Постанова 4855 № 620/163/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/163/20 Суддя (судді) першої інстанції: Соломко І.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Кузьмишиної О.М., суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В. розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління служби безпеки України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі також - УСБУ в Чернігівській області, відповідач), в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 02.06.2017; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 02.06.2017; - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення з позивачем своєчасного повного розрахунку при звільненні; - стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 03.06.2017 по день розгляду справи в суді, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 451,86 грн; - стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6306,00 грн. В обґрунтування позову вказує, що станом на день його звільнення відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, передбаченої чинним законодавством України, вважає, що відповідач своїми діями порушив його права, а тому звернувся до суду. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.03.2020 р. позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернігівській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017 роки. Зобов`язано Управління Служби безпеки України в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 02.06.2017. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 1000,00 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 03.06.2017 р. по день розгляду справи в суді, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) в розмірі 451,86 грн, позивач звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким вказані вимоги задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, оскільки не враховано, що відповідач в порушення вимог чинного законодавства не здійснив у день звільнення усіх належних виплат позивачу чим допустив протиправну бездіяльність. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Обґрунтовуючи свої заперечення на апеляційну скаргу, зазначає, що для розрахунку та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно наявність двох юридично значимих фактів, а саме: невиплата належних працівникові сум при звільнення та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Зазначає, що позивача було звільнено зі служби 02.06.2017 р., у цей день з ним було проведено повний розрахунок, з розміром якого він не погодився. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.05.2020 р. відкрито апеляційне провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України). У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, позивач з 2015 року є учасником бойових дій, про що йому було видано посвідчення серії НОМЕР_1 від 23.06.2015 та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій , однак після втрати посвідчення йому було видане нове серії НОМЕР_2 від 16.08.2017 р. Зважаючи на те, що позивачу не була виплачена додаткова відпустка як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017 роки, а також у зв`язку із тим, що позивачу було затримано розрахунок заробітної плати, він звернувся до суду із позовом про стягнення грошової компенсації. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач, як учасник бойових дій, набув право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, яка при звільненні така компенсація йому виплачена не була, що свідчить про допущену відповідачем протиправну бездіяльність. Судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позовних вимог про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 03.06.2017 по день розгляду справи в суді, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 451,86 грн., оскільки обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу законів про працю України. Натомість у спірних правовідносинах наявний спір щодо розміру належних позивачу сум, а тому стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Також суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги позивача та присудив на його користь витрати на правову допомогу в розмірі 1 000,00 грн. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить із наступного. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Відповідно до статті 162 Закону № 504/96 учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Статтею 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон №3551) передбачено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (ст. 12 Закону № 3551-XII). Згідно із ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ (далі - Закон №3543) визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Враховуючи наведене, суд зазначає, що у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки. Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов. Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014, затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію. Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період. В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється. Відповідно до ч. 8 ст. 101 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом № 2011-XII. Так, відповідно до ч. 14 ст. 101 Закону № 2011-XII у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Тому, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Таким чином, при звільненні з військової служби військовослужбовцю виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 162 Закону № 504/96-ВР та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі № 620/4218/18. З матеріалів справи вбачається, що позивач, як учасник бойових дій, набув право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2017 роках додаткову відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ, але при звільненні така компенсація йому виплачена не була. З урахуванням виза викладеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем допущено протиправну бездільність щодо невиплати позивачу додаткової відпустки. Отже, є вірним висновок суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернігівській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017 роки та зобов`язати Управління Служби безпеки України в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 02.06.2017. Що стосується позовних вимог про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 03.06.2017 по день розгляду справи в суді, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 451,86 грн., суд першої інстанції зазначив наступне. Частиною 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. За такого правового врегулювання, передбаченого ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України. При цьому ст. 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. За таких обставин за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст. 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Колегія суддів погоджується із вказаними висновками. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17. Колегія суддів не приймає до уваги посилання позивача на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі № 802/1052/17-а, від 16.01.2019 р. у справі № 802/1052/17-а, від 26.06.2019 р. у справі № 826/15235/16, від 03.10.2019 р. у справі № 813/1180/18, оскільки вказані справи мають інші обставини ніж у даній справі, зокрема, предметом спору є стягнення заборгованості по виплаті заробітної плати та стягнення компенсації за затримку невиплати заробітної плати, тобто після фактичної її виплати. Натомість в даній справі позивач стверджує, що йому не виплатили заробітну плату, а тому просить стягнути компенсацію за час затримки. В той же час, відповідач зазначає, що заробітна плата позивачу була виплачена в день звільнення, проте він не погоджується з її розміром, а тому звернувся до суду із вимогою про виплату компенсації за затримку розрахунку. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що невиплата заробітної плати є підставою для звернення до суду із вимогою про стягнення невиплаченої заробітної плати, тоді як невирішення вказаного питання, зокрема, існування спору щодо її розміру свідчить про невірно обраний позивачем спосіб захисту свого права, що унеможливлює без встановлення даних фактів вирішення вимоги про виплату компенсації за затримку розрахунку. Щодо питання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 6306,00 грн., то суд першої інстанції зазначив наступне. Так, між позивачем (Замовник) та Адвокатським об`єднанням "Міжнародний правовий захист" (Виконавець) укладено договір про надання юридичних послуг від 20.12.2019, відповідно до умов п. 1.1 якого передбачено, що Виконавець зобов`язується надати, а Замовник зобов`язується прийняти та оплатити на умовах та в порядку, передбаченому цим Договором, юридичні послуги (а.с. 21). Відповідно до квитанції від 10.01.2020 № 12 за договором про надання юридичних послуг від 20.12.2019 позивачем сплачена сума витрат на правничу допомогу в розмірі 6 306,00 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. За п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. ч. 6-7 ст. 134 КАС України). Частинами 7, 9 ст. ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем надано: протокол погодження договірної ціни від 20.12.2019 (опрацювання наданої замовником документації - 525,50 грн, вивчена і аналіз правозастосовної практики та опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини з метою формування правової позиції - 1576,50 грн, проведення консультації замовника в усному порядку-1051,00 грн, складання позовної заяви-2102,00грн, складення необхідних по справі процесуальних документів (заяв, клопотань, тощо), додаткових пояснень, відповіді на відзив - 1051,00 грн.), акт про прийняття - передачі наданих послуг від 10.01.2020, квитанцію від 10.01.2020 №12 про сплату послуг на суму 6306,00 грн. При визначенні суми відшкодування вказаного виду судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Враховуючи те, що дана справа відноситься до справ незначної складності та не вимагає значного обсягу юридичної та технічної роботи, тому суд першої інстанції вірно зазначив, що заявлена сума правових витрат не є співмірною із заявленими позовними вимогами. За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з відповідача на користь позивача 1000,00 грн. витрат на правничу допомогу. Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, вірно застосовано норми матеріального та процесуального права, а тому колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина Судді: Є.І. Мєзєнцев В.В. Файдюк