Постанова 4824 № 759/716/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М. 22-ц/824/9489/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 759/716/20 02 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Пікуль А.А. - Левенця Б.Б. при секретарі - Масловській К.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивачки ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Сенька М.Ф., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька, - в с т а н о в и в: 13 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі з 03.06.1999 року, який розірвано рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10.06.2016 року. Вона та відповідач є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу сторони досягли згоди про місце проживання дітей з нею. Відповідач сплачує аліменти на утримання дітей на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.06.2016 року, спілкується з дітьми час від часу, проте безпідставно чинить їй перешкоди у здійсненні нею заходів, спрямованих на покращення здоров`я молодшого сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його фізичного, духовного та морального розвитку. Зокрема, відповідач не надає їй, у передбаченому законодавством порядку, дозволу на виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_4 за кордон для відпочинку та оздоровлення. Вказувала, що вона працює у Федерації каное України на посаді провідного тренера штатної команди національної збірної команди України з веслування на байдарках і каное та, в межах своїх обов`язків, часто супроводжує підготовку та участь спортсменів у змаганнях на території України та за її межами. Вона має можливість брати в такі поїздки дітей, де для них є відповідні умови для проживання, проте країни проведення змагань та строки майбутніх поїздок визначаються та коригуються протягом року. Оскільки відповідач не надає дозволу на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_4 за кордон, вона вимушена часто відмовлятися від закордонних поїздок. 06 січня 2020 року вона надіслала відповідачу листа з проханням надати дозвіл на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_4 за кордон, проте на день подачі позову відповіді на вказаний лист від відповідача не отримала. Вважала, що така позиція відповідача шкодить інтересам неповнолітнього сина ОСОБА_4 , порушує його право на повний та гармонійний розвиток особистості та вказує на зловживання відповідачем батьківськими правами. Враховуючи наведене, просила суд надати дозвіл на виїзд за межі України неповнолітньому ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до досягнення дитиною 16 років , у супроводі матері ОСОБА_1 чи інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою. Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 09 червня 2020 року позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2020 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене без повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів у справі та з порушенням норм процесуального і матеріального права. Посилається на неправильність висновку суду першої інстанції про те, що позивачкою не надано доказів щодо необхідності вивезення дитини за межі України в зазначений період, що може призвести до порушення навчального процесу дитини. Зазначає, що в позовній заяві вона вказала період надання дозволу на виїзд дитини за кордон - до досягнення її неповнолітнім сином 16 річного віку, тобто, до ІНФОРМАЦІЯ_4 , Такі вимоги обгрунтовувала тим, що строки майбутніх поїздок коригуються протягом року її керівництвом і наперед їй не відомі. Усвідомлюючи важливість та необхідність отримання знань її сином, вона не буде діяти в супереч інтересів дитини, а тому неповнолітній син ОСОБА_4 буде виїжджати з нею за кордон в період канікул, вихідних та святкових днів. На спростування висновку суду першої інстанції про ненадання нею, як позивачем у справі, доказів фінансової спроможності оплатити виїзд дитини за межі країни та подальше повернення до України вказала, що вона офіційно працює за контрактом, укладеним з Міністерством молоді та спорту України, на посаді провідного тренера штатної команди національної збірної команди України з веслування на байдарках і каное та отримала заробітну плату в розмірі 175 568,87 грн. у 2019 році та 72 720,75 грн. за 5 місяців 2020 року, тобто, має фінансові можливості для поїздок. Більш того, її відрядження оплачує Міністерство молоді та спорту України, а вона буде оплачувати лише поїздку свого сина. Суперечить обставинам справи та чинному законодавству висновок суду першої інстанції щодо необхідності зазначення конкретного терміну вивезення дитини за кордон та конкретних країн до яких планується поїздка, оскільки чинним законодавством передбачено право одного з батьків виїжджати з України з дитиною, яка не досягла 16-річного віку за нотаріально посвідченою згодою, де і потрібно зазначати держави прямування та часовий проміжок перебування у цій державі. Разом з тим, у випадку виїзду одного з батьків з дитиною, яка не досягла 16-річного віку без нотаріальної згоди другого з батьків на підставі рішення суду, законодавством не передбачено зазначення у судовому рішенні держави прямування та часовий проміжок перебування у цій державі. Зауважила, що на майбутнє вона не знає коли саме, в яку державу, та на який проміжок часу у неї будуть відрядження за межі України. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не вказав якому саме законодавству суперечить надання судом дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без зазначення держави прямування та часового проміжку перебування в цій державі. Вказала, що оскільки вона в позові просить суд про надання дозволу на тимчасовий виїзд неповнолітньої дитини за межі України, то висновок суду першої інстанції про те, що надання такого дозволу без зазначення конкретного періоду перебування дитини за кордоном та країни такого перебування фактично позбавить батька можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею, є помилковим. Відзиву на апеляційну скаргу не подано. У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 повністю підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити. Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи судом повідомлявся у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у його відсутності. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення позивачки, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що сторони перебували в шлюбі, зареєстрованому 03 червня 1999 року Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім`ї, актовий запис №540. Сторони по справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 27 липня 2006 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2016 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 03 червня 1999 року Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім`ї, актовий запис №540 - розірвано. Стягнуто із ОСОБА_2 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітніх синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі Ѕ частини з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 30% прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з 27.04.2016 року і до досягнення синами повноліття. Відповідачем не заперечувалося, що після розірвання шлюбу діти сторін, зокрема, і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживають разом з матір`ю. З довідки Федерації каное України №187 від 27.12.2019 року вбачається, що ОСОБА_1 дійсно працює на посаді провідного тренера штатної команди національної збірної команди України з веслування на байдарках і каное та в межах своїх функціональних обов`язків супроводжує підготовку та участь спортсменів національної збірної команди України у спортивних змаганнях та навчально-тренувальних зборах різного рівня у відповідних вікових групах. Відповідно до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів України на поточний рік навчально-тренувальні збори та змагання проводяться як на території України так і за її межами. Країни проведення та строки визначаються та коригуються протягом року. 06.01.2020 року ОСОБА_1 надіслала відповідачу ОСОБА_2 листа з проханням надати дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за кордон в супроводі її або інших уповноважених осіб до досягнення сином 16-річного віку. Відповіді відповідача на вказаний лист позивачки матеріали справи не містять. Звертаючись до суду з позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітнього сина ОСОБА_4 без згоди батька, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона працює у Федерації каное України на посаді провідного тренера штатної команди національної збірної команди України з веслування на байдарках і каное та в межах своїх обов`язків часто супроводжує підготовку та участь спортсменів на території України та за її межами, у зв`язку з чим має можливість брати з собою дітей, де для них є відповідні умови для проживання, проте відповідач не надає у передбаченому законодавством порядку дозволу на виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_4 за кордон для відпочинку та оздоровлення. Враховуючи наведене, просила суд надати дозвіл на виїзд за межі України неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до досягнення дитиною 16 років у супроводі матері ОСОБА_1 чи інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька, суд першої інстанції послався на те, що позивачка не надала доказів щодо необхідності надання дозволу на виїзд дитини за кордон на період до досягнення дитиною 16 років, адже буде порушено процес навчання дитини та її розвитку. Також не надано доказів фінансової спроможності позивачки оплатити зазначений виїзд дитини за межі України та подальше повернення дитини до України. Крім того, позивачкою не зазначено конкретного терміну вивезення дитини за кордон, не зазначено конкретних країн перебування дитини за кордоном, а надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на багаторазові короткочасні виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить положенням чинного законодавства та призведе до фактичного позбавлення батька можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного та об`єктивного дослідження наданих доказів та в повній мірі відповідають вимогам матеріального права, з наступних підстав. Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані поважати дитину. Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Питання виховання дитини за вимогами статті 157 СК України вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку. Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно статті 9 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, підписану Українською РСР 21 лютого 1990 року, ратифіковану постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. 14 липня 2016 року Верховною Радою України внесені зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», виключено з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі, можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила). Відповідно до пункту 3 зазначених Правил, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Згідно з підпунктом 1 пункту 4 Правил виїзду з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий із батьків відсутній у пункті пропуску. Відповідно до вимог абзацу 8 підпункту 2 пункту 4 Правил, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Отже, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку, із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном. Тимчасовий виїзд дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17-ц (провадження № 14-244цс18) сформулювала висновок, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл, за відсутності згоди другого з батьків, може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон, суд першої інстанції правильно виходив з того, що надання такого дозволу без обмеження його відповідним часом чи періодом, а також без визначення конкретної країни виїзду в кожному конкретному випадку до досягнення дитиною16-річного віку суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права. Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 19 лютого 2020 року по справі №235/139/16-ц, від 21 лютого 2020 року по справі №591/767/18 та від 27 лютого 2020 року по справі №754/8337/18. З огляду на зазначене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про безпідставність висновку суду першої інстанції щодо необхідності зазначення позивачем конкретного терміну виїзду дитини за кордон та конкретних країн, до яких має їхати дитина . Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки. При цьому, надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення початку і кінця таких тимчасових поїздок, конкретного місця перебування дитини та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості. Доводи апеляційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваного рішення судом першої інстанції не взято до уваги найкращі інтереси дитини, колегія суддів відхиляє, оскільки чинним законодавством встановлено певний порядок надання дозволу на виїзд неповнолітніх дітей за кордон, який позивачкою не було дотримано. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачці у наданні дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди батька без обмеження його відповідним часом, чи періодом та до досягнення дитиною 16-річного віку, так як такий дозвіл може стати підставою для перебування дитини за кордом досить тривалий та не обмежений час, що може призвести до порушення звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Доводи апеляційної скарги про не правильність вказаного висновку суду колегія суддів відхиляє. Не спростовують правильність висновку суду першої інстанції доводи апеляційної скарги про те, що неповнолітній син сторін ОСОБА_4 буде виїжджати з матір`ю за кордон в період канікул, вихідних та святкових днів, не порушуючи при цьому навчальний процес, оскільки законодавством передбачено надання разового дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, обмеженого конкретною країною слідування та конкретним періодом перебування в цій країні. Не погоджуючись з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем у справі не надано суду доказів фінансової спроможності оплатити зазначений виїзд дитини за межі України та подальше повернення дитини в Україну, ОСОБА_1 надала до апеляційної скарги довідки про розмір її заробітної плати за 2019 та 2020 роки. Разом з тим, за правилом ч.3 ст.367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. При цьому, ОСОБА_1 не надала до апеляційного суду докази неможливості подання нею довідок про розмір її заробітної плати до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2020 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивачки ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови. Повний текст судового рішення складено 03 липня 2020 року. Головуючий: Судді: