вирішення цього питання на розсуд самого державного виконавця. Разом з тим, виходячи з принципу сумлінного використання учасниками виконавчого провадження своїх прав, державному виконавцеві слід уникати зловживання правом відкладення виконавчих дій. Граничний термін, на який виконавчі дії можуть бути відкладені - до 10 днів, наразі, закон не забороняє державному виконавцю неодноразово застосовувати відкладення проведення виконавчих дій. Про відкладення провадження виконавчих дій державний виконавець виносить відповідну постанову, про що повідомляє сторони, суд або інший орган, який видав виконавчий документ. Постанова про відкладення провадження виконавчих дій може бути оскаржена начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду в триденний строк, що є єдиним виключенням з загальновідомого правила, згідно якого дії або бездіяльність державного виконавця оскаржуються в 10-денний строк. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо того, що дії державного виконавця щодо винесення постанови про відкладення проведення виконавчих дій від 28.04.2020 року є правомірною, оскільки ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 16.04.2020 року про виправлення описки, якою фактично допущено рішення суду від 01 квітня 2020 року у справі №120/799/20-а до негайного виконання, отримана боржником 23.04.2020 року, тому при виконанні цього рішення виникло ускладнення, яке пов`язано з його незрозумілістю та неможливістю однозначно встановити, яким чином визначити «перші» сторінки запитуваної інформації не порушуючи цілісності такої інформації. Саме за наведених обставин боржник і звернувся 27.04.2020 року до суду щодо роз`яснення судового рішення у справі, про що також повідомив державного виконавця. Окрім інших вимог, позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо надсилання документів виконавчого провадження (заяви боржника) на електронну скриньку стягувача. Відповідно до ч.1 ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення. Як зазначено у частині 4 статті 28 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII на підставі письмової заяви учасника виконавчого провадження документи виконавчого провадження можуть надсилатися адресатам каналами факсимільного зв`язку, електронною поштою або з використанням інших засобів зв`язку. Документи виконавчого провадження, надіслані каналами факсимільного зв`язку, електронною поштою або з використанням інших засобів зв`язку, вважаються врученими, за наявності належного підтвердження їх одержання адресатами. Змістовний аналіз положень статті 28 Закону від 02.06.2016 року № 1404-VIII вказує на те, що викладені у ній норми першочергово покликані забезпечувати своєчасне інформування учасників виконавчого провадження про його перебіг та передбачають різні способи такого інформування, які об`єднані єдиною метою - забезпечити належне повідомлення та доведення документів виконавчого провадження до відома сторін виконавчого провадження. При цьому, прямим обов`язком державного виконавця є направлення документів виконавчого провадження поштовим відправленням. В той же час абзац другий частини четвертої статті 28 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII містить положення, яке лише надає право (а не обов`язок) державного виконавця надсилати документи виконавчого провадження іншими каналами зв`язку. Як свідчать матеріали справи, копії постанов державного виконавця у виконавчому провадження ВП 61871461 як про відкриття виконавчого провадження від 21.04.2020 року так і про відкладення проведення виконавчих дій від 28.04.2020 року були доведені до відома ОСОБА_1 не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення шляхом направлення на його адресу рекомендованим листом, а також в електронному вигляді на електронну скриньку позивача 2673305112@mail.gov.ua, яка зазначена в заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження від 16.04.2020 року. Відповідні докази долучені відповідачем 2 до матеріалів справи. Направлення на електронну адресу позивача копії заяви боржника про відкладення проведення виконавчих дій, нормами статтей 28, 32 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII не передбачено. В даному випадку позивач не позбавлений можливості отримати такий документ згідно статті 19 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII шляхом ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження. Враховуючи наведене, відповідачем не порушено вимоги статті 28 Закону від 02.06.2016 року №1404-VIII, а отже його дії були правомірними. Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 23 ЦК України). Згідно ч.1 ст.1167 ЦК України (в редакції на момент виникнення спірних відносин) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. В силу положень ч.2 ст.1167 ЦКУ моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Як вбачається з положень ст.23 ЦК України та Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.95 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральної шкодою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ завданих незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Судами встановлено, що моральна шкода завдана позивачу діями відповідача полягає у розчаруванні, відчутті несправедливості, тривалої невизначеності. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Згідно з абзацом 2 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Частиною 5 ст. 21 КАС України визначено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач. Отже, відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені. Разом із цим, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які посприяли негативним змінам у його житті. В підтвердження того, що позивачу заподіяно моральну шкоду у відповідному розмірі суду не надано жодних доказів. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога щодо стягнення коштів за завдану моральну шкоду є необґрунтованою, оскільки позивачем не доведено настання хоча б одного із негативних наслідків, про які йдеться у частині 2 статті 23 Цивільного кодексу України, також не доведено того, що моральна шкода заподіяна у відповідному розмірі, тому суд правильно відмовив у її задоволенні. Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача спростовуються доводами, викладеними відповідачем та нормами Закону України Про виконавче провадження. При цьому, враховується усталена практика Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя - у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Разом з тим, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Колегія суддів зазначає, що згідно п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 09 липня 2020 року. Головуючий Кузьменко Л.В. Судді Франовська К.С. Совгира Д. І.